Старий і море

Старий рибалка Сантьяго промишляє на Гольфстрімі поблизу Куби. Вісімдесят чотири дні він виходить у море — і не ловить нічого. Батьки хлопчика Маноліна переводять сина до іншого рибалки — щасливішого. Але Маноліно все одно допомагає старому: приносить їжу, снасть, сардини для наживки. Вітрило Сантьяго залатане мішковиною — воно «скидається на прапор безнастанної поразки». Та очі старого «мали колір моря і блищали весело й непереможно».

На вісімдесят п'ятий день Сантьяго іде далеко від берега — далі, ніж зазвичай. Він розмовляє з морем, зі птахами, з летючими рибами — вони для нього живі істоти, не просто довкілля. Море він завжди називає la mar — по-жіночому, з любов'ю, а не el mar — по-чоловічому, як суперника. Ця різниця у слові розкриває все: Сантьяго живе у злагоді зі стихією, а не всупереч їй.

На глибині ста сажнів клює величезна риба — марлін. Починається двобій, що триватиме три доби. Риба тягне човен до відкритого моря — старий не може ні підтягнути жилку, ні відпустити її. Руки кровоточать, ліва сводиться корчею, він голодний і не спить. Але Сантьяго не здається і весь час думає про рибу — не як про здобич, а як про гідного суперника: «Вона чудова, незвичайна рибина... Яка ж вона величезна і яка благородна». Щоб не знепритомніти, він згадує минуле: як колись у таверні Касабланки цілу добу тримав у змаганні руку найсильнішого чорношкірого вантажника і переміг. Та пам'ять про силу тримає його у свідомості.

На третю добу марлін починає кружляти — він теж виснажений. Сантьяго зібрав «увесь свій біль, і весь залишок сил, і всю свою давно втрачену гордість» — і встромив гарпун рибі в бік, просто в серце. Марлін вистрибнув із води у всій своїй величенній красі — «срібне тіло, перевите фіолетовими смугами» — і впав мертвим. Море довкола стало червоним.

Старий прив'язує велетенську рибу до борту — вона більша за човен — і попливає додому. Але запах крові притягує акул. Одна за одною, зграями, вони атакують здобич. Сантьяго б'ється до останнього — гарпуном, ножем, веслом, кийком. Він вбиває багатьох, але акул більше. До ночі від велетенського марліна лишається лише кістяк. «Людину можна знищити, а здолати не можна», — говорить старий сам собі. Він повертається в рідну бухту опівночі, ледве живий, і просто падає спати на ліжко.

Вранці Маноліно знаходить старого, бачить понівечені руки — і плаче. Рибалки вимірюють кістяк: вісімнадцять футів. Туристка на «Терасі» бачить у воді великий хребет — і запитує офіціанта, що це таке. Він відповідає: «Tiburon. Акула». Вона каже: «А я й не знала, що в акул такі гарні хвости». Вона навіть не зрозуміла, що бачила. А Сантьяго вже спить — і йому знову сняться леви.