Індійський міф Про потоп
Колись, у найдавніші часи, коли ще навіть сам вітер не знав усіх доріг над землею, а зорі щойно навчилися прокладати нічні стежки на небі, жив собі один чоловік. Його звали Ману, син Вівасвата — славетного, бо той був із роду богів, з ясного сонячного племені. Але Ману не прагнув слави чи царювання. Він оселився самітником, далеко від людських поселень, у місці, де гори тягнуться до хмар, мов руки старого світу, що благали спокою. Там, серед гір, на лоні природи, він проводив свої дні в тиші, спокої й роздумах, очищаючи душу і тіло.
Одного ранку, коли східне небо тільки-но заливалося міддю, а роса ще не встигла зісковзнути з пелюсток квітів, Ману, як завжди, прийшов до річки. Він нахилився до води, занурив руки, аби обмити обличчя, коли раптом помітив маленьку сріблясту рибку. Вона борсалася в прозорій глибині, тріпотіла плавниками і, на перший погляд, здавалася звичайною річковою істотою. Але ось диво: рибка підпливла ближче й раптом... заговорила.
— Допоможи мені вижити, — мовила вона людською мовою, — і я врятую тебе.
Ману здригнувся, але не від страху — радше від подиву. Ніколи раніше не чув він, аби риби говорили. Та Ману був не з лякливих. Він нахилився ближче й спитав:
— А від чого ти мене врятуєш, маленька?
Рибка спокійно відповіла:
— Прийде час, і великий потоп накриє весь світ. Усе живе зникне під хвилями — дерева, тварини, люди, самі землі. Але я зможу зберегти тебе, якщо ти врятуєш мене.
Ману замислився. Він не сумнівався у словах істоти — надто вже серйозним був її голос, надто вже таємничою — сама поява. І він спитав:
— Як же мені тобі допомогти?
Рибка пояснила:
— Нам, рибам, поки ми малі, загрожує смерть. Великі риби пожирають менших. Якщо залишиш мене тут, я загину. Спершу тримай мене в глечику з водою. Коли я підросту — викопай ставок і пусти туди. А коли стану ще більшою — перенеси мене в ріку, а згодом і в море. Бо тільки в безкраїх просторах мені вже ніщо не загрожуватиме.
Ману зважився. Він налив води в глечик, обережно зловив рибку й приніс додому. Так почалося їхнє дивне сусідство. Минали дні, потім тижні, і з маленької іскристої тваринки рибка виросла — її спина вже вигиналася над краєм глечика. Тоді Ману, як обіцяв, викопав ставок, чистий і глибокий, та переселив її туди.
Та й тут рибка росла — швидше, ніж будь-яка риба до неї. Її тіло блищало під сонцем, плавники здіймали хвилі, а з часом на голові в неї виріс справжнісінький ріг, як у прадавніх риб, про яких уже й легенди забули. Вона стала велетенською, аж так, що ставка стало замало. І тоді Ману переніс її до великої річки, а згодом, за її ж проханням, — у саме море.
І ось коли настав час прощання, риба — вже не просто істота, а, безперечно, божественне створіння — знову заговорила:
— Послухай уважно. У певному році (назвала вона й рік, і місяць — точніше не буває) почнеться великий потоп. Збудуй корабель — міцний, надійний, щоб витримав найсильніші хвилі. У день, коли небо потемніє, а земля почне тонути в потоках, я прийду до тебе. І виведу тебе звідси. Та не забудь узяти з собою насіння всіх рослин, що ростуть на землі. Бо коли світ заново розквітне, вони стануть його початком.
Ману повірив. І ще довго до настання того року почав будувати корабель. Не з дерева й не з каменю — а з віри, терпіння й надії. Він вирізав дошки, складав їх, міцно скріплював, обшивав, як умів, а коли настав день, згаданий рибою, усе було готове.
Небо справді потемніло. Спершу — лише кілька важких хмар. Потім — гуркіт грому, мов рев розлюченого звіра. Нарешті — стіна води, що впала з неба. Річки переповнились, озера вийшли з берегів, а море здійняло хвилі до небес. Гори почали зникати під водою, і вже не було видно ані дерева, ані каменя — тільки море, море, і ще раз море...
Та в ту ж мить припливла вона — та сама велетенська риба з рогом, блискуча, сильна. Ману зійшов на корабель, міцно тримаючи в руках торбу з насінням — усіх рослин, що тільки росли на землі. Риба простягла до нього спину, і він, за її вказівкою, прив’язав корабель до рога шнуром. І тоді почалася мандрівка.
Корабель гойдало вітром, хитало на всі боки, але риба впевнено тягла його вперед. Вода захопила світ, змила все живе. Було важко розпізнати, де схід, де захід, де південь, а де північ. Сонце зникло, зорі втопились у темряві. Світ став безберегим океаном.
Довго вони пливли, дуже довго. І коли вже здавалося, що немає порятунку, з-за туману з'явилася вершина гори. Та не звичайної — найвищої, яку тільки знала земля. Це були Гімалаї.
Там риба зупинилась і сказала:
— Ми прибули. Прив’яжи корабель до дерева на вершині. Але не поспішай сходити на сушу. Дочекайся, поки вода спадатиме поступово, і тільки тоді ступай на землю. Бо ти — останній з людей. І ти маєш почати все знову.
Ману зробив, як вона порадила. Прив’язав корабель, сів і чекав. День за днем вода спадала. Ману молився, розмірковував, дивився, як знову з-під хвиль з’являються камені, пагорби, трави.
І ось настав день, коли знову можна було ступити на землю. Ману вийшов з корабля — сам, один серед новонародженого світу. Але не зовсім сам. Він мав насіння. Він мав пам’ять. І мав віру. Саме з нього почався новий рід людський.
З того часу те місце в Гімалаях зветься «Спуск Ману» — на згадку про єдиного, хто пережив потоп. А рибу ту вважають втіленням Вішну — одного з головних богів, захисника життя. Бо саме він, прийнявши образ риби, не дозволив людству зникнути назавжди.
Так минув потоп. І хоч відтоді проминуло багато епох, легенда про Ману і велику рибу досі живе. Бо в ній — пам’ять про кінець і початок, про руйнування й відродження, про надію, яка здатна плисти навіть посеред океану, де немає ні берега, ні зір.