Індійський міф Про золоті часи
Колись, дуже давно, ще до того, як сонце втомилося щодня сходити й заходити над світом, були такі часи, які нині згадуються лише у снах і молитвах — золоті часи, коли людина жила так, як мріялося богам, і навіть самі боги з легкою заздрістю дивились на землян. Бо ті люди були не просто людьми — вони були втіленням гармонії, спокою і вічної радості.
У тому світі не було царів і рабів, не було законів — та й не треба було їх, бо не було й злочинів. Не було там ані злоби, ані заздрості, ані жадібності. Люди не крали, не вбивали, не воювали. Ніхто не прагнув більше, ніж мав, бо всім усе вистачало. І що найважливіше — ніхто не ділився ні на касти, ні на стани, не вважав себе вищим чи нижчим за іншого. Усі були рівні. І не так рівні, як нині це декларується в писаннях, а по-справжньому, щиро — в поглядах, у діях, у серцях.
Кожен був красивий, як світанок, і сильний, як вітер у горах. Від народження — здорові, мудрі й довговічні, немов самі стали частиною вічного закону природи. Ніхто не хворів, ніхто не старів передчасно. Люди жили довго, і це життя не було тягарем — було радістю.
Вони не говорили різними мовами — у них була одна мова, зрозуміла і ясна, як вода в гірському потоці. І не лише слова були спільні — думки їхні не розходилися, бо серця билися в унісон. Не було брехні, бо не було потреби в ній. Усе було відкритим і світлим, як сам світ.
І якщо тепер людину спонукають до вчинку любов чи ненависть, вигода чи страх, то тоді люди діяли без жодного спонукання. Вони не були керовані пристрастями. Їхня воля була чиста. Вони діяли тому, що це природно — як дерево дає плоди, не роздумуючи про винагороду.
Їжа? Їжа з’являлася сама, у потрібний час і в потрібному місці. Земля була щедрою матір’ю: вона народжувала солодкі, готові до споживання плоди, що самі падали людям до ніг. Не треба було ні орати, ні сіяти. Не було голоду. Не було боротьби за виживання, бо життя саме підтримувало себе.
Іноді здається, ніби це казка. Але це був початок. Саме з того всього починався людський світ. Богам було приємно дивитись на своє створіння, і вони не втручались, бо навіщо руйнувати гармонію?
І ще одне: час не зіткав павутиння з минулого й майбутнього, бо не було тоді поділу на вчора і завтра. Люди жили «зараз», і це «зараз» тривало вічно. Не було туги за минулим, бо не було втрат. Не було страху перед майбутнім, бо не було зла. Була тільки плинність благословенного буття, як безтурботний танок душі в космічному просторі.
У кожного було своє місце, але ніхто його не привласнював. Ніхто не казав «це моє», бо володіння не мало сенсу, коли все — і земля, і небо, і вода, і плоди — було для всіх. Щедрість не вважалася чеснотою, бо її не треба було виявляти: вона була просто основою всього існування.
Не знали вони і смерті в тому вигляді, як ми її знаємо. Тіло завершувало свою мандрівку без болю, без страху, без скорботи. Душа, наче птаха, злітала легко й спокійно — перелітала з однієї подоби в іншу, а ті, хто лишалися, сприймали це, як звичайне перетікання води з однієї посудини в іншу. Жодних прощань, жодних могил, жодних сліз.
Але чи може тривати вічно те, що не має меж? Чи може світ не змінюватись, якщо в ньому живе дух? Як і кожна казка, ця мала свою тінь, що ще не кинула світла, але вже була в ньому. Бо хоч і жили ті люди у світлі, в самому серці цього світла почала ворушитись тінь бажання. Спершу крихітна, мов зернятко, але з часом — мов тріщина на склі.
Хтось захотів мати більше плодів. Хтось захотів, щоб його поважали більше, ніж інших. Хтось побачив свою вроду в озері й подумав: «Я гарніший за брата мого». І цей поділ — спершу невимовний, мов відчуття — згодом став словом. І слово те було: «моє». А тоді — «твоє». І з тим словом з'явився корінь усього людського нещастя.
Ні, це не сталось за один день. Світ довго опирався. Але одного разу одна душа — не зла, просто засліплена — вирішила привласнити плід, що впав біля іншого. Інший образився, вперше відчув несправедливість. Тоді прийшла злість. Потім — бійка. Потім — перша рана. Потім — перша смерть.
І з тої миті все почало змінюватися. Земля перестала бути настільки щедрою. Плоди вже не падали самі — треба було їх шукати, рвати, змагатись за них. Люди стали різними — за зовнішністю, за мовою, за розумінням. З’явились мови, касти, правила і покарання. І кожен новий закон, який мав би втримати гармонію, був свідченням її втрати.
Так закінчилась Сатья-юга — перший із чотирьох віків, що їх згадують у давньоіндійських писаннях. Час істини, час золота, час богоподібної людини.
Проте легенда про ті Золоті часи залишилась. І з кожним новим народженням людство повертається до цієї пам’яті — чи то у вигляді міфу, чи в снах, чи в глибокій тузі за справжнім. За простим, ясним, щирим.
Бо навіть сьогодні, коли світ повен тривог, коли слова вже не мають сили єднати, коли любов часто стає товаром, — в душі кожного з нас ще жевріє світло тієї Сатья-юги. І хто знає, можливо, не все втрачено. Можливо, золоті часи — це не лише минуле, а ще й майбутнє. Але починати треба із себе.
І ось ти читаєш ці рядки — і в тобі щось озивається. Тиха, тиха мелодія з глибини, мов луна з першого ранку світу. І ти вже не той, ким був мить тому.
Бо пам’ять про Золоті часи — це не просто міф. Це заклик. Це обітниця. Це надія.