Єгипетський міф про те, як Тефнут покинула Єгипет
Колись давно, коли ще не було пірамід і фараонів, коли Ніл не знав каналів, а люди шукали сенс у зорях, Єгиптом правив бог Ра — всемогутній, сяючий, осяяний полум’ям істини. Його слово було законом, його дихання — життям, а його погляд — самим Сонцем. Та мав він доньку, не звичайну, не скромну — а горду, блискучу, мов перша крапля роси на листі лотоса. Її звали Тефнут, богиня вологи. Вона була тим, що живить землю, тим, чого так прагнуть зерна, тим, без чого не визріває ані пшениця, ані серце людини. Вона — Сонячне Око Ра.
Але сталося лихо.
Вони посварилися. Батько й донька, Сонце і Волога. І ніхто не знає достеменно, за що. Чи через гордість, чи через словесну образу, чи, може, через гнів, який так легко спалахує між тими, хто занадто подібний один до одного. Тефнут не просто образилася. Вона — пішла.
Пішла далеко. Геть із Єгипту. Покинула рідні береги Нілу, золоті піски, запах лотоса та тепло родинного дому. І разом із нею — пішла волога. Зникла роса, мов ніколи й не була, висохли джерела, розтріскалась земля, мов стара шкіра крокодила. Небо стало суворим і мовчазним. Ні краплини дощу. Ні ковтка живої води. Посуха охопила Верхнє й Нижнє царства. І зітхнув Ра. І замислився. Бо що таке навіть Сонце — без Води?
— Світ гине, — мовив він до самого себе. — Де ж вона, моя донька? Як повернути Сонячне Око?
І покликав Ра двох богів, на яких покладав найбільшу надію. Першого — Шу, бога повітря, брата й супутника Тефнут, її вічного вітру, що носив її хмари. Другого — Тота, мудреця, що знав мову птахів, людей і навіть тіней. Тот був тим, хто зберігав рівновагу, хто умів говорити так, що навіть зірки прислухалися.
Ра глянув на них своїм ясним поглядом і мовив:
— Шу, Тоте, ви — мої діти. Ви — єдина надія. Тефнут далеко. Але без неї — загине все живе. Шу, ти знаєш її серце, бо ви — одне тіло і подих. Тоте, ти маєш розум і хитрість. Об’єднайте свої сили — і повертайте її додому. Ідіть. Швидко. Бо світ уже дихає пилом.
Шу й Тот пішли в дорогу. І довго вони йшли. Далеко за межі знаного світу, туди, де пальми вигинаються під вітром, як тіла в танці, де слони купаються в озерах, а люди дивляться на небо без молитви до Ра. Дорогою Шу мовив:
— Вона вперта. Гнівна. Гірша за пустелю. Просто словами її не зворушиш. Треба щось інше… Хитрість, маска, несподіванка.
— Давай станемо мавпами, — з усмішкою запропонував Тот. — Веселими, артистичними. Мавпи — це мудрість у грі. Ніхто їх не боїться. І ніхто не здогадається, що вони — боги.
Шу кивнув. І за мить замість двох величних богів з’явилися дві велетенські мавпи — моторні, хитрі, із вогником у очах.
А тим часом Тефнут… Сиділа у далекому краю. Самотня. І сумна. Волога в неї ще була, але серце — сухе. Хтось би сказав, що вона має все: і спокій, і відпочинок, і волю. Але щось боліло. Не тіло. Душа. Вона згадувала, як сміялися разом боги, як улаштовували бенкети, як лили вина, як грав Менат на лютні, і сміх лунав, як хвилі по воді.
— Сумуєш, красуне? — озвалася мавпа, що підійшла зненацька.
Тефнут звела погляд — великі вологі очі, як озера в пустелі.
— Ми можемо тебе розважити, — озвалася інша мавпа. — Співи? Танці? Сміх?
Богиня всміхнулась. Не могла не всміхнутися. І згодилась. І сміялась. І плескала в долоні, дивлячись, як танцюють мавпи — весело, грайливо, з іскрою. І почувала себе не богинею, а дитиною. І щастя на мить накрило її, як теплий дощ.
Але раптом одна з мавп мовила:
— Ой, маємо йти! У богів — великий бенкет! Нас усіх запросили. Хтось із дітей Ра має одружитися!
— Весілля? — здивувалась Тефнут. — І без мене?!
— Ходи з нами, — сказали мавпи. — Побачиш усіх. Посмієшся. Потанцюєш. Хіба не нудно тут, у чужині?
І не встигли мавпи й кроку ступити, як Тефнут уже зібралася в дорогу. І рушила з ними — додому.
Так Сонячне Око повернулося.
І коли вона ступила на рідну землю — з неба зійшов перший дощ. Теплий, мов поцілунок матері. Земля раділа. Зерно проростало. Річки наповнились. Сонце Ра, вмите живою вологою, засяяло ще яскравіше. І світ ожив.
— Тату! — вигукнула Тефнут, увійшовши до палацу. — Чиє весілля ти святкуєш?!
Ра здивовано звів брови:
— Весілля?
— Та ж мавпи сказали…
І тут вона озирнулася. Мавп уже не було. На їхньому місці стояли Шу й Тот — у всій своїй божественній подобі. Усміхнені, задоволені, трішки винні.
Ра розсміявся — щиро, гучно, як може тільки Сонце.
— Весілля? То буде весілля! Твоє. Ти вийдеш заміж за того, хто зумів тебе повернути — за Шу. Якщо він зумів тебе обдурити, то, може, й зуміє тебе утримати.
Шу почервонів. Але не заперечував. Тефнут мовчала. Але в її очах вже не було образи. І невдовзі всі боги святкували — з піснями, вином, танцями й благословенням Ра.
І з того часу — щороку, коли Ніл розливається і виноград дозріває, єгиптяни святкують день весілля Шу й Тефнут. Бо це — день життя, день води, день любові й родючості. День, коли Волога повернулась до Сонця. І стала з ним — одним.
Слава Тефнут! Слава Шу! Нехай ніколи не покине нас благословенна волога!