Езоп «Лисиця і виноград»
Уявімо собі теплий літній вечір, коли сонце ще не зайшло за горизонт, але вже повільно хилиться до заходу. Земля пахне степом, пилом і виноградом. На узліссі стоїть стара, скривлена від часу виноградна лоза, її гілки тягнуться догори, до неба, і звідти звисають соковиті грона стиглого винограду — темно-фіолетові, майже чорні, блискучі, налиті солодким соком. Здається, самі боги натякнули, що це — дар, але не для кожного. Бо добратися до тих грон — не так уже й легко.
А тут, мов тінь, прослизає молода Лисиця. Не стара, хитра, з усім досвідом зрад і втеч, а саме молода — гнучка, пружна, спрагла до життя і пригод. Вона ще не скуштувала всіх гіркостей світу, але вже добре знає, чого хоче. А хоче вона — винограду. Ці грона здалеку їй видаються не просто ласощами, а справжнім трофеєм, доказом її спритності, гнучкості, а може й особливого обраного статусу.
От вона підходить до лози. Обнюхує повітря. Виноград пахне неймовірно. У носі щось щемить від аромату, який обіцяє солодкий сік, холодний і освіжаючий, наче вода в спеку. Лисиця облизується. Вона вже уявляє, як заплющує очі від задоволення, коли перша ягода лускає між зубами…
Але є одна проблема. Грона висять високо. Надто високо. І стрибнути просто так — не вийде. Але ж це Лисиця! Гнучка, витривала, вправна. Вона не з тих, хто здається одразу. Вона відходить на кілька кроків, присідає, напружує лапи — стриб! — і… не достала. Промахнулася. Ледь не вдарилась об лозу, з глухим плюскотом впала на землю, і курява знялася довкола неї.
Але вона не здається. Знов і знов. Один стрибок — не вистачає зовсім трохи! Інший — майже дістала, але ягода вислизнула. І знову. І знову. П'ять, десять, двадцять разів. Потім вона вже не стрибає — вона напружується всіма м'язами, дихає, як марафонець, що забіг на кручу. Очі її вогняні, хвіст дрижить. Але все марно.
Нарешті, вона зупиняється. Стоїть посеред пилу, з важким подихом, дивиться вгору на ті недосяжні грона. Вони знову блищать у променях сонця, злегка гойдаються від вітру, ніби сміються. А Лисиця стоїть. І от в її очах щось змінюється. Ні, не поразка. Не розчарування. А… презирство?
Вона фрирично обтрушує хвіст, відвертає морду і зневажливо бурмоче собі під ніс:
— Та вони, мабуть, кислі! Кислючі! Хто їх взагалі їсть, ті зелені ягідки? Може, вони ще й гнилі…
І не сказавши більше ні слова, зникає в кущах, гордо ступаючи, наче й не виноград їй був потрібен. Наче й не стрибала вона, не старалась, не хотіла… Ніби нічого й не було.
Ось така коротенька, але глибока історія. Байка, яка здається простою до безглуздя, але в якій — ціла психологія людини. Бо, погодьтесь, ми всі трохи Лисиці.
Можна ж подивитись на це не лише як на пригоди хитрої тварини. У цій сценці — майже вся людська природа. Спершу ми чогось страшенно хочемо. Це може бути будь-що — кохання, слава, успіх, кар’єра, увага певної людини, бажана річ. Ми кидаємось до цього всім серцем. Прагнемо, як Лисиця — з усією пристрастю, з уявними смаковими рецепторами вже готовими прийняти омріяний «виноград». Іноді ми навіть уявляємо себе вже переможцями, вже «володарями грон», хоч насправді ще нічого не здобуто.
А потім — бац! — не виходить. Не дістались. Стрибали-стрибали, а виноград так і лишився високо, десь там, серед зеленого листя, недосяжний, мов зорі. І от замість того, щоб чесно зізнатися: «Я не зміг», ми включаємо захисний механізм. Наш внутрішній голос, мов та Лисиця, зневажливо кидає: «Та мені й не треба було. Воно не варте. Та й що в ньому хорошого?»
Це стара як світ тактика — знецінення того, чого не зміг досягти. Невдале кохання? «Та він/вона й не такий(-а) вже й гарний(-а)». Провал на іспиті? «Цей предмет взагалі дурня». Відмова у роботі? «Це ж і не компанія, а суцільна бюрократія, мені там і не місце». І так далі. Ми всі це робимо. Бо правда — болить. А байка Езопа, хоч написана тисячі років тому, а й досі влучає в саме серце.
У байці — Лисиця. У житті — ми. І ця коротка репліка: «вони кислі» — не просто фраза. Це інстинктивна спроба зберегти гідність. Бо простіше уявити, що виноград насправді поганий, ніж погодитись, що ти його не дістав.
І ще щось варто помітити: Лисиця — не стара й мудра, вона ще молода. Її реакція — інфантильна. Але ця реакція — саме початок великої життєвої дороги. Можливо, десь попереду вона навчиться визнавати свої поразки, або знаходити інші шляхи до бажаного, чи збудує драбину, чи повернеться в інший сезон, коли грона опустяться нижче. Але на цьому етапі — вона ще лише вчиться. І тому так людяно звучить її фраза. В ній — страх, образа, розчарування, але й жага захистити себе.
У цій байці немає моралі в прямому сенсі — її не проголошують, не малюють червоним фломастером. Вона — між рядками. Вона — у читачеві, який раптом зупиняється і думає: «А хіба я сам не так чиню? А може, варто інакше?»
Можливо, найцікавіше тут — це відсутність справжньої поразки. Бо Лисиця не померла з голоду. Вона не зламалась. Вона просто пішла далі. Але чи подолала вона себе? Ні. Вона обдурила себе. І саме в цьому — суть. Байка не про те, як не дістати виноград, а про те, як ми вигадуємо виправдання замість того, щоб зізнатись собі в слабкості.
А ще — байка коротка, як удар. Як несподівана відповідь. І це геніально. Бо Езоп не пише довгих описів, не моралізує, не дає оцінок. Він показує одну сцену — мов кадр з фільму. Один рух душі. Один зріз характеру. І це — працює.
Можливо, в цьому й велич усієї класичної байки — у її мінімалізмі, у точності, в лапідарній подачі. А можливо, в тому, що людська натура не змінюється ні з роками, ні з епохами. Як Лисиця в давнину стрибала за виноградом і зневажала його після невдачі, так і ми, люди XXI століття, ховаємо свої розчарування за маскою байдужості.