Езоп «Вовк і Ягня»
Була собі річка — тиха, спокійна, прозора, як думка того, хто не знає злоби. Весняний день котився до полудня, сонце пригрівало траву на узбіччі, і вся природа дихала миром. По той бік річки, серед зеленої луки, паслося маленьке біле ягня. Воно щойно відлучилося від матері, робило перші самостійні кроки в цьому великому світі. І, як усі молоді створіння, воно ще не знало, що поряд, зовсім поруч, у тіні чагарника, може ховатися небезпека.
Ягня схилилося до води. Воно пило обережно, майже несміливо — так, ніби вибачалося перед річкою за те, що порушило її гладь. Його рожеві губи ледь торкалися струменя, не збурюючи ні хвильки, не лякаючи навіть рибок, що сновигали серед каміння.
Але за кілька кроків вище по течії, де берег був стрімкіший і тінь густіша, стояв Вовк. Очі його блищали голодом, шкура на загривку тремтіла — не то від люті, не то від нетерплячого збудження. Бо він був не просто вовк. Він був Вовк із великої літери — такий, що не просто полює, а ще й виправдовує свій апетит. Він був мислитель, філософ у шкурі хижака, але філософія його була проста: «Хто сильніший — той і правий».
І от, щойно помітивши Ягня, Вовк відчув, як у ньому закипає бажання. Але не лише тілесне, не тільки голодне. Ні, він прагнув більше. Він хотів мати привід. Бо з’їсти просто так — це надто банально. Треба — щоб з моральним підтекстом. Щоб у цій трапезі відчувалася вища мета: кара, закон, порядок… А ще краще — справедливість.
— Ти! — гарикнув він, звертаючись до Ягняти. — Що ти там робиш, нечемне створіння?
Ягня злякано озирнулося. Воно й гадки не мало, що його поява когось образила.
— Я… п’ю, — пробелькотіло воно.
— П’єш?! — загарчав Вовк. — Та ти каламучиш мені воду! Як я маю пити, коли ти нижче мене по течії бовтаєшся? Ти ж мені всю річку зіпсував!
Ягня розгубилося. Воно було маленьке, наївне, але не дурне. І хоч ніколи ще не вступало в суперечки, відчуло — щось тут не так.
— Але ж… — почало воно обережно, — я стою нижче. Вода тече від вас до мене, а не навпаки. Я ж тільки торкнувся її губами…
— Не бреши! — урвав Вовк. — Мене не обдуриш! Я ж бачу, як вона мутніє, коли ти п’єш.
— Я… правда, не хотів…
— Ах, не хотів? — ще дужче загарчав Вовк. — А минулого року, коли ти зневажив мого батька, ти теж не хотів?
Ягня здивовано розплющило очі. Його мордочка враз стала ще білшою, ніж була. Воно навіть на мить забуло страх.
— Але ж… минулого року? — перепитало воно. — Мене ж тоді ще й не було…
— Не було? — зловтішно перепитав Вовк. — А хіба я можу знати, чи ти — не той самий, тільки в іншому тілі? Ви, ягнята, всі однакові! Хитрі, слизькі, як вужі. Думаєш, я тебе не розкусив?
Ягня вже навіть не намагалося сперечатися. Воно відчуло: усі слова — марні. Бо розмова ця була не про правду. І не про справедливість. Вовк уже все вирішив. Йому не потрібні були пояснення. Йому потрібна була лише підстава. І навіть якщо всі факти — проти нього, він усе одно знайде спосіб довести свою правоту. Бо він — Вовк. Бо він — сила.
— Хоч би як ти виправдовувався, — промовив Вовк з остаточною зневагою, — я тебе все одно з’їм.
І сказавши це, кинувся на Ягня. Воно не встигло й поворухнутись. Один ковток — і тиша знову огорнула берег.
Ця історія стара, як світ. Її можна було б назвати простою казкою про хижака і здобич. Але вона — більше. У ній бринить правда про світ, у якому іноді сила переважає правду. У якому того, хто слабший, не врятує ані логіка, ані аргументи. У якому вовки не шукають справедливості — вони шукають лише виправдання для насильства.
Це історія про те, як часто правота безсила, коли її слухає вухо, що вже вирішило. Ягня було невинним — але це не мало жодного значення. Його провина полягала не в діях, а в самій його природі — в тому, що воно слабке, що не здатне дати відсіч, що зручне для того, щоб на ньому відвести злість, помсту, голод, гнів.
Може, хтось скаже: «Такі закони природи». Але ж це не просто історія про звірів. Це — байка, тобто дзеркало, яке Езоп піднімає перед людством. Бо в кожному суспільстві є свої Вовки. Ті, хто вигадують підстави, хто перекручує правду, хто знущається з логіки, аби лише мати привід для дії. А ще — ті, хто страждає лише тому, що опинився не в тому місці, не в той час, і не має сили сказати: «Досить!»
Езоп написав цю байку тисячі років тому, але вона актуальна й сьогодні. Бо насправді вона не про вовка і не про ягня. Вона про кожного з нас. Про наші суспільства, про наші суди, про наші розмови, де переможцем стає не той, хто має рацію, а той, хто гучніше кричить, хто стоїть вище по течії, хто сильніший.
Тож, коли наступного разу хтось почне звинувачувати того, хто нижче, хто тихіший, хто слабший — згадайте цю історію. І спитайте себе: ви — Вовк? Чи Ягня? А може, той, хто бачив усе з кущів, але мовчав?
Бо правда в цій байці проста: навіть найчистіша вода не врятує тебе, якщо твій суддя вже зголоднів. І жодне виправдання не зупинить того, хто вирішив чинити кривду.