Езоп «Крук і Лисиця»
Було це тоді, коли ще не кожен вмів ховати свою дурість за пишними словами, і коли Лисиця, звір відомий своєю хитрістю, не лише хапала курей із сільських дворів, а ще й любила посміятися з пихатих дурнів. А серед птахів — хто як не Крук був найпихатіший? Він чорний, як ніч, блискучий, як лакований черевик столичного панича, гордий, як поет на власному вечорі. Та що там — сам собі подобався більше, ніж усім іншим разом. І якось, от саме в один із таких днів, коли сонце гріло добряче, а лінощі обплутували лапи й крила всіх живих істот, наш герой, Крук, знайшов шматок м’яса.
Не здобув — ні, не вполював, не виміняв, навіть не випросив. Просто знайшов. Десь, хтось упустив, а він — ух! — злетів, хап! — і в дзьобі вже червоне, соковите, тріпотливе від аромату. Хочеш — вір, а хочеш — ні, але таке м’ясо ще й курці не снилося.
Він сів на гілку старого дерева, що схилилось над стежкою, мов дід над паличкою, і сидить собі, насолоджується: не їсть — ні, він естет! Він милується, вдихає, перевіряє твердість і соковитість, мов сомельє м’яса. А ще — о, не забуваймо! — він чекає, щоб хтось побачив. Бо що за задоволення мати м’ясо й не мати публіки?
І тут — як замовлено! — під деревом з’являється Вона.
Лисиця. Руда, як вечірнє сонце, хитра, як політик перед виборами, граціозна, як балерина на прем’єрі. Вона побачила Крука, його трофей і… в її очах спалахнуло щось більше, ніж голод. Спалахнула ідея. План. А може, навіть — натхнення. Бо як ще пояснити ту словесну симфонію, що полилася з її вуст?
— О, скільки краси на цьому дереві! — заспівала вона голосом, солодшим за стиглу грушу. — Що це за птах такий величний, з блискучим пір’ям, з гордим профілем? Чи ж це не сам цар птахів завітав до нашого лісу?
Крук моргнув. Він не звик до компліментів — принаймні таких вишуканих. Але, о як приємно! Як же це приємно — коли тебе хвалять! Він уже трохи розправив крила. Дзьоб підняв ще вище. Погляд кинув убік, мов кінозірка, що прикидається скромною.
А Лисиця — не вгавала.
— Така краса, така велич! Однак... — тут вона зітхнула, майже з жалем, — тільки голосу тобі бракує, щоб птахи визнали тебе своїм царем.
І тут Крук зламався.
Бо ось у чому фокус: хвали скільки завгодно — та якщо зачепиш за живе, якщо натиснеш на ту клавішу, яка болить, — тоді й побачиш, як навіть найгордіший втрачає голову. А голос — о, як же він болів Крукові! Його карканням лякали дітей. Його крик асоціювали з чим завгодно, тільки не з гармонією.
— Та ти ще не чув мого голосу! — подумав він.
І, не втримавшись, розкрив дзьоба. Каркнув. На повні груди. На весь ліс. На славу, на злість, на доказ!
А м’ясо… Як тільки дзьоб розкрився, шматок упав. Просто до лап Лисиці.
І ось тут — апогей вистави. Лисиця схопила здобич, усміхнулася з тою ж витонченістю, з якою актор кидає останню репліку, і, не зникаючи ще з горизонту, мовила:
— О Круче, якби ж ти мав ще й розум — тобі нічого більше не бракувало б, аби бути царем…
І все. Ні вибуху, ні крику, ні бійки. Лисиця пішла. Крук залишився. Сам, без м’яса, з голосом, про який він сам щойно нагадав усьому лісу. А найголовніше — з відкритою раною на пихатому серці. Бо хвалили його, хвалили — а тепер він бачить: то була пастка. Солодка, як мед, під яким гостра голка.
І що ж ця байка нам каже? А каже вона просто: не всякий, хто сипле медові слова, бажає тобі добра. І ще: гордість, коли без глузду, — гірша за будь-яку слабкість. Бо ж подумаймо: Крук мав усе — і здобич, і безпечне місце, і спостерігача. Але що він хотів більше за все? Визнання. Слави. І от, заради того, аби хтось підтвердив його велич, він віддав найреальніше, що мав, — м’ясо. Віддав символічно, урочисто, немов на вівтар марнославства.
А Лисиця — вона лише скористалась. Як життя. Як світ. Як ті, хто знає: найперший крок до перемоги — це доторкнутися до людського (чи пташиного?) марнославства. Бо комплімент — це найгостріша зброя, якщо ним вміло користуватись.