Зав’язка. У передмові автор застерігає, що ці слова не є непохитною істиною — це лише плинність його думок. Початком стає космічне спостереження: зірки у Всесвіті згасають і народжуються знову. Це встановлює масштаб пізнання: якщо Всесвіт такий грандіозний і холодний, то людські пристрасті — це лише пил, але цей пил здатний до усвідомлення власної долі.
Розвиток думки. Акутаґава проводить ревізію людських цінностей. Він викриває «мораль» як зручний одяг для боягузів і називає «справедливість» зброєю, яку дістають із музею лише тоді, коли потрібно виправдати насильство. Особливо гостро автор іронізує над історією, стверджуючи, що вона залежить не від випадковостей (як-от ніс Клеопатри), а від вічної людської дурості, яка керує світом.
Кульмінація. Найбільшої гостроти роздуми досягають у тезі: «Життя гірше за пекло». Логіка Пігмея в тому, що в пеклі є лад і зрозуміла кара за гріхи, тоді як у житті панує сліпий випадок і страждання невинних. Це момент найвищого інтелектуального відчаю, який відображає кризу модерністської людини перед лицем абсурду.
Розв’язка. Філософським виходом стає концепція «листя дуба». Це шлях компромісу: якщо доля не дає нам «порцеляни», треба вміти насолоджуватися їжею на дубовому листі. Щастя полягає в «здоровому глузді» (good sense) та здатності бачити красу в дрібницях — бамбуку, горобцях, світлі сонця. Твір завершується закликом до людяності, яка приймає світ таким, яким він є.
