Зав’язка. Під велетенською брамою Расьомон, що стала прихистком для лисиць і злодіїв, від дощу ховається звільнений слуга. Навколо — пустка Кіото, охопленого голодом. Герой перебуває в етичному тупику: він хоче вижити, але боїться стати розбійником. Це момент найвищої ерозії духу, де злива і темрява підкреслюють його самотність перед вибором.
Розвиток дії. Шукаючи ночівлі, слуга піднімається на горище, де лежать покинуті трупи. Там він бачить стару з запаленою сосновою скалкою, яка вириває волосся у мертвої жінки. Спочатку слуга відчуває «праведний гнів». Він кидається на стару, приставляє меч до її грудей, вимагаючи пояснень. Його ненависть до зла в цей момент — це остання спроба вхопитися за власну людяність.
Кульмінація. Стара спокійно пояснює свій вчинок: вона робить перуки, щоб не вмерти. Вона виправдовує себе тим, що померла теж була нечесною — ошукувала двірцеву сторожу, продаючи сушених гадюків замість риби. Це виправдання («гріх проти грішника») миттєво знімає моральний бар'єр у голові слуги. Він розуміє: у світі, де всі виживають за рахунок інших, совість є зайвим тягарем.
Розв’язка. Слуга приймає логіку старої та обертає її проти неї. Він заявляє, що теж має право пограбувати її, аби не вмерти. Герой зриває з жінки темно-брунатне кімоно і зникає в нічній пітьмі. Автор залишає фінал відкритим: «Куди пішов слуга — про те ніхто не знає». Це означає його остаточне розчинення у світі хаосу та злочину.
