Езоп «Мурашки й Цикада»
Колись, у давні давен, коли літо ще пахло справжньою суницею, а зозулі рахували не роки, а мрії, жила собі на світі Цикада. Ця істота була вся з музики й сонця: у неї не було ні комори, ні жодного мішечка зерна, ні прагнення дбати про майбутнє. Вона жила, щоб співати. Її тонкі крила вібрували на теплих потоках повітря, і кожен її звук був мов сріблястий дощ на листі. Цикада не була ледащицею — просто вона вірила, що світ створено для пісні, а не для праці. Її щастя — це відлуння голосу серед високих трав.
Та не всяке створіння поділяло такий погляд на життя.
Недалеко від галасливої сцени Цикади жило інше товариство — мурашки. Їх не побачиш, доки не присядеш на траву і не придивишся уважно: дрібні, темні, організовані, мов саме втілення порядку. Мурашки не співали. Вони не витрачали часу на милування заходом сонця, не кружляли по квітах у пошуках натхнення. Вони носили, тягнули, сортували, ховали в коморах. Їхнє життя було суворе, але стабільне. Вони жили з думкою про зиму, з думкою про запаси, про дощі, що змивають крихти з поверхні землі, про вітер, що змушує листя танцювати не від радості, а від холоду.
Ці дві істоти — Цикада й Мурашки — були, здавалося б, з різних планет. Але літо довге, трава густа, а сонце однаково гріє і тих, хто працює, і тих, хто співає. Тож Цикада жила собі легко й весело, співала під деревами, сиділа на гілках, тішила слух комах і птахів. Деколи навіть здавалося, що й мурашки на хвилинку зупиняються й дослухаються до її трелей. Але, як тільки остання нота затихала, — знову в похід: зерно, пелюстки, насіння…
Цикада бачила, як вони працюють. І навіть одного разу спитала:
— Хіба вам не шкода літа? Воно ж таке коротке. Ви все життя в русі. Коли ж відпочивати?
На це мурашки тільки знизали плечима, а старша з них — Мати-Мураха, що зналася на погоді й народних прикметах, мовила:
— Літо — це час не для сну, а для запасів. Бо прийде осінь, а за нею — зима. І тоді залишаться ті, хто запасся, а ті, хто тільки співав, — замовкнуть назавжди.
Але Цикада засміялась. Їй здавалося, що зима — то щось далеке, казкове, як байки про драконів. Адже літо таке повне! Тепла вистачить на всіх, а пісні — на вічність.
Минали дні. Сонце починало повільніше сходити й швидше ховатися. Дощі ставали частішими, вітер дужчав. Листя жовтіло, земля втрачала літню пухкість. А згодом прийшла й зима — сувора, непоступлива, без нот і без квітів.
Мурашки в цей час були вже в своєму затишному підземеллі. Там у них було тепло, сухо й повно їжі. Вони діставали горішки, насіння, крихти хліба, що колись знайшли біля людського дому. Там співали не пісні, а тріщала солома, шелестіла пшениця й стиха лунали веселі розмови: вони були в безпеці.
Цикада ж… О, вона була не готова до такої зустрічі з зимою. Вітер бив її тонкі крила, земля стала тверда, як криця, а дерева вже не співали у відповідь. Всі квіти зникли, трава вляглася під снігом. Її ноти, колись легкі й грайливі, замерзли ще на губах.
Вона довго блукала серед порожніх стебел, облізлих гілок і сніжної пустки. Їй було страшно не тільки через голод. Їй було страшно, що її пісня виявилася безсилою проти зими.
Одного дня, зовсім знесилена, Цикада натрапила на мурашник. Той самий, де колись, влітку, сміялися з її пісень. Вона постукала лапкою в прохід, що вів до глибини землі. Вийшли двоє мурашок, обережно визираючи з отвору.
— Що тобі треба, Цикадо? — спитали вони.
— Їжі… бодай трішки, — тихо мовила вона. — Я голодна.
Мурашки переглянулись. Вони впізнали її. Ту саму веселу співачку, яка колись казала, що мурашки не вміють жити. І одна з них спитала:
— А чому ти не запаслась влітку? Хіба ти не знала, що прийде зима?
Цикада зітхнула й відповіла чесно:
— Усе літо я співала…
Мурашки знову переглянулись. Їх не здивувала ця відповідь. Але вони не були жорстокі. І все ж одна з них, мабуть та сама Мати-Мураха, що передбачала осінь, відповіла:
— Якщо ти співала влітку — потанцюй тепер узимку.
Вони зачинили дверцята, й Цикада залишилася сама.
Так закінчується ця байка. Коротка, мов подих, але довга, як мораль.
Бо справа не в їжі й не в тому, що мурашки суворі. Їхній урок простий: життя — не лише пісня. Навіть найпрекрасніший звук не зігріє взимку. Навіть найщиріша радість не замінить хліба, коли голод давить груди.
Можна співати — і треба! Але пісня має йти поруч із мудрістю. Бо той, хто не думає про завтра, ризикує втратити навіть сьогодні.
І ще одне. Ця історія — не тільки про комах. У ній кожен з нас може впізнати себе. Хтось живе, мов мураха: будує, копає, планує. А хтось — мов цикада: співає, тішиться миттю, відкладає серйозне «на потім». І поки світ теплий, це не помітно. Але коли настає зима — в житті чи в душі — тоді й виявляється, хто справді готовий, а хто — тільки мріяв.
Тож, може, замість того, щоб сміятися з Цикади чи суворо хвалити Мурашок, варто просто навчитися балансу: співати, та не забувати про зерно. Танцювати, та не забувати, що пісня без дому — лиш вітер.