Жан де Лафонтен «Зачумлені звірі»
Отже, сталося це тоді, коли небо розгнівалося — чи то Бог, чи то сама Природа, чи, може, просто якась карма нарешті дісталася адресата — і на землю прийшла вона, страшна й невидима — чума. Не якась там звичайна застуда, не банальний грип, а справжнє випробування, що змінює саму тканину буття. Всі звірі — великі й малі, хижаки й травоїдні, мудрі й дурні — потрапили під одну мітлу. І мела ця мітла, о, як мела: не жаліла ні шкури товстої, ні голосу дзвінкого. Хворіли не всі, та страх хапав кожного. Падає лисиця, зникає зайчик, лев дивиться на своє царство — а воно мов у тумані, мов перед кінцем світу.
Полювання припинилися. Ніхто нікого вже не ганяв, не переслідував, не хапав за горло. Лисиця, вічна шахрайка, сиділа й нюхала хвіст — навіть не хотілося хитрувати. Вовк, колись гордий хижак, скиглив, як щеня. Голуби, замість воркотіти про любов, мовчали, як на похороні. Навіть Лев — сам Цар, з гривою, що гриміла наче блискавка, — задумався.
І от, коли стало зовсім тісно в грудях від страху, коли звірі не знали, чи доживуть до завтрашнього ранку, Лев — розсудливий, хоч і грізний — вирішив діяти. Скликав він раду в лісі — не для балачок, а щоб вирішити, як рятуватися. І промовив так, що кожен, навіть найменший мураш, затих:
— Друзі, брати, піддані. Біда на нас зійшла не просто так. Вона — кара. І кара за гріх. А раз так — хтось із нас, найгрішніший, має взяти вину на себе й пожертвувати собою, щоб Бог або хто там на небі — нас простив. Це не вигадка, це — історія. Так було не раз. І я сам — так, я, Лев — визнаю свою провину.
Густий ліс завмер. Лев продовжив:
— Я їв овець. Їв багато. Безневинних, беззахисних. А бувало, й пастух траплявся до мого обіду. Так, не заперечую. Якщо треба — я перший стану під Божу кару. Але прошу — хай кожен скаже, що має на совісті. Чесно, без прикрас.
Тиша. Лише вітер зітхнув. А тоді — вибіг Лис. Гнучкий, рудий, з очима, як дві монети — блищать, аж моторошно:
— О царю! Які слова! Яка шляхетність! Але дозвольте не погодитися: те, що ви їли овець — це не гріх. Це була честь для них. Вони служили великій справі — вашому голоду. А пастухи… ну, чесно, вони самі нав'язувалися. Це майже… благочинність!
І почалося. Підлесники — усі, хто за життя мав хоч якийсь зиск від лев’ячого панування — почали змагатися в улесливості. Вовки говорили, що теж колись когось їли, але «то було по справедливості, бо жертви самі були злочинцями». Тигри вдавали святенників: «Так, ми теж робили помилки, але завжди з найкращих спонукань!».
Одне слово — зібрання перетворилось на комедію. Кожен «каявся», але так, щоб звучало майже як похвала. Їхні гріхи — насправді були подвигами. Мовляв, ми служили вищій меті.
А тоді — встав він. Осел.
Такий собі, звичайний. Сірий. Вуха — як лопухи. Очі — добрі, хоч і трохи безпорадні. І каже, мов соромлячись:
— Ем… Я, здається, теж провинився. Колись, іще давно, йшов я лугом. А там — трава. Така соковита, зелена. А я був дуже голодний. І, ну… я з’їв жмуток. Не свого поля, правда. І взагалі — господар тоді поруч не стояв. Але я… я не мав права. Вибачте.
Спершу — тиша. Потім — гул. Потім — злість. Потім — крик.
— Що?! Він їв чужу траву?!
— Ганьба!
— Паразит!
— Через таких, як він, і прийшла ця чума!
— Смерть ослу!
І тут з-поміж лісу виходить Вовк. Не простий — з окулярами, з пером за вухом. Лісовий правознавець. І заявляє:
— Згідно з усіма звірячими законами, ця тварина — винна. Він посягнув на чуже! Це порушення меж, це агресія проти власності! Він — загроза миру в лісі!
І тут уже всі, навіть ті, хто сам не гребував нишком щось украсти чи когось з’їсти, — завили: «Повісити!». Тобто — жертвуємо ослом. Він — «винуватий». Бо він — слабкий.
Отака от історія. І, мабуть, не лише про звірів. Бо в кожному царстві, хоч у лісі, хоч у місті, хоч у парламенті, знайдеться Осел. Той, хто не вміє брехати, маніпулювати, обертати свої провини на подвиги. Той, хто чесно визнає свої маленькі промахи — і отримує за це повну чашу кари.
А Лев, і Лис, і Вовк із золотим пером — виходять сухими з води. Бо сила, як відомо, — велике милосердя. А слабкість — вирок.
І мораль цієї байки не проста, не підсолоджена. Це гірка правда життя, сказана зі сміхом — але сміхом крізь зуби:
Якщо ти сильний — твій злочин назвуть доблестю. Якщо ти слабкий — твоя помилка стане злочином.
І світ, на жаль, часто не судить за справедливістю, а за статусом. Той, у кого срібло дзвенить — чистий. Той, у кого тиша в кишені — винен.
А чума? Вона ще ходить. І не завжди з температурою. Часто — з усмішкою. І з печаткою.