Чарльз Дікенс «Різдвяна пісня в прозі»
Колись давно — хоча не так вже й давно, щоб пам’ять стерла це з людських сердець — жив собі старий скупердяй на ім’я Ебінезер Скрудж. Згорблений, кістлявий, мов сама Жадібність у сірому піджаку, він щодня з’являвся у своїй похмурій конторі, де стукіт пера по бухгалтерських книгах був єдиною музикою, яку він визнавав. Йому було байдуже до людей, до свят, до снігу, до дзвінких дитячих сміхів на вулиці — байдуже до всього, окрім власного прибутку.
Він не любив Різдво. І це — не сказати нічого. Він ненавидів його. Вважав дурістю, пустим гаянням часу. Коли його радісний племінник прийшов запросити старого до себе на вечерю, Скрудж лише пирхнув:
— Дурня! — і виштовхав його за двері.
Благодійники? Їх він відбрив холодним запитанням: «Невже тюрми переповнені?». Навіщо допомагати біднякам, коли ті можуть, мовляв, швидше померти й зменшити надлишок населення?
Навіть свого бідного, худого як сірник, клерка Боба Кретчита Скрудж змушував працювати майже без відпочинку. І лише з кривим лицем відпустив його на Різдво — та й то, бо було прийнято так. А далі — сам, зігнутий під вагою своєї жадібності, поплентався додому, в темний, холодний будинок, що пах старим пилом, затхлим вугіллям і самотністю.
Та ось тут і починається справжня історія. У ту ніч, коли навіть вітри шепочуть щось різдвяне, до Скруджа завітав… привид. І не якийсь там фантазійний привид, а його покійний компаньйон Джейкоб Марлі. З важким ланцюгом на грудях, кований з металу людської байдужості й егоїзму, той явився з того світу, аби попередити Скруджа.
— Я носив цей ланцюг за життя, і тепер тягну його після смерті, — сказав Марлі. — Ти, Ебінезере, куєш свій власний щодня — але ще не пізно зупинитися.
І пообіцяв йому три візити. Три Духи. Минулого, Сучасного і Майбутнього. Три гості, які покажуть йому — не гроші, не контракти, не зиск — а правду про самого себе.
Скрудж, приголомшений, не встиг заперечити. Свічка здригнулась, Марлі зник. І настала тиша.
Привид №1: Дух Минулого Різдва
Рівно опівночі з’явився перший гість. Світлий, ясний, немов світанок у дитинстві. Його звали Дух Минулого Різдва, і він торкнувся Скруджа рукою — і світ розчинився, немов його й не було.
Ось — зелені поля, зимові вулиці, дитячий голосок, що співає щось про святу ніч. Це Скрудж-малюк, самотній хлопчик у холодній школі, забутий усіма, але ще не зламаний. Ось — юнак, що сяє надією і любов’ю, щасливий у компанії милої дівчини. І ось — перша тріщина. Дівчина плаче: вона йде, бо в ньому більше золота, ніж тепла. Він обрав монети, а не серце. Він лишився сам.
Скрудж дивився, і щось у ньому ламалося. Згадка за згадкою, як дрібні дзеркала, повертали йому те, що він загубив: співчуття, віру, ніжність. Він заплакав і вигукнув:
— Досить! Я не витримаю! Веди мене назад!
І дух зник, лишивши його в темряві.
Привид №2: Дух Теперішнього Різдва
Наступної ночі — рівно за годину після півночі — Скруджа збудив сміх. Величезна постать у зеленому плащі, прикрашеному ягодами омели, постала перед ним. Це був Дух Теперішнього Різдва. З його рук капала святкова радість, у погляді було тепло каміну, а в голосі — дзвоники саней.
— Йди за мною, — сказав він, — і побачиш світ, який відмовився бачити.
І Скрудж пішов.
Вулиці міста — веселі, барвисті, залиті світлом. Люди сміються, несуть пакунки, бажають одне одному щасливого Різдва. Але справжнє диво чекало в хатині Кретчитів. Бідність, але з гідністю. Скромна їжа, але з радістю. І малюк Тім — слабенький, але з очима, повними світла.
— Хай Бог благословить усіх нас, — прошепотів він. — Навіть містера Скруджа.
Скрудж здригнувся. Його ім’я звучало на вустах того, кого він змушував жити в нужді. Але на душі вперше — легке тепло.
Дух похмуро подивився:
— Якщо все залишиться, як є — хлопчик помре.
Скрудж затремтів.
Потім був дім племінника. Світло, пісні, жарти, ігри. Ніхто не гнівався на старого. Навпаки — племінник щиро бажав йому добра. Скрудж слухав, сміявся, майже хотів заговорити, але… дух уже тягнув його геть. Час закінчився.
Привид №3: Дух Майбутнього Різдва
Останній дух — тінь у каптурі. Безмовний, темний, наче сама смерть. Його пальці вказували — і Скрудж ішов.
Він почув, як люди говорять про чиюсь смерть. Хтось радів, що звільнилося місце. Хтось — продавав вкрадене з дому померлого. Ніхто не жалів. Ніхто не згадував добрим словом.
Скрудж бачив лише уламки: нікому не потрібні речі, пустий ліжник, тіло без імені. А потім — він. Побачив себе. Так. Саме він був тим покинутим небіжчиком, якого ніхто не оплакував.
— Ні! — вигукнув він. — Це ще не сталося! Скажи, що можна змінити!
І дух зник.
Ранок, що став новим народженням
Прокинувшись, Скрудж вибіг на вулицю — і виявив, що надворі ще Різдво. Він не помер. Його не засуджено. Йому дано шанс!
Він розсміявся — вперше за довгі роки. З вікна закликав хлопчика й дав гроші на найбільшого гусака, щоб доставили його в дім Боба Кретчита. Потім — пожертви благодійникам. А потім — до племінника, з вином і посмішкою. І його прийняли, ніби рідного.
Наступного ранку, коли Боб прийшов на роботу, Скрудж зустрів його не лайкою, а… премією! І підвищенням!
З того дня він став іншою людиною. Не зник його ніс, не змінилася борода, але серце — розцвіло, мов перша квітка весни. Він став другом, дядьком, добродієм. Для Тіма — другим батьком. А той, до речі, вижив, і став міцним, як ялина.
І якщо ви ще сумніваєтесь, чи може змінитися людина — то ось вам доказ. Бо, як сказав малюк Тім:
"Хай Бог благословить усіх нас! Кожного зокрема!"