Зав’язка. Цикл відкривається сонетом «Аккерманські степи». Подорож розпочинається вночі, серед високих трав, що нагадують океан. Мандрівник відчуває себе кораблем у безкрайньому морі суходолу. У цій абсолютній тиші степу він настільки напружує органи чуття, що сподівається почути «голос із Литви». Це свідчить про те, що першим поштовхом до всієї мандрівки є не цікавість до Криму, а хвороблива надія на зв'язок із втраченим домом.
Розвиток дії. Шлях веде героя через випробування стихіями та зустрічі з минулим. У сонеті «Буря» море стає ареною боротьби життя і смерті. Поки інші люди в розпачі моляться, герой стоїть осторонь: він відчуває таку глибоку духовну пустку, що навіть загибель не здається йому страшною. Його заздрість до тих, хто має з ким прощатися, розкриває справжню ціну вигнання — втрату близьких людей. Далі, у Бахчисараї, споглядання покинутого гарему та «фонтана сліз» наводить на думку про тлінність слави. Величні хани зникли, а джерело продовжує плакати, що символізує перемогу вічної природи над тимчасовою людською могутністю.
Кульмінація. Найвищого напруження цикл досягає під час сходження на вершини. У сонеті «Дорога над прірвою в Чуфут-Кале» Мірза застерігає героя не дивитися вниз, бо від споглядання безодні може загинути розум. Але Мандрівник зазирає в прірву, стикаючись із величчю, яку неможливо описати. Це момент духовного перелому: через подолання страху перед фізичною глибиною герой приходить до розуміння глибини власної душі та всесвіту. Він усвідомлює, що Чатирдаг — це «щогла кримських гір», яка з’єднує землю з небом, даючи людині шанс відчути себе частиною вічності.
Розв’язка. Фінальним акордом стає сонет «Аю-Даг». Герой стоїть на вершині Ведмідь-гори, спостерігаючи, як розлючене море розбивається об скелі. Він бачить, що після шторму хвилі залишають на березі «перли і корали». Це стає прямою відповіддю на його внутрішні страждання: подібно до моря, поет перетворює бурі свого серця, біль вигнання та пристрасті на безсмертні пісні. Цикл завершується утвердженням того, що поезія — це єдиний скарб, який вигнанець забирає з собою, і саме вона дарує йому перемогу над часом і самотністю.
