В. Короленко «Сліпий музикант»
У заможній сім’ї Попельських, серед розкішної тиші маєтку, на світ з’являється хлопчик. Перший його плач був несміливий, тихий, наче не сміливість, а передчуття лежало в його душі. Мати, Ганна Михайлівна, ще не знала, що саме її турбує, але вже серце обпікала тривога. За кілька тижнів все стало очевидним: її син Петрусь — сліпий. Його очі не фокусувались, а обличчя — нерухоме, задумливе, як у старця, а не немовляти.
Мати, глибоко вражена, приймає це не з розпачем, а з сумною мовчазною згодою. «Я знала давно,» — каже вона, коли лікар підтверджує її найгірші здогади. Але вона не одна з тими тривогами. У домі живе ще й її брат — дядько Максим Яценко, людина з минулим буремним і героїчним: він воював з Гарібальді в Італії, повернувся калікою — без ноги і з покаліченою рукою, але з живим серцем і гострим розумом.
Максим бачить у долі Петруся щось, чого не бачать інші — не лише трагедію, а й виклик. «Природа не позбавила його всього,» — скаже він пізніше. І справді, хлопець рано починає дивувати: швидко вчиться орієнтуватись на слух, відчувати простір пальцями, розрізняти ходи і голоси. Після однієї прогулянки на весну, де він чує пташині трелі, дзюрчання струмків і оклик плугатаря, хлопець непритомніє — його вразила симфонія світу, до якої він ще не був готовий.
Петрусь росте — не лише тілом, а й душею. Він — дитина без зору, але зі здатністю чути світ глибше за багатьох зрячих. Одного дня він чує дудку конюха Йохима. Ті прості, але щирі мелодії стають його таємною пристрастю. Вночі він крадькома тікає з дому, щоб слухати музику. Мати, дізнавшись про це, спочатку обурюється — невже панський син слухатиме простацького слугу? Але потім вона сама зачаровується.
Вона купує фортепіано — інструмент вишуканий, благородний. Та дитяче серце Петруся — не підкорюється гламурним роялям. Дерев’яна дудка з верби — ось що відгукується в ньому живим співом. Лише коли мати сама грає, ніжно й щиро, хлопець починає розуміти інструмент. Згодом у звуках фортепіано він чує красу і глибину — його доля як музиканта починає викристалізовуватись.
Максим учить його не тільки музиці, а й життю. Маленький Петро вчиться верховій їзді, читає наосліп, міркує. Згодом у житті хлопця з’являється ще одна важлива людина — дівчинка на ім’я Евеліна. Вона — світло в його темряві, нове дихання в його самотності. Вони сваряться, миряться, щиро відкривають одне одному душі. Її переляк від його сліпоти — болючий удар, але потім приходить розуміння: вона — не жаліє, а приймає.
Їхня дружба зростає разом з ними. Але дитинство минає, і тиха печаль починає закрадатись у Петрову душу. Переходячи межу між дитинством і юністю, він усе більше занурюється в себе, стає мовчазним, відлюдькуватим. Серед безмежного степу він грає на дудці, заглиблений у себе й музику.
Максим вирішує — пора виводити хлопця у світ. Запрошує друзів, студентів, кадетів. Петро бачить, що він — не як усі. Його не питають, його не чують. Але коли він сідає за фортепіано — все змінюється. Він грає — і це вже не просто музика, а крик душі. У цих акордах — біль, любов, гідність. Він — музикант, і це його шлях.
В один вечір Евеліна зізнається: вони повинні бути разом. «Я покохала тебе,» — каже вона. І для Петра це — мов промінь у темряві. Тепер він — не сам. У нього є любов, і є мета.
Здавалося б, усе стало на свої місця. Але доля готує нові випробування. Під час поїздки до монастиря Петро зустрічає двох інших сліпих — дзвонаря Єгора, жорстокого, озлобленого, і доброго послушника Романа. Обоє — втілення різних шляхів. Єгор — той, хто озлобився на світ. Роман — смиренний, теплий. Але обоє — дзеркала, в яких Петро бачить себе. І не витримує.
Його душу роздирає питання: а що як сліпота — не покликання, а прокляття? Що як його любов — це лише жалість? Він відмовляється від щастя з Евеліною. Вважає себе зайвим. Максим, бачачи це, вирішує — час кинути хлопця у вир справжнього життя.
Вони вирушають у прощу, до чудотворної ікони. Серед прочан — сліпі жебраки. Один з них — Федір Кандиба — справжній сліпець з народу, який просить милостиню «ради Христа». Петро, ошелешений, розуміє, що ось — доля, якій він заздрив. Дядько каже: «Якщо хочеш — іди за ними. Я тебе не зупиню.»
І він іде.
Він залишає рояль, залишає дім, матір, Евеліну — і йде в сліпу прощу. Стає Юрієм, третім у гурті сліпців. Живе в полі, слухає вітри, пісні, шум ярмарків, чуже горе, людську злобу і доброту. Його душа очищується. Він прозріває — не очима, а серцем.
Повертається восени — в бідній одежі, але інший. Не скривджений, а мудрий. Не озлоблений, а спокійний. І хоча його очі залишаються сліпими — серце його тепер бачить. Він одружується з Евеліною. Коли народжується дитина, він лякається — раптом і вона буде сліпа? Але лікар каже: «Вона бачить». І в ту мить, каже Петро, він — бачив. Хтось скаже — марення. Але він наполягатиме: бачив. На мить.
Минуло кілька років. У Києві, під час Контрактового ярмарку, на сцені — молодий чоловік із зосередженим, блідим обличчям. Його веде молода жінка. Сліпий музикант — імпровізує. Його музика — не просто віртуозність, не техніка. Це — сповідь. В ній — степ, пісня, сльози жебраків, дзвони монастиря, тепло матері, дотик коханої.
Він грає — і залу огортає тиша. Потім — грім оплесків. А потім — знову музика. І серед гармоній — стара пісня сліпців: «Подайте сліпеньким… ради Христа…» Наче нагадування тим, хто бачить: не всі мають очі, але всі — мають душу.
Максим, що сидить у залі, схиляє голову. Його вихованець став не просто музикантом — а людиною. «Так, він прозрів,» — думає старий солдат. — «І я недаремно прожив на світі…»
Ось так дебютував сліпий музикант. Не як жалібна тінь серед зрячих, а як голос усіх, хто живе в темряві, але несе світло.