Джек Лондон «Жага до життя»
Двоє йшли безлюддям. Земля під ногами гнила, ноги стікали кров'ю, серце стукотіло десь у горлі, але вони йшли. Один попереду, інший — позаду. Обоє вкрай виснажені, обдерті, голодні. Сонце клалося на плечі, вітер із півночі був безжальним. Передній — Біл — ішов мовчки, не озираючись. Позад нього пленталося ще одне зів'яле тіло, вже майже неживе, лише око ще блищало на лиці, порослому щетиною, де губи тріскали від вітру.
— Біле!.. — пролунало з болем, коли нога підвернулась, а біль пройняв усе тіло. Але Біл не озирнувся. Навіть не затримав крок.
І ось уже сам, сам серед пустелі, де мох чорніє, а каміння мовчить, де річки впадають у Льодовитий океан, а навколо — тиша і смерть. Взявши себе в руки, чоловік рушає далі. Мріє про скриню — схованку під перевернутим каное. Там гачки, ліски, сітка, кілька набоїв. Можна буде вижити. Можна буде ще жити. А далі — човном на південь, до Великого Ведмежого озера. Там, де є їжа. Там, де є життя.
Біль у животі — нестерпний. Два дні без їжі. Кожна болотяна ягода — наче дарунок небес. Але що ягода? Вона — не м’ясо, не хліб. Вона — тінь їжі.
Сів, розпалив вогонь, зігрів воду. Казанок кипить, тепло доходить до кісток. Сів, підклав під себе мох. Перерахував сірники — 67. Розділив на три частини, сховав у різні місця. Сірники — то надія. Без них — кінець.
Коли зранку прокинувся — олень. Прямо перед ним. Серце калатає. Але рушниця пуста. Клацання затвора — порожнє. Олень зникає в заростях. Лайка зривається з вуст. Але що вдієш.
Йде далі, спотикається, падає. Голод зводить з розуму. В голові калатають думки: "Чому Біл покинув мене? Ми ж ділили останній шматок сала... Ми ж брали разом те золото..."
А золото — важке. П'ятнадцять фунтів. І він не викидає його. Бо як же так — пройти весь цей шлях, а потім залишити здобич? Навіть якщо та здобич — тягар на шию. Навіть якщо вона — смерть.
Йде далі. На болоті — куріпки. Він кидає каміння, підповзає, рве одяг, коліна в крові. Все марно. Куріпка злітає, залишаючи в руці жменю пір’їн. А далі — лис. Здобич у зубах, чоловік кричить, але лис — швидший. І жадібніший. І живіший.
Рогіз. М’якоть біля коріння. Їсть, але порожнеча в шлунку не зникає. Йде далі. Калюжі. В одній — рибка. Хапає руками, падає в воду. Мокрий, промерзлий, але рибка втікає. Сльози. Вперше — сльози. Не від болю — від безнадії.
І от знову багаття, кілька ковтків гарячої води. Спить. Але недовго. Надворі — вовк. Сірий, худий, як і він. І дивиться не як на рівного — як на жертву. Обидва однакові — виснажені, обережні. Обидва чекають, хто першим впаде.
Йде далі. Тиждень? Більше? Дні плутаються, час стирається. Лише біль і спрага. І золото — досі з ним. Здається, легше вмерти, ніж кинути його. Але вже несе лише те, що треба. Викинув рушницю, викинув казанок. Але золото — лишив. Ще тримає.
Трава на болоті шурхоче під ногами, що вже ледь тримають тіло. Очі затуманюються. Він падає. Встає. Йде далі. Все далі.
Знову вовк. Той самий. Худий. В очах — блиск. Пильнує. Іде за ним, завжди поруч. Чекає.
Чоловік падає. Засинає. Прокидається — вовк ближче. Чоловік кидає камінь — вовк відступає. Але не йде. Він — як смерть. Терпляча.
Ще день. Ще ніч. Уже повзе. Уже тіло не слухається. Уже мозок видає лише одне: "Їжа. Сон. Життя."
Він ловить вовка. Хапає його, вчепився в горлянку. Зубами. Руками. Їсть його. Сировину, з кров'ю. Тепло від тіла звіра — тепло від життя. Тепер він — хижак. Він вижив. Ще на день.
Його знаходять. Люди на березі. Брудний, худий, у клаптях, що колись були одягом. Усі кістки — як на долоні. У роті — не зуби, а чорні уламки. Але він живий.
І коли його рятують, коли годують, поять, він довго спить. Тижні. Але з ним — торбинка з лосевої шкіри. П’ятнадцять фунтів золота. Він врятував її. Бо в ній — зміст його мандрів. Бо в ній — він сам.
Бо жага до життя — це не метафора. Це зубами рвати вовка. Це повзти, коли тіло вже мертве. Це золото нести, коли вже нічого не важить. Це — бути людиною до останнього подиху. Або — більше. Жити всупереч смерті.