Джанні Родарі «Листівки з видами міст»
Коли туристи приїжджають до Італії, чого вони насамперед шукають? Листівки! У кіосках, на вокзалах, у сувенірних крамницях — купують ці кольорові картонні шматочки, мов трофеї. На кожній — обличчя міста, його гордість і прикраса. Ось Рим — виблискує Колізей, велично підносяться Капітолій і Форум. Мілан — з його готичним собором, тонким, як мереживо зі скла і каменю. Піза — із похилою вежею, яка наче от-от упаде, але вже стоїть так сторіччями. А Венеція? О, це ж казка: канали, гондоли, мости — усе виблискує, мов у сні! Генуя — гавань із палацами, що купаються в сонці, і Неаполь — затока, Везувій, що куриться над усім, наче дим від спогадів.
Це все виглядає, як картина з мрії. Бери й мандруй! Від листівки до листівки, від собору до каналу — і щастя забезпечене. Але… чи дійсно все так, як нам малюють ці блискучі фотокартки?
Автор не вірить чужим словам — він вірить власним очам. І пропонує: давайте відвернемось на мить від цих глянцевих картинок і подивимось, що ховається за ними. Бо що таке листівка? Це погляд з кращого ракурсу, це фасад, вітрина, а не житло. Це усмішка на публіку, але не завжди щира. А що ж за усмішкою?
Чи справді у Венеції день проходить у гондолі з піснею? Чи в Неаполі люди тільки те й роблять, що танцюють на вулицях, співають серенади й ласують піцою під пальмами? Надто вже це схоже на казку. Надто вже рівно й безтурботно. Автор не вірить. Він хоче бачити справжнє. Бо реальне життя не завжди таке яскраве, як реклама. Він хоче знати: як там живеться тим, хто на тих вулицях не гуляє, а живе?
І він наче вирушає у подорож — не за пейзажами, а за правдою. Не по листівках, а по людях. Йому цікаво, хто працює, а хто марнує час, хто має дім, а хто — камінь замість подушки. Хто прокидається без сніданку, а хто лягає спати без вечері. Бо не все в житті — канали й собори. Є ще двірники, є ще безпритульні, є ще ті, хто кожного ранку зітхає й каже: "Ну, починаємо спочатку..."
Бо листівка — це не місто. Це фрагмент. Відполірований, ретушований, вирізаний, щоб добре виглядало. Але якщо відвернути її зворотній бік — там рукою написані справжні емоції: "Привіт з Флоренції! Тут гарно, але дорого." Або: "Венеція пахне каналами. І риба дорого коштує." Або: "Була в Неаполі — хтось обікрав мене в метро." От де правда — між рядками, в обмовках, у тому, що не потрапило на фото.
І от автор стає ніби детективом — він хоче все побачити сам. Не вірити красивим вивіскам. Він просить: дозвольте мені самому роздивитись. Я не проти, що Везувій димить — але хочу знати, чи є кому втекти, коли він прокинеться. Не проти, що в Пізі вежа — крива, але чи рівне життя у мешканців міста? Чи мають вони змогу стояти рівно, чи життя саме так нахилило їх, як ту вежу?
Його погляд не злий. Він не скептик. Він просто допитливий. Йому болить несправедливість, яка маскується під розкіш. Йому болить, що турист бачить лише вітрину, а продавець на вулиці — свою холодну ніч. Йому важливо побачити не лише небо над Венецією, а й дірки в дахах її будинків. Бо справжнє місто — не тільки те, що зверху, а й те, що всередині.
Тож "Погляньте і ви за картинки, синьйори", — закликає автор. Бо ці картинки — веселі. А життя? Життя часто суворе. І не тому, що міста погані — ні! А тому, що ми звикли дивитись лише одним оком. На вежі, канали, балкони з квітами. Але не на тих, хто під цими балконами чекає роботи. Ми любимо міста як ідеї. Але міста — це люди. І якщо люди втомлені, голодні, забуті — то жоден собор не перекриє цього суму.
Чи треба через це не подорожувати? Зовсім ні! Навпаки — мандруйте! Але з очима відкритими. Не закохуйтесь у фасади — закохуйтесь у справжнє. У посмішку пекаря, що встав о четвертій ранку. У жінку, яка годує котів на порозі. У дівчинку, яка малює крейдою на тротуарі — і її малюнок змиє перший дощ, але вона все одно завтра намалює знову. От вони — справжнє місто.
Бо коли ти їдеш у Рим і бачиш лише Форум — це як подивитись фільм і не почути музики. А вона є — тиха, буденна, справжня. Вона — у дитячому сміху, у втомлених очах водія автобуса, у крику чайки над Тибром. Її немає на листівці. Але вона — серце міста.
І в цьому — мудрість Джанні Родарі. Він нікого не засуджує. Він не каже: "Не вірте, це все брехня!" Ні. Він каже: "Дивіться глибше. Питайте себе, що ховається за цим зображенням." І ця настанова — дуже людяна. У ній — любов до правди, любов до людей, небайдужість. Бо той, хто вміє бачити не лише колір стін, а й тіні під ними — здатен зрозуміти життя.
Тож коли наступного разу триматимеш листівку з видом Мілана чи Венеції, не поспішай. Подивись на неї. Уяви, що за цими будинками — чиїсь вікна, чиїсь історії. І, можливо, одна з них чекає, щоб ти її почув. Не як турист. А як людина.