Рей Дуглас Бредбері «Усмішка»
Світ стоїть на руїнах. Післявибухова епоха. Колись цим світом ходили художники, архітектори, поети, мрійники. А тепер — тільки черги. Черги, щоб плюнути в минуле. Черги, щоб помститися тому, що одного дня вибухнуло їм просто в душу.
Цього ранку — ще сірого, ще сонного — на площі вже вишикувалася черга. І не за хлібом. Не за водою. За правом плюнути в мистецтво. На картину. Справжню. Справжнє полотно з минулого, яке ненавиділи всі. Бо з того минулого прийшов голод, війна, порожнеча.
У цій черзі стояв хлопчик. Том. Хіба йому було років десять? Хіба він щось винен тому світові? Стояв, як і всі. Але очі — ні, не як у всіх. Очі не люті, не втомлені, не спустошені. Очі — голодні до сенсу.
— А правда, що їй чотириста років? — запитав він.
— Кажуть, правда.
— А вона з фарби? І полотна? І… вона правда усміхається?
— Усміхається, як та, що бачила, як усе згоріло, — відповів старий Грігсбі.
У нього, як і в більшості дорослих, у голосі була втомлена лють. Так відповідає той, хто сам плював сто разів. У душу, в ідеї, в себе самого.
— Ненависть, — сказав він, — ось що тримає людей. Людина ненавидить те, що занапастило її. От і плюємо. Бо більше нічого не лишилося.
— А хіба є щось, чого ми не ненавидимо? — запитав Том тихо.
І враз у старого Грігсбі щось блиснуло в погляді. Можливо, тінь минулої думки. Можливо, спогад про щось, що несли на плечах його юні роки, коли ще небо здавалося більшим за бетонну стелю страху.
Він пригадав: колись люди святкували. Вибухами. Знищенням. Втоптали завод літаків, спалили друкарню, висадили склади. І раділи. Бо ж минуле… минуле — винне. Кожен цвях, кожна лампочка, кожна фарба — винна.
І ось тепер — портрет. Справжній. Старий. Жінка, яка усміхається. Монна Ліза. Хтось сказав, що так її звали. А хтось знизав плечима: та яка різниця?
Натовп підтягувався. Поліцаї стояли навколо майдану. Ні, не для порядку — для контролю: щоб ніхто не кинув каменем. Лише плювок. Один, законний, дозволений плювок на день.
— У кожного — своя черга, — мовив хтось із черги. — Бо кожен має право знищити бодай щось.
Том підійшов ближче. Серце калатало. Музика — так, він чув її, хоч навколо лунали крики, регіт, матюки. Музика була всередині. Де не стерли бомби.
Він побачив її. Усмішка. Не весела. Не сумна. Усмішка людини, яка бачила біль і красу водночас. І залишилась собою.
— Вона… гарна, — прошепотів він.
— Та ти що, хлопче! — пирхнув хтось. — Ти ж не збираєшся плакати?
А натовп уже гудів. Тримався за канати, що обгороджували площу. Руки сіпалися, вуста кривилися, очі палали. Опівдні — усе, що залишилося від давньої епохи, мало зникнути.
І годинник ударив.
Майдан вибухнув. Люди ринули до картини. Хтось упав. Хтось наступив. Хтось кричав від радості. Роздирали полотно, наче лють — це нова релігія.
Поліцаї зникли. Можливо, і самі рвали.
А Том… стояв осторонь. Серце стукало — не від страху, від болю. Йому хотілося затулити її собою. Але було пізно. Картини більше не було. Була юрба, шматки, фарба на пальцях, пил.
І один клаптик. Один єдиний фрагмент — тканина з куточком усмішки. Тільки він бачив, що це — найважливіше.
Він затиснув його в долоні. І втік.
Вечір. Холодний, місячний. У будинку, де тріщали стіни від вітру і щілини свистіли, як змії, Том ліг у своє старе ліжко.
Розгорнув. Обережно, мов священик у святині. На його долоні лежала Усмішка.
У темряві — сяйво. Не від лампи. Від неї.
Він не знав, чому плаче. Чому серце горить, як вогонь у каміні, якого не існує. Усмішка жила. Навіть у клаптику. Навіть після плювків, після злості, після зради людства — вона жила.
«Чарівна усмішка…» — шепотів він. І світ ставав не таким страшним.
І хоч за вікнами ще стогнали зруйновані міста, і хоч у повітрі ще висіли тіні атомів, і хоч навколо ще зберігалася ненависть — в цій кімнаті, під подушкою, сховавшись у клаптику полотна, жила краса.
Том заснув, тримаючи куточок Усмішки біля серця. І уві сні вона знову була перед ним. Не на площі. Не в натовпі. А в тиші. У темряві. У його очах.
Місяць плив угору — холодний, мов час. Потім опускався. А світ… світ мовчав. І тільки в одному будинку, в маленькому ліжку, серце ще вірили в красу.
Коментар:
Рей Бредбері створює у цьому творі не просто оповідання. Він малює пророцтво. Як Мікеланджело вивільняв фігуру з мармуру, так і Бредбері вирізає з хаосу історії справжнє людське обличчя — дитяче, довірливе, спрагле до світла.
Світ оповідання — спалене вугіллям майбутнє. Але серед попелу проростає одна жива ідея: краса безсмертна. Усмішка — символ не просто мистецтва, а надії. Тонкої нитки, яка тримає людину людиною.
Том — дитина, ще не зламана. І саме він, як новий Адам після катастрофи, бере з собою в нову епоху найважливіше — здатність бачити. Бачити красу. Пам’ятати. Не плювати.
Бредбері говорить нам крізь часи: «Не втрать себе. Світ може загинути — але якщо залишиться хоча б одне серце, яке здатне тремтіти перед картиною, — значить, ще не все втрачено».
Це оповідання про одне: мистецтво — не предмет. Це дзеркало. І якщо ми плюємо в нього — ми плюємо в себе.
І хай навіть світ падає в прірву, хай черги будуються не за хлібом, а за правом знищити — завжди буде одна людина. Одна дитина. Один Том. З клаптиком краси в кишені. Який не дозволить світові забути, що таке — Усмішка.