Астрід Анна Емілія Ліндґрен «Міо, мій Міо»
Буссе — так звали хлопчика, дев’ятирічного, трохи загубленого в світі, який не надто поспішав його любити. Він мешкав у Стокгольмі, на Упландській вулиці, з тіткою Едлею й дядьком Сікстеном — людьми з серцями, ніби зробленими з непривітного сірого каменю. Вони часто бурчали, кричали, сварилися й щиро не розуміли, чому хлопчику хочеться сміятися, гратися й просто жити. «Проклятий той день, коли ти з’явився в нашому домі», — казала тітка, а дядько додавав: «Щоб я тебе не бачив!»
Тільки один промінь світив у його буднях — друг Бенгт, якого всі називали Бенко. Його батько був теплий, як червневе сонце, і Буссе мріяв, щоб він став і його татом. Але мріям не завжди дано проростати в землі буденності. Хлопчик був сиротою, його мама померла при пологах, а про батька — жодної звістки, лише гіркі слова тітки: «Такий самий поганець, як і ти».
Одного звичайнісінького вечора тітка послала Буссе за сухариками. І саме в цю мить життя хлопчика тріснуло навпіл, як скринька, в якій досі дрімала таємниця. Він зустрів тітку Лундін, яка подарувала йому червоне яблуко й попрохала вкинути листівку в поштову скриньку. Він прочитав її: «Королю Країни Далекої. Той, кого ти шукаєш, у дорозі. Він несе в руці знак — осяйне золоте яблуко». І, як у справжньому диві, яблуко в руці Буссе засяяло золотом…
У парку Тегнера, в затінку дерев, де місто вже вечеряло, а день шепотів останні прощальні слова, хлопець знайшов пляшку. А в ній — дух. Справжній, трохи кумедний і дуже гучний. Буссе його випустив, не чекаючи винагороди. Але винагорода прийшла сама — дух забрав його до Країни Далекої, де жив його справжній батько — король.
І в ту мить, коли вони прилетіли над морем, де пливе Острів Зелених Лук, Буссе перестав бути просто хлопчиком із сумними очима. Його ім’я відтепер — Міо.
Життя в Країні Далекій — як пісня на сопілці
Усе там було ніби зшите з світла: білосніжний замок, срібні тополі, рожеві сади, і найголовніше — тато, що любив. Не той, з кам’яним серцем, а справжній, теплий, як літній ранок. Вони разом будували моделі літаків, разом рахували зарубки росту на дверях кухні, разом сміялися.
Та найбільше щастя принесло знайомство з Юм-Юмом — хлопчиком, схожим на Бенка, але ще добрішим і серйознішим. Вони миттєво стали друзями, гралися в садку, їли млинці з полуничним варенням і разом слухали пісню таємничого птаха Жалібника, що співав пісні туги з вершечка тополі.
І ще був Міраміс — білий кінь із золотою гривою, що мчав, немов вітер. Подарунок від тата-короля. На його спині Міо мчав лугами, горами, долинами, і серце співало. Вони з Юм-Юмом зустріли пастушка Нонно, грали на сопілках, мріяли, щоб ця мить тривала вічно.
Та вечір приготував інше. З глибини ландшафту прозвучало ім’я, що обпікало, наче лід: Като. Лицар з кам’яним серцем, залізним пазурем і країною, де зникають діти.
Коли казка темніє — з’являється шлях героя
Одного ранку Міо запитав у батька дозволу переїхати через Міст Вранішньої Зорі. І отримав відповідь. Земля Загірна, Пуща, Країна Чужинецька — усе кликало його. Тато дозволив. Хоч і серце в нього тріснуло.
Міо з Юм-Юмом вирушили в дорогу. Пуща виявилась не страшною, а тихою і лагідною. Там росли яблуні, співали птахи й пахли трави. Але саме тут вони зустріли сто білих коней, які оплакували свого товариша — чорного Міраміса, викраденого Като.
Друзі зупинилися в хаті ткалі, що ткала полотно ночами й плакала за донькою. А птах Жалібник співав — тепер Міо розумів, про кого. Про тих, кого забрали.
І тоді хлопець збагнув: він має їх визволити. Хоч і боїться. Бо саме йому судилося зійтись у герці з лицарем Като. Від тисяч років до цієї миті простягалась ця доля.
В Країні Чужинецькій: ніч, що не має кінця
Темрява зустріла їх як стара знайома. Там не було сонця. Лише скелі, чорні води озера і крики птахів, наче крик самої туги. Замок Като височів на скелі. Друзі знали: потрібен меч, особливий, єдиний, що може пробити кам’яне серце.
У хатинці при скелі вони зустріли Ено, старого голодного чоловіка. А той направив їх до печери Зброяра. Дорога вела через Мертвий Ліс. Але навіть ліс, і навіть сама земля допомагали — ненавиділи Като.
Врешті в глибині гори вони знайшли Зброяра — дужого, прикутого до стіни. Він кував зброю для Като, але зберіг меч для того, хто колись прийде і змінить усе. Меч із полум’я. Той, що розтинає камінь.
Останній герць — і ранкове світло
Коли хлопці наблизились до замку, все було проти них: шторм на озері, чорні скелі, вивідувачі. Та навіть хвилі берегли їх. Зачаровані птахи — діти, які стали крилатими тінями, — допомогли. Один навіть загинув, рятуючи від вивідувачів.
Міо й Юм-Юма кинули в темну вежу. Там, без їжі й надії, вони знайшли у кишені срібну ложечку. І уявна їжа втамувала голод. А потім — сопілки, плащ ткалі, що зробив Міо невидимим, і птахи, що повернули йому меч із глибин озера.
І тоді — бій. Меч проти меча. Като — страшний, з кам’яним серцем і залізним пазурем. Але після довгого герцю Міо влучив у серце ворога. Камінь розтрощився. Като обернувся на сіру пташку й зник у вранішньому небі.
Кінець темряві — і нове світло
Замок розвалився. Птахи знову стали дітьми. Брати Нонно, сестра Грі, усі зниклі — повернулись. Тільки одна дівчинка, донька ткалі, ще не ворушилася. Але Міо загорнув її у свій плащ, і вона ожила.
Діти сіли на білих коней. Лошатко повернулося до мами. А сам Міо знову був на Острові Зелених Лук. І тато чекав його в трояндовому садку. Там, де колись сказав уперше: «Міо, мій Міо».
І того вечора вони з Юм-Юмом знову грали на сопілках. І домовилися: якщо колись розлучаться, то гратимуть цю мелодію, щоб знайти одне одного крізь роки, тумани і сни.