Крістіне Нестлінґер «Конрад, або Дитина з бляшанки»
Жила-була собі пані Бартолотті — дивачка ще та. Ходила по вулиці в заячому хутрі, коли на дворі +20, малювала на светрі оленя, сонце й зеленого кота, і була така непередбачувана, що навіть холодильник її боявся. І ось якось вона, гойдаючись у кріслі-гойдалці й запиваючи бутерброди кавою, отримала… посилку. Гігантську, 20 кілограмів важку, без підпису. Що там? Вовна? Килим? Солона яловичина?
Ніт! Бляшанка. Велика. Справжнісінька бляшанка, в якій, як виявилось, сидів… семирічний хлопчик. Його звали Конрад. Він був зморщений, як сушене яблуко, аж поки пані Бартолотті не вилила на нього «живильний розчин». І вуаля — перед нею стоїть ідеальна дитина: вічливо каже «любa матусю», знає, як поводитися, і навіть має з собою метрику. Все по фені — офіційно її син. Ім’я: Конрад Август Бартолотті. Місце народження: невідоме. Щеплення — на всі випадки життя.
Проблема була в одному: пані Бартолотті взагалі не пам’ятала, щоб замовляла дитину. Але вона ж та ще фантазерка! Купони, акції, каталоги — це її хобі. Колись так замовила набір сірих чоловічих шкарпеток, турецький нічник у вигляді кавомолки й молитовні барабанчики. Тож, можливо, й дитину колись замовила.
Конрад — не просто хлопчик. Це — high-tech версія дитини: чемний, охайний, вихований до кінчиків пальців. Не б’є вікна, не катається в калюжі, не пхає в ніс горох. Замість бешкетувати — питає, де його ігровий куток, і чи можна йому поїсти морозиво без попереднього сніданку. Пані Бартолотті була шокована. Її знайомі діти такого не знали, та й вона сама не дуже розуміла, як з цим ідеалом взаємодіяти.
Але вона старалась: купила йому гору одягу (штанці з латками у формі серця, шапку з дзвіночком, сорочку з оленячої шкіри), іграшки (навіть ляльку, яка каже «мамо») і морозиво на всю родину. Конрад чемно подякував — але сказав, що ляльками граються дівчатка, морозиво треба їсти після сніданку, і взагалі, чи вона впевнена, що семирічному хлопцеві годиться носити рожеву майку з блискітками?
Тим часом з’явився ще один персонаж — аптекар Егон. Чоловік у розповні сил, як і його зморшкуватий лоб. Він двічі на тиждень водив пані Бартолотті в кіно і вино, але дитина — це вам не романтика. Пані Бартолотті розповіла йому про Конрада. Той віднісся до новини скептично: мовляв, дітям не з бляшанок з’являтись, але коли побачив хлопчика — був вражений. Такого ідеального вихованця ще світ не бачив. Егон навіть злегка приревнував.
Пан Бартолотті, колишній чоловік пані Берти, про Конрада нічого не знав. А вона й не збиралася повідомляти. У глибині душі вона вирішила: цей хлопчик — подарунок. Чи то долі, чи то промисловості, але її. І вона любитиме його як справжнього сина.
Та дива не тривають вічно.
Одного ранку з’явилися двоє. Виглядали, як агенти з серйозною місією — гладенькі, блискучі, мов щойно з автоклава. Вони прийшли забрати Конрада. Виявляється, посилка була відправлена помилково. У Конрада повинні були бути зовсім інші «батьки» — ідеальні, підготовлені, в бездоганних картатих сорочках. Ті справжні замовники вже розшукують його.
Але пані Бартолотті й Конрад — вже родина. Справжня. Не за довідками, а по серцю. Вони не згодні його віддавати. Конрад — переляканий, але тримається мужньо. Пані Бартолотті — розгублена, але рішуча.
Разом з Егоном вони вирішують: дитину треба заховати. Спершу — в аптечному підвалі, потім — в лісі. Хлопчик не протестує. Він — чемний, він слухняний. Але він і дуже сумний.
Хоча Конрад і був зібраний за заводськими кресленнями, в нього є душа. Він відчуває страх, любов, тривогу. Він не хоче бути товаром. Він хоче бути звичайним хлопчиком, якого любить мама, з яким сваряться, якого цілують перед сном.
Але виробники, як і належить виробникам, хочуть повернути собі продукт. Конрад — не просто хлопчик, а високотехнологічний експеримент. Його не можна втратити. Представники фірми діють все активніше. Загрожують судами, поліцією, йдуть по сліду.
Пані Бартолотті йде ва-банк. Вона звертається по допомогу до Міхі — онука старої пані Маєр. Той — звичайний хлопець, трохи нахабний, трохи безбашений, але з великим серцем. Він допомагає Конрадові злитися з масою: навчитися плювати кісточками вишень, кидати камінці в ставок і навіть втікати від дорослих. Міхі стає для Конрада вікном у справжнє дитинство — з усіма його шаленими приколами.
А тим часом ситуація загострюється.
Виробники присилають офіційного листа. Погрожують конфіскацією дитини як «власності фірми». Конрад переживає: йому не хочеться повертатись у стерильну, чітку, холодну лабораторну родину. Він хоче залишитись у світі, де мама смішна й забуває купити туалетний папір, де можна лити воду з відра і будувати з кубиків літак, і навіть співати непристойні пісеньки.
Фінальна сцена — це вже не просто побутова комедія, це драма про любов і вибір.
Пані Бартолотті заявляє: вона від дитини не відмовиться. Хоч вона і не пам’ятає, як його замовила, він — її син. Конрад підтверджує: він хоче залишитись. Фірма в шоці. Такий результат не передбачено в жодному протоколі.
І що ти думаєш?
Вони здалися.
Ну, майже. Конрад офіційно залишається з пані Бартолотті. Хоча це і не відповідає процедурі. Бо — іноді серце сильніше за інструкції.