Фольклорна балада «Король Лір і його дочки»
Колись давно, коли Англією правили королі з коронами важчими, ніж їхні серця, жив собі король на ім’я Лір. Мудрий, могутній, грізний у битві, щедрий у мирі. Його держава процвітала — поля родили, мечі іржавіли, народ не ремствував. І мав він три доньки — такі красуні, що сонце заздрило, дивлячись на їхню вроду. Кожна — як троянда свого кольору: пишна Регана, строга, наче крижана лілія Гонорелла, і наймолодша — Корделія, мов світанок після довгої ночі.
Та роки котились, як колісниця по камінню, і Лір відчув тягар віку. Вирішив він царство своє поділити, але не просто так. Захотілося йому знати: котра з дочок найбільше його любить. Так, ніби любов — це срібло на вагу чи кубок, який можна наповнити донесхочу.
— Діти мої, — сказав він, погладжуючи сиву бороду, — скажіть мені: котра з вас любить мене найдужче? Бо тій і царство дістанеться щедріше.
Регана, старша, як була навчена в придворних школах лукавства, уклонилась низенько й завела мов золота скрипка:
— О, тату мій, якби треба було — я кров’ю землю поллю за тебе. Я б серце своє на частини розірвала, аби ти не знав жалю. Любов моя — безмежна, мов море.
Гонорелла, друга, не хотіла пасти задніх. Її голос — мед, у якому вже закладено отруту:
— Я день і ніч служитиму тобі, мій отче. Коли треба буде — у лахмітті ходитиму, аби ти мав золото. Хай мене світ забуде, тільки б ти був у теплі та мирі.
Очі Ліра сяли від гордості. А потім він повернувся до Корделії.
— А ти, найменшенька? Що скажеш?
Корделія підвела очі. У них не було фальші, тільки щире, дитяче світло.
— Я тебе люблю, тату, як належить любити доньці — щиро, але без перебільшень. Я буду слухняною, дбатиму про тебе. Але гучних слів казати не хочу, бо не вмію брехати.
Ой ні, не такі відповіді хотів Лір. Не був він готовий до правди, загорнутої в скромність.
— Оце й усе? — заревів він, наче буря. — Ні похвали, ні сліз, ні красивих вигуків? Тоді геть з мого двору! Жебракувати будеш! А царство розділю між тими, хто вміє виявити любов словами.
І вигнав він Корделію, як вигоняють непотрібну тінь. Регана і Гонорелла ж раділи, мов змії на камені — здобич сама впала до рук. Корделія ж, із серцем розбитим, пішла світ за очі. Ішли чутки, що блукала вона селами і містами, але ніде не могла знайти прихистку. Аж доки не дісталась Франції, де король, зачарований її душевною красою, узяв її за дружину, не зважаючи на батькову немилість.
А тим часом старий Лір — ще з короною, але вже без ясності в очах — оселився у палаці Регани. Спочатку все було, як у медових обіцянках: музика, шанування, двадцять вірних слуг. Та швидко все змінилося.
— Навіщо тобі двадцять людей? — запитала Регана. — Десяти цілком досить. А може, й трьох…
І як підкошений дуб, втрачав Лір опору — спершу десять, потім три, потім одного слугу залишили йому. А тоді — й того забрали.
— Це ж така подяка? — скрушно мовив король. — Я ж вам царство своє віддав!
Зібрався Лір і поїхав до Гонорелли — сподівався, може, вона буде милосерднішою. Та марна надія. Її слова були, як ножі:
— Захист? Від мене? То йди на кухню, з прислугою. Там знайдеш місце. А їсти будеш те, що я не доїм.
І плакав старий король, голодний, принижений, з серцем, що ще не звикло до байдужості. Пробував повернутись до Регани — може, схаменулась? Але ні. Йому знову показали на двері.
І так дві доньки — ті, що співали солодко, мов сирени, — по черзі виштовхнули його, не залишивши навіть хліба.
Останнім у нього лишився жебрацький кий замість скіпетра. І болю було більше, ніж років. Він згадав тоді слова Корделії — тихі, непоказні, але справжні. Та як же йти до неї після того, як вигнав її без милості?
Сум і ганьба змішались у ньому в зілля, гірше отрути. Його розум, як зламаний корабель, почав тонути. Він рвав на собі волосся, бився в груди, проклинав дочки, які втратили своє серце, мов коштовність у багнюці.
— О, світ, дивись, до чого приводить гординя батьків! — кричав він у степи, і здавалося, що самі хмари й скелі йому вторили.
Нарешті, хтось із добрих людей — бо ще лишились такі — привіз його до Франції. Там, у королівському дворі, Корделія, як дізналась про горе батька, кинулась до нього. Вона вже була королева, але в душі — все та сама донька, з серцем чистим, як весняна роса.
Вона підняла його з колін, привела до палацу, як до храму. І французький король не тільки прийняв Ліра з пошаною, а й покликав воїнів — йти з ним, аби повернути англійську корону старому монарху.
І вони вирушили до Англії. Корделія, хоч могла лишитись у безпеці, пішла з батьком. Вона — його єдина опора і промінь у темряві.
Відбулись бої. Регана й Гонорелла — вже не просто злі сестри, а правительки, що зійшли з трону моралі, — впали. Їх вигнали з престолів.
Лір, знову при короні, ще встиг відчути: іноді справедливість усе ж повертається. Але недовго тривала та радість.
Бо в одному з боїв загинула Корделія.
Вона, та що мала руки, щоб лікувати, — взяла меч, аби захищати. І меч цей забрав у неї життя.
Як тільки дізнався Лір про смерть доньки, впав на її тіло й більше не підвівся. Він помер, зітхнувши востаннє на її грудях.
А вельможі, дивлячись на цю сумну картину, відчули, як щось у них стискається всередині. І мовчки винесли вирок двом старшим дочкам — смерть. За зраду, за черствість, за обман.
Що ж було далі? Хто став королем? Чи змінилась Англія? Це вже історія, записана в хроніках. А вам — залишити у серці пам’ять про те, як дорого коштує батьківське нерозважне рішення і як високо сягає любов, що не кричить.
Моралька, як після вистави:
Любов не міряється словами. Любов — це дія, це тиша, це готовність бути поруч, коли грім і дощ. Не кидай тих, хто мовчить, але завжди буде з тобою. Бо коли вони підуть — їхній голос ти почуєш у власному сумлінні.
І ще — не роздавай корони за солодкі обіцянки. Бо ті, хто шепоче медом, першими кинуть тебе на вітер.