Адам Міцкевич «Світязь»
Хто мандрує Новогрудським краєм і хоче побачити щось по-справжньому незвичне, той неодмінно має відвідати Плужинський бір. Там, серед густих лісів, немов заховане від усього світу, спить озеро Світязь — глибоке, мов безодня, чисте, мов сльоза, і холодне, як крижина. Воно тихе вдень, але вночі воно перетворюється — таємниче, заворожуюче, небезпечне. Той, хто ризикне побачити його у місячному світлі, може не повірити власним очам: зорі вгорі — і зорі під ногами, у воді, що мов дзеркало. А місяць — наче друге небо в глибинах.
Та не тільки красою славиться це місце. Про озеро ходять лячні перекази. Кажуть, уночі з його глибини долинають стогони, брязкіт зброї, жіночі голоси, крики бою. Інколи все стихає, і тоді ліс навколо тільки шелестить тривожно, а з води — чується молитва. Хтось просить прощення, хтось благає милості. Люди переказують, що в цих глибинах колись зникло ціле місто. Але чи правда це — ніхто не знає.
Про ці перекази почув і багатий пан із Плужин, нащадок давніх дідичів Світязя. Його не лякали народні байки — він захотів перевірити все на власні очі. І наказав будувати човни та готувати сіті. Але не прості сіті — величезні, глибокі, щоб дістати те, що ховається на самому дні озера. Люди застерігали — мовляв, перед ловлею слід просити благословення у Бога. І пан послухав: дзвони задзвонили, приїхав ксьондз, благословив лов, і човни рушили до глибини.
Невід потонув. Поплавці пішли під воду, і довго не було зворотної хвилі. Та зрештою рибалки почали витягати сіті. Люди завмерли — в сітях була… жінка. Але не просто жінка — дивна істота з білими кучерями, кораловими устами, великими синіми очима. Вона стояла у воді й дивилася на всіх із сумом, мов із докором.
— Чи знаєте ви, — мовила, — що всі, хто пробував проникнути в це озеро без дозволу, гинули? Ви мали б загинути. Та я пощажу вас. Бо ти, пане, — з нашого роду.
І вона почала розповідь. Ту, яку віками шепоче ліс, та не кожному відкривається.
Колись на місці озера було квітуче місто. Світязь — столиця князівства Туганів. Потужна, спокійна, сповнена слави й краси. Там, де нині сумно шумлять ліси, були ниви, а Новогрудок височів із мурами. Жило місто щасливо — до часу.
Та з Русі рушив цар із військом — сильним, невблаганним. Військо обложило Мендога, правителя литовського, і він, не маючи сили відбити наступ, звернувся по допомогу до Тугана. І батько княжни — Туган — відгукнувся. Зібравши військо, він уже був готовий рушати, та зупинився: «Як я покину своїх підданих? У нас немає мурів, немає захисту, лише хоробре військо. Якщо я піду, хто захистить народ?» Але донька його — княжна — сказала, що їй у сні явився ангел, який пообіцяв охороняти місто, поки воїни боронитимуть землю. Батько послухав її, і вирушив у похід.
Та сталося лихо: вночі, поки чоловіки були в полі, на місто напало руське військо. Люди злякалися, та не впали у відчай. Усі — старі, жінки, діти — зібралися в замку. «Не здамося! — гукали.— Краще смерть, ніж ганьба!». І самі почали себе вбивати, кидали золото під ноги, спалювали одежу, ламали речі. Дехто стояв в німоті, дехто з мечем кидався в бій, не чекаючи ворога. І в цей момент княжна з розпачем вигукнула до неба: «Боже! Якщо немає нам рятунку — вбий нас або заховай!».
І сталося диво. Мов туман спустився на місто, мов біла завіса затягнула всі вулиці. І коли княжна опустила очі, то побачила, що землі вже немає. Під ногами — вода. Місто зникло. Озеро поглинуло все — людей, хати, мури, церкви.
Але не померли вони. Стали вони квітами — білими купавами. І досі вони цвітуть на озері: дівчата, жінки, діти. У білому цвіті — їх душі, їхня цнота й ніжність. Коли вітер зриває пелюстки з водяної поверхні, здається, що то білий метелик летить, наче душа промовляє з тиші.
Руські вояки, оскаженілі від перемог, натрапили на ці квіти. Хтось простягнув руку, зірвав стеблину — й одразу звалився мертвим. Так навіть вороги дізнались про святість того цвіту. Згодом народ почав називати його «цар-зіллям» — бо воно і вбиває, і чарує, і нагадує про караючу Божу силу.
Жінка закінчила свою розповідь. І щойно її голос стих, як вона зникла у хвилях — разом із човнами, рибалками і сітями. Озеро замкнулося, вода розійшлась, ліс затих, і знову все стало, як було.
З того часу ніхто не наважується ловити в тих водах. Лише тихий шепіт ходить лісом, а зорі у воді, мов очі душ, що колись жили там, дивляться з глибини.
Післяслово
Балади Адама Міцкевича — це не просто вірші. Це — живі легенди, що пульсують духом народної пам’яті, відлунюють у тривожній тиші лісів, спалахують перед очима місячною водою. «Світязь» — одна з таких балад. Це не лише історія про місто, що зникло. Це — притча про гідність, про вибір смерті замість ганьби, про незламний дух і таємничу силу природи, яка береже свою пам'ять краще за людські архіви.
Кожна крапля в цьому озері — мов крапля сльози. Кожна біла квітка — мов серце, що не змирилося з поразкою. І той, хто прийде до Світязя вночі, може й досі почути не просто шепіт вітру, а шепіт історії. Не просто місячне світло, а погляд княжни. І не просто озеро, а дзеркало пам’яті.