Альфред Марґул-Шпербер «Про назву концтабору Бухенвальд»
Є імена, які колись були чистими, навіть поетичними, але згодом були сплюндровані історією. Бухенвальд — одне з таких. У перекладі з німецької — це просто "буковий ліс", ніжне, зелене слово, що пахне листям, дитинством, тишею, світлом, хмарами, які пливуть над головою. А тепер — це назва місця смерті, страждання, знищення людської гідності. Це слово більше не промовляється без тіні жаху. І це — біль, який не перестає пекти серце автора.
Альфред Марґул-Шпербер починає свій твір із гострого контрасту: "Як близько звідси Веймар гомонів!" — тобто осередок культури, місце, де творили й жили Ґете, Шіллер, Бетховен. І поруч — табір смерті, де людські голоси назавжди замовкли. Цей контраст не просто географічний, а моральний, екзистенційний. Як так сталося, що поруч із тим, де люди співали оду свободі, гуманізму, красі, постало пекло, в якому людей позбавляли імен, перетворювали на номери, на попіл, на дим?
Шпербер не може примиритися з цим. Не може й не хоче. Бо "мене проймає невимовний гнів", — каже він. І цей гнів особистий, бо й край його — Буковина — також означає "буковий ліс". Та сама назва, та сама природа. Але зміст став кардинально іншим. У цій зміні звучання одного слова — трагедія століття. Трагедія всіх, хто втратив рідних, спокій, і, зрештою, саму віру в людину.
Поет згадує дитинство. Образи ніжні й теплі: м’який килим трав у лісі, біляві хмари, синє небо. Він лежав на поляні, дивився в небо, мріяв, думав. Це був час безтурботності, тиші, чистоти. Але зараз, коли він чує слово "Бухенвальд", перед очима більше не зринає ця ідилія. Ні, тепер у ці спогади, наче змія, вповзає кошмар. Він не може згадати своє дитинство без того чорного серпанку, який ляг на все минуле.
Бо ті білі хмари, які він колись бачив хлопчиком, більше не виглядають як хмари. У його пам’яті вони тепер — дим. Дим із крематорію. Дим, у якому зникали люди. Не просто життя, а самі сутності, обличчя, історії, любові, мови. І це питання, яке він ставить — "А чи оте біляве пасмо хмар було не димом спалених людей?" — звучить як удар. Це вже не поезія — це крик, що прорізає серце.
Переказати цей твір — це не просто викласти події чи думки. Це пройтися стежкою болю разом із автором. Його біль — це біль пам’яті. Пам’яті про місце, яке мало бути символом гармонії з природою, але стало символом безумства.
Можна уявити, як дитина лежить на траві, слухає дзижчання бджіл, вдихає запах листя, дивиться на небо — і почувається частинкою чогось великого і доброго. Але тепер ця частинка — понівечена. Бо світ, який дав тобі цю красу, виростив також і свої протилежності — палачів, мовчазних свідків, байдужих виконавців наказів.
І тому головний біль автора — це не лише факт існування Бухенвальду як концтабору, а те, що його ім’я — таке ж, як у рідного краю. Це те саме, якби твоє ім’я раптом стало синонімом зла. У цьому є щось глибоко особисте й образливе. Ніби хтось украв твою душу, замінив її тінню.
Марґул-Шпербер — це поет, який живе не просто в мові, а в її тонких відтінках. Для нього "буковий ліс" — це не географія. Це образ душі, символ гармонії, пам’ять про себе самого. Але історія вчинила над ним наругу. Зробила так, що тепер саме слово стало носієм болю.
Чому це так страшно? Бо мова — останній прихисток. Коли все навколо зруйновано, коли спогади горять, коли навіть дитинство здається далеким і нереальним — слово може вберегти. Але що робити, коли навіть слово стало отруєним? Коли його звучання викликає не спокій, а жах?
І тоді вся поезія стає боротьбою за пам’ять. Автор намагається вирвати з пазурів історії бодай якусь частинку себе — оте пасмо хмар, оту галявину, оту траву. Але як це зробити, якщо навіть небо перестало бути безпечним?
Поет не згадує імен. Він не називає катів. Він не описує сцен насильства. Але йому й не потрібно. Бо весь цей жах вміщується в одному єдиному образі — хмар, які більше не хмари. Це — найстрашніше: коли світ більше не такий, як ти його пам’ятаєш. Коли краса стає передвісником болю.
Цей твір — крик душі. Але водночас — це спроба зберегти гідність. Бо якби він мовчав, тоді перемогли б ті, хто перетворив Бухенвальд на місце смерті. Його пам’ять — це акт опору. А його поезія — це спосіб відновити бодай частинку сенсу в розбитому світі.
Тут нема пафосу, нема героїзму. Є лише правда. Особиста, тиха, пронизлива. Автор не говорить від імені мільйонів — він говорить від себе. Але в його голосі чути біль усіх. У його запитанні — чи була та хмара димом? — чується мовчазний жах усього людства. Бо якщо так — то світ ми втратили. І якщо хочемо його відновити, маємо пам’ятати. І саме тому поет говорить.
"Про назву концтабору Бухенвальд" — це не просто вірш про війну чи Голокост. Це вірш про те, як глибоко зло може вкорінитися, як може отруїти навіть найсвітліші речі. Це вірш про те, що після певного досвіду слова вже не повертаються до свого попереднього значення. І водночас — це вірш про потребу називати речі своїми іменами. Не уникати болю, а переживати його, щоб не забути.
Бо забути — означає дозволити цьому злу повторитися. А згадати — означає боротися. Навіть коли твоя зброя — лише слово. Але іноді слово — найсильніше.