Іммануель Вайсглас «Круки»
Це — вірш про смерть. Про повільну, виснажливу смерть, що тягнеться нескінченним шляхом крізь сніг і холод, коли на кожному кроці поруч хтось падає, і вже не встає. Це вірш про те, як легко можна втратити не лише тіло, а й душу — коли вона стає приманкою для чорного птаха.
Починається твір із рядка, що відразу вганяє в тремтіння: «Нема надії вже позбутись муки». Це визнання, що порятунку немає, що попереду лише біль і безвихідь. І хочеться бодай чогось — бодай упевненості, що цей жах не послано з неба, що ці круки — не небесна кара. Бо якщо й небо відвернулося, то де тоді шукати надію?
Ці круки — не просто птахи. Це символи смерті, її провісники, мов живі уособлення прокляття. Вони з’являються, щойно насипле сніг, як тіні, що крадуться за втомленими, змученими людьми. Їх багато, і вони всюдисущі. Вони в’ються над головами, невидимі, але відчутні, наче чиясь присутність за спиною. Це не просто страх смерті — це страх перед тим, що смерть уже поруч, уже дивиться тобі у вічі своїм чорним оком.
І коли крук літає над тобою — це не просто моторошно, це ламає зсередини. Бо він кружляє не над тілом, а над душею. Це найстрашніше. Він не несе тобі смерть — він готує тебе до неї. Вселяє жах, який роз’їдає зсередини, як іржа.
І ось тут — страшна правда: якщо хтось відстав від групи, від колони, від дороги — то його вже вважають мертвим. Навіть якщо він ще дихає. Його вже списано. У цьому світі виживає не той, хто сильний, а той, хто тримається. І якщо ти не витримав, не дійшов, зупинився — значить, ти вже ніщо. Навіть ім’я твоє більше не лунає вголос.
Той, хто впав, лягає тихо, без боротьби. Без драматизму. Ніхто не плаче. Він просто спочиває «в Бозі», споглядаючи в небо, де в’ються ті самі круки. І ось — ще один пішов у чорний дим. Бо круки — вони не просто птахи, вони — попіл, вони — дим від спалених тіл, вони — те, що залишилося після людини.
І в цьому всьому — холод. Холод тілесний, коли замерзають руки й ноги, і внутрішній, коли холоне серце. Коли навіть рухи стають кволими, немов у сні. Коли простір — не простір, а туман. Коли все навколо розмито, і здається, що ти вже не тут. Що ти вже майже там — за тією межею, де все стихає.
І ти ще махаєш руками — не для того, щоб захиститись, а просто з інерції. І кожен цей змах — як останній подих. Бо далі — тиша.
І от тоді приходить смерть. Але не як визволення. А як крук, що каркає над головою. І його каркання — не просто звук. Це останній голос, який ти чуєш. Це не плач, не молитва — це зловісне прокляття. Це сміх, злий і байдужий, мовби світ глузує з твого кінця.
Цей вірш написаний у дуже простій формі — короткі строфи, зрозумілі образи. Але за цією простотою — справжній жах, голий нерв війни, знищення, поневолення. Тут немає прямих згадок про концтабір, про єврейську долю під час Голокосту — але кожен рядок відлунює саме тією трагедією. Іммануель Вайсглас, який сам пройшов крізь гетто, писав не вигадані образи — він писав те, що бачив. Те, що відчував.
Тому й круки тут — не вигадка. Вони реальні. Вони летіли над колонами виснажених людей. Вони сиділи на гілках дерев і дивилися, хто впаде наступним. Вони кружляли над вагонами, які везли людей на смерть. І вони каркали.
І саме цей звук — каркання — стає фінальною крапкою вірша. Бо що може бути страшніше за смерть, яка говорить до тебе голосом птаха? Птаха, що не знає жалю, не має душі, не відчуває болю. Лише голод. І ти — його пожива.
Це вірш без надії. Він не закликає до боротьби. Не підбадьорює. Не обіцяє світанку після ночі. Він просто фіксує стан — момент у часі, коли все стає очевидним: далі — смерть. І від неї вже не втекти. І це не гнів. Не протест. Це — прийняття. Проте не покірне, а втомлене. Коли сили пручатися вже вичерпано, і залишається лише одне — чекати.
А ще — розуміння, що страх смерті — не найстрашніше. Страшніше — байдужість до неї. Коли вже ніхто не зойкне, побачивши, як хтось впав. Коли вже всі змирилися з тим, що кінець неминучий. Коли крук — не дивина, а частина пейзажу.
Вайсглас не описує трагедію — він в неї занурює. Його слова не б’ють, а проникають. Вони не кричать — вони шепочуть. І саме цей шепіт — сильніший за крик. Бо він залишається в голові. Бо він знайомий кожному, хто коли-небудь стояв на межі між життям і смертю.
«Круки» — це про тих, кого забули. Про тіні, що бредуть крізь сніг. Про погляди, звернені в небо, звідки не прилетить порятунок. Лише чорне крило. Про тих, хто не дійшов. І про тих, хто знає: завтра — його черга.
Цей вірш болить. Але він має боліти. Бо тільки так можна не забути.