Джон Бойн «Хлопчик у смугастій піжамі»
Бруно було дев’ять років, і він жив у великому будинку в самому серці Берліна. Там були всі його друзі, бабуся з дідусем, школи, магазини, міське життя — усе, що потрібно для щасливого дитинства. Але одного дня він прийшов додому і побачив, що служниця Марія пакує його речі. Батько отримав нову роботу — дуже важливу — і тепер вся родина мусила переїхати.
Новий дім був зовсім не такий, як у Берліні. Він стояв сам-один посеред нічого — сіра, холодна будівля, за вікном якої не було ані вулиць, ані магазинів, а тільки довгий паркан і чоловіки за ним у смугастому одязі. Бруно це здавалося дивним — ніби табір, і всі люди однакові. Але дорослі мовчали. Мати лиш зітхала, сестра Ґретель скаржилася, а батько ходив у формі й поводився все суворіше.
Бруно відчував себе самотнім. Йому не вистачало друзів, розмов, пригод. Його сестра, яку він дражливо називав «Безглузда справжня випадковість», раптом почала захоплюватися солдатами й Гітлером, якого вони називали «Фурором». А мати все частіше мовчала.
Одного дня Бруно вирішив дослідити те, що було за вікном. Він пройшов уздовж паркану — довгого, безконечного, який відділяв його світ від іншого. Там він і зустрів Шмуеля.
Шмуель був худенький хлопчик у смугастій піжамі — так здавалося Бруно, бо він не знав, що то була тюремна форма. Він сидів по той бік паркану й виглядав таким же самотнім. Вони почали говорити. Бруно дізнався, що Шмуель — єврей, і він живе в «Аут-Віті» — Бруно не міг правильно вимовити «Аушвіц». У них було однакове число народження, і це вразило Бруно — «наче ми брати-близнюки, тільки по різні боки паркану».
День за днем хлопці зустрічалися. Бруно приносив їжу, розповідав про життя за парканом, а Шмуель — про своє минуле, про те, як його забрали з дому, як їхали в переповненому вагоні, і як він опинився тут.
Бруно не все розумів, що йому розповідав Шмуель. Він жив у своєму дитячому світі, де все здавалося грою. Він бачив несправедливість, але не розумів її глибини. І навіть коли одного дня побачив, як солдат кричить на Шмуеля і б’є його, він просто злякався і збрехав, що не знає хлопця. Лише пізніше, коли Шмуель знову прийшов до паркану, він щиро попросив вибачення.
Минав час. Мати все частіше сварилася з батьком. Вона не могла більше жити поруч із табором смерті, хоч і не називала його так. Вона наполягла, щоб Бруно з сестрою повернулися до Берліна. Це мало статися вже наступного тижня.
Але Бруно не хотів їхати. Він знайшов справжнього друга — єдиного в цьому місці. І він пообіцяв Шмуелю, що допоможе знайти його тата, який зник кілька днів тому.
І тоді сталося те, що змінило все.
Бруно переліз через дірку в паркані. Він одягнув смугастий одяг, який Шмуель приніс заздалегідь. Тепер вони були схожі — ніби справді брати-близнюки. Вони почали шукати Шмуелевого батька, але нічого не знайшли. І тут навколо почали кричати охоронці. Хлопців загнали разом з іншими в темну кімнату.
Там було багато людей. Було страшно, темно, душно. Бруно міцно тримав Шмуеля за руку.
«Ти мій найкращий друг», — прошепотів він.
А далі — тиша.
У домі панувала паніка. Батько наказав шукати сина. Знайшли одяг біля паркану, знайшли дірку. І тоді він зрозумів. Він, офіцер, який керував табором, зрозумів, що сталося. Його син загинув разом з тими, кого він називав ворогами.
Мати ніколи не змогла цього пережити. Сестра мовчала. А батько одного дня просто стояв на тому самому місці біля паркану й ніби зламався зсередини.
Атмосфера
«Хлопчик у смугастій піжамі» — не просто історія про дружбу. Це історія про дитинство в тіні війни, про те, як наївність і доброта стикаються з жорстокістю і байдужістю. Бруно ніколи не розумів, у що саме втрапив. І, можливо, це й найстрашніше — що діти гинуть, навіть не встигнувши зрозуміти, чому.
Але їхня дружба була справжньою. Чистою. Такою, якою світ мав би бути. І, можливо, ця історія — не про смерть, а про те, як двоє дітей на мить змогли подолати те, що дорослі зруйнували.