Ерік-Емманюель Шмітт «Дитя Ноя»
Мені було всього сім років, коли мій світ розсипався на шматки. Я був єврейським хлопчиком у часи, коли це було смертельно небезпечно. Над нами ширяв страх — страх німецьких патрулів, облав, доносів, страх зради. Мене звали Жозеф, і я не до кінця розумів, що саме відбувається навколо. Я просто слухав, дивився, намагався не заважати.
Мати знала: настав момент діяти. Вона поклала мені на шию хрестик і прошепотіла: «Тепер ти не єврей. Ти католик. Ти мусиш вижити». Вона повела мене до незнайомої жінки, яка мала доправити мене до безпечного місця — притулку для хлопчиків при монастирі. Більше я її не бачив.
Так я опинився у світі, який здавався мені чужим, але швидко став рідним. Притулок святий — з високими стінами, хрестами на кожному кроці, запахом мила й хліба. Тут було багато хлопців — різних, але однаково наляканих. Хтось втратив батьків, когось просто покинули, а дехто, як і я, ховав своє єврейське ім’я десь глибоко в серці.
Але був там хтось, хто з першого дня став для мене маяком. Отець Понс.
Отець Понс був старий, із м’якими руками, що пахли воском і добром. Він не дивився на тебе, як на чужого. Він приймав. Без запитань, без докорів. Його очі мали здатність бачити більше, ніж ти показуєш. І одразу я зрозумів — він знає, хто я. Знає, але мовчить. І саме в цьому мовчанні було щось цілюще.
Я навчився бути новим хлопцем. Вивчив «Отче наш», ходив на месу, робив вигляд, що все це моє. Але десь там, у глибині, жевріла моя справжня ідентичність. Єврейство — не релігія навіть, не знання, а щось кровне, інстинктивне. Я майже нічого не знав про євреїв — лише те, що мене хотіли за це знищити.
Отець Понс поступово став не просто опікуном. Він став для мене кимось більшим. Він називав мене своїм маленьким Ноєм. «Ти — ковчег, Жозефе, — казав він. — У тобі я зберігаю пам’ять. Твоє єврейство — це частина світу, яку не можна втратити».
Він мав таємну кімнату в підвалі, де збирав предмети єврейського побуту: менори, книги, тефіліни, келихи. Це було його святилище. І мене він вперше туди впустив, коли переконався, що я готовий.
«Це — твоє, Жозефе. І ти мусиш це пам’ятати, навіть коли світ скаже тобі забути».
Між нами народилася довіра — тиха, як молитва. Я питав його: «Чому ти це робиш? Чому допомагаєш мені, хоча можеш загинути?» А він відповідав: «Тому що я священник. Я мушу бути людиною насамперед».
У притулку було не просто. Деякі хлопці були жорстокі. Один з них, Руді, бив слабших і випитував чужі таємниці. Якось він побачив, що я не молюся щиро, і запідозрив мене. Я боявся, що все розкриється, що мене зрадять. Але тоді вперше відчув силу спільноти — кілька хлопців заступилися за мене, навіть вигадали мені християнське минуле. І я зрозумів: бути дитиною — не значить бути беззахисним. Навіть у цьому пеклі ми могли творити добро.
Одного дня до нас у притулок прийшли німці. Перевірка. Страх скував усе тіло. Я боявся дихати. Але отець Понс, спокійний як завжди, вивів нас у двір і розпочав гру. Усі мали говорити напам’ять катехизм. Я, як завчений актор, проказував слова, які не до кінця розумів, але вимовляв з вірою. Нас не викрили. Диво. А може — любов, що перемагає смерть.
Але не завжди все складалося щасливо. Одного разу німці таки когось забрали. І я тоді зрозумів — ми всі тут на межі. І лише сміливість, віра та милосердя рятують нас.
Я дорослішав у цьому притулку. Вчився не лише читати й писати, а й бути людиною. Отець Понс навчав мене не моралі, а глибшому — розумінню людей. Він казав: «Бути віруючим — це не просто вірити. Це бути вдячним. Навіть у найтемніші дні».
Він також навчив мене розрізняти релігію та духовність. «Релігії різні, Жозефе, — говорив він, — але серце, що здатне любити, — одне».
Пам’ятаю, як він вперше показав мені Сефер Тора — сувій із давніми літерами. Ми сиділи в підвалі, і його руки тремтіли, коли він торкався священного тексту. «Це — голос твого народу», — прошепотів він. І я плакав. Не тому, що розумів, а тому що відчував.
Війна тривала. Але наш притулок вистояв. І з кожним днем ми зростали: тілами, страхами, надіями. Я більше не був тим хлопчиком, що плакав на пероні, прощаючись із мамою. Я став Жозефом, який пам’ятав, хто він, і хто був поруч.
А потім прийшов кінець. Не війни — а нашого спільного часу. Мене знайшов батько. Вижив. Приїхав за мною. Я мав повернутися до світу, що ще не навчився бути добрим.
Останній ранок із отцем Понсом був болючим. Ми не прощалися. Просто довше тримали погляд. Він сказав мені лише одне: «Пам’ятай. Не соромся бути тим, хто ти є. І не забувай дякувати».
Мені було вже десять. Але я знав більше, ніж багато дорослих.
Минули роки. Я зростав, жив, шукав себе. І завжди, коли світ ставав надто шумним, я згадував підвал, темний і затишний, запах старих книг і голос отця Понса, що вчив мене бути ковчегом.
Бо я — дитя Ноя. У мені — пам’ять, біль, віра і вдячність.