Джеймс Олдрідж «Останній дюйм»
Бену було сорок три. За плечима — десятки років у небі, тисячі годин у кабіні. Колись він був одним із тих, кого називали асами — гасав між хмарами, рятував, доставляв, брав участь у війні. Тепер — ніхто. Просто старий пілот, якому час на землю. Його викинула з гри молодість. І сім’я… теж пішла не так. Дружина давно віддалилася. А з сином — глухий кут. Малий Деві — чужий. Не розуміє його, не відчуває. І Бен сам не знає, як до нього підступитись.
Цього разу він летів не у справжній політ, а на дрібне завдання: зняти акул в бухті для телестудії. Старенький одномоторний «Остер», старенький пілот і… син. Вперше він узяв Деві із собою. І вже в повітрі пожалкував.
Червоне море внизу світилося синьою загрозою, а розпечене повітря жбурляло літак, мов іграшку. Деві мовчав, стискав підлокітник, але тримався. Аж раптом вибухнув плачем. Бен буркнув щось сухе, ніби зобов’язаний був розрадити, але не вмів. Він і сам себе не розумів, як тоді міг зрозуміти малого?
«Усе в посадці — в останньому дюймі», — раптом сказав Бен. Його слова зависли в повітрі, як хмара. — «Коли знижуєшся, маєш вирівняти літак так, щоб до землі лишалося рівно шість дюймів. Якщо вище — стукнешся. Якщо нижче — вріжешся. І вся штука в тому, щоб цей останній дюйм узяти правильно».
Він показав. Посадив літак майстерно, м’яко, на самісінькому краєчку берега — бухта, яку назвали Акулячою. Назва — не для краси: вода кишіла тінями з плавниками.
Тут Бен мав виконати свою частину угоди: зняти акул крупним планом. Телестудія платила добре. Він збирався використовувати підводну камеру. Акули — справа делікатна: треба зуміти підійти близько, приманити, і водночас не стати для них вечерею.
А Деві… він лишився на березі. Бен кинув коротке «не підходь до води» — і пішов, у повному спорядженні, в морську безодню. Хлопчик дивився, як хвилі поглинають батька. Його маленьке серце калатало, а в голові роїлись запитання. А якщо тато не випливе?
А Бен — у своїй стихії. Вода, тиша, риби, тіні. Акули з’явились, але не підпливали. Він залишив приманку на потім, а поки знімав. Потім з’їв щось нашвидкуруч, заснув, і аж під вечір знову пірнув, на цей раз — з шматом конини. Це спрацювало: акули попливли до нього. Камера клацала, кадри були просто бомба.
Та Бен не зауважив, як кров від конини розтеклася по його тілу. Спершу — запах. Потім — тіні ближче. Потім — удар. Перший, другий. Страхітливі зуби увігналися в його руки, в груди, в ноги. Болісно. Шалено. Кров, біль, хаос.
Він виплив дивом. Добрався до берега, повз, мов поранений звір, кричав сину. І Деві прибіг — зляканий, переляканий, аж побілів від жаху. Батько стогнав: «Бинти… Перев’яжи… Зніми з мене акваланг…» Кров юшила, тіло горіло. І раптом Бен зрозумів: він не зможе злетіти. І не зможе врятувати сина.
Він мав зробити єдине — дати дитині шанс.
«Послухай, Деві… Ми маємо піднятися… Ти мусиш сісти за штурвал… Я буду підказувати…» Він говорив повільно, стискаючи зуби. Дитина плакала, трусилася, але слухала.
Почалася боротьба. Деві тягнув батька вгору до літака, по піску, по камінню, по палючому схилу. Бен допомагав, як міг — п’ятами, ліктями, втрачав свідомість, приходив до тями. Двічі вони скочувались назад. Але йшли далі. Їх вело небо.
Біля літака Бен наказав насипати купу каміння, щоб стати на нього й затягти себе в кабіну. Коли врешті заліз, то вже ледь бачив щось. Та все одно почав давати вказівки: «Запусти мотор… Розверни літак… Плавно на себе…» Хлопчик усе виконував.
І вони злетіли.
У небі було легше. Поки мотор гудів — була надія. І Бен продовжував: «Тримай курс уздовж берега… Не бійся… Все добре…» А сам думав: лиш би дотягнути до Каїру. Там є аеродром. Лиш би показати йому — як сісти.
Він заснув. Напівживий, обпалений, із руками, що вже майже не слухались.
А Деві летів. Сам.
Хлопчик, якому щойно було десять. Він не плакав. Йому просто не лишилося на це сил.
Бен прокинувся, коли вони вже були над містом. «Що бачиш?» — хрипів. «Каїр. Будівлі. Аеродроми», — відповів син.
«Добре. Зараз… треба садити. Пам’ятаєш — шість дюймів. Не більше, не менше. В останньому дюймі — все».
Він говорив, наказував, кричав. Пальці сіпалися, язик заплітався. Вітер гнав літак. Деві намагався слухатись. Але — стартував інший літак. Деві потягнув штурвал — занадто. «Ні! Вниз!» — заволав Бен. Новий страх, паніка.
Бен знав — це та сама мить. Те саме «останнє».
Шість дюймів.
І… вони торкнулися землі. Колеса, потім хвіст. І тиша. Вони сіли.
Бен вижив. У госпіталі, коли вже з'ясувалося, що ліву руку доведеться ампутувати, він думав не про біль. І не про себе. Він думав про Деві. Малий зробив те, що навіть не кожен дорослий би зміг. І Бен раптом зрозумів: цей політ — це не лише про виживання.
Це була їхня перша справжня зустріч.
У небі, між стражданням і страхом, він відчув — син не просто «той хлопчик». Це частина його самого. І тепер залишалося найважче: пройти останній дюйм. Не в повітрі. В серці. Від себе — до сина. Бути батьком не в документах, а в душі.
«Я навчуся, — думав Бен. — У мене буде все життя, щоб пройти цей останній дюйм».