Редьярд Кіплінг «Балада про Схід і Захід»
Є в світі істини, що звучать як камінь — твердо, важко й остаточно. Одна з таких: «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох...» Але є й інша правда — коли двоє достойних людей зустрічаються очі в очі, тоді всі кордони стираються. І ця балада — саме про таку зустріч.
У диких гірських краях, де владно стоїть британський форт Букло, трапилася історія, яку довго ще пам’ятатимуть. Камаль — ватажок місцевого племені, розбійник і відважний воїн — зухвало викрав найкращу лошицю у самого британського Полковника. У сірій передсвітанковій млі, сховавши дзвінкі підкови під лахміттям, Камаль помчав до гірського укриття, мов дух нічного вітру.
Коли на світанку виявили зникнення, першим, хто схопився до дії, був син Полковника — молодий офіцер, гордий і впертий. Запалав гнів у його серці: "Хто скаже, де Камаль? Де його сховок?" — запитав він. І відповів йому інший офіцер — Мохамед Хан, син місцевого Резальдара: "Тільки той знайде шлях Камаля, хто знає тумани нічні. Та якщо встигнеш перехопити його біля фортечних скель Джехай, можливо, зупиниш".
І молодик не зволікав. Стрибнув на вороний кінь — гарячий, мов порох, і полетів, мов стріла. Його серце билося в такт копитам — гордо, швидко, завзято. Далеко попереду, між скелями, виднівся силует Камаля. І почалася гонитва — шалена, люта, мов боротьба стихій.
Вистрелив юнак раз і ще — та кулі свиснули в порожнечу. Камаль тільки глузливо гукнув: "Як солдат стріляєш! Покажи, як їздити вмієш!" І погнав уперед — лошиця під ним летіла мов лань, а вороний кінь офіцера боровся з камінням і тінями. Вони мчали, мов два вітри, навздогін один одному, між крутими скелями, де не росте жодне дерево, де ховаються тіні зі зброєю в руках.
І ось — біда. Кінь офіцера спіткнувся, впав у потік, і хлопець летів слідом. Камаль, побачивши це, розвернувся. Він міг би поїхати далі, лишивши ворога безпомічного, але спинився. Повернувся. Простяг руку й допоміг юнакові підвестися, вибив пістолет із його рук — і не вбив.
"Ти живий тільки тому, що я цього захотів", — сказав Камаль. — "На двадцять миль довкола — мої люди. Кожен із них чекає мого знаку. Захочу — і шакали прийдуть на бенкет. Але я цього не зробив".
Офіцер не відступив: "То зроби. Але подумай: прийде помста. Прийдуть тисячі солдатів, спалять усе, з’їдять усе, зруйнують усе. Якщо тебе влаштовує така ціна — клич своїх. Але краще поверни лошицю. Я сам дійду назад".
Камаль подивився на нього довго, мов вовк на іншого вовка. І раптом — схопив юнака за руку, в очах його спалахнув вогонь: "Не говори про собак. Ми — не пси. Ми — вовки. А вовк вовка не зрадить. Лошиця твоя. І краще я з’їм падло гниле, ніж скривджу такого, як ти — бо ти не побоявся дивитися смерті в обличчя."
Юнак у відповідь сказав просто: "Я зберігав честь. А ти виявився чоловіком. Тож візьми лошицю як дар від мого батька".
Але лошиця вже підійшла до свого справжнього господаря — до юнака, до сина Полковника. І Камаль, посміхнувшись, промовив: "Нехай буде так. Я подарую тобі не лише її. Бери й вуздечку, і срібні стремена, і моє сідло — це дарунок від крадія гідному супротивнику."
Юнак, не вагаючись, подав Камалеві пістолет — не стволом, а рукояттю: "Один ти відібрав у мене, інший — я дарую як друг".
Камаль узяв зброю обережно, з пошаною: "Дар за дар. Але знаєш що? Твій батько прислав до мене сина. Я теж маю сина. І я віддам його твоєму батькові — хай служить вам з тією ж гідністю, з якою ти гнався за мною".
Свиснув Камаль — і з гір збіг його син. Молодий, стрункий, рухливий, мов спис. Камаль звернувся до нього твердо: "Оце твій господар. Слухай його, захищай. Їстимеш хліб Королеви — служи її закону. Якщо треба буде — зруйнуй мій дім, але тримай мир на кордоні. Будь вірним вогню і сталі. І, може, тебе зроблять Резальдаром, а мене повісять."
Двоє юнаків подивилися один на одного. В їхніх очах не було брехні. І там, серед гір, вони склали братню клятву — на солі, на хлібі, на ножі й на імені Бога. Із гордою спокійністю Камалів син осідлав коня офіцера, а той сів на свою лошицю. Разом, пліч-о-пліч, як побратими, вони вирушили назад — до форта Букло, звідки вранці вийшов тільки один.
На підході до форту їх зустрів загін дозорців. Двадцять шабель блиснули в тривозі — готові були вмить знести чужинцеві голову. Та Полковничий син лише вигукнув:
"Не руште його! Бо той, хто вчора був ворогом, сьогодні — товариш!"
Так скінчилася ця історія — історія погоні, гніву, честі, і братства. І хоч, як каже стара приказка, Схід є Схід, а Захід — Захід, вони можуть зустрітися. Не в політиці. Не в географії. А в серці. Там, де сильні й чесні стають один перед одним — і визнають одне одного як рівних.
Атмосфера та суть поеми:
Редьярд Кіплінг не просто розповідає історію погоні й примирення. Він створює епос про те, як людяність долає ворожнечу. У баладі все — як у житті справжніх воїнів: гнів і гідність, небезпека і честь, гонитва і великодушність. Це не просто твір про колоніальні часи. Це історія про те, що єднає людей, навіть якщо вони з різних країв, народів, світів.
Бо коли стають лицем до лиця два сильних, два справжніх, — вже немає Сходу і Заходу. Є тільки правда, мужність і повага.