Міф Пігмаліон і Галатея
Колись на сонячному Кіпрі жив видатний майстер, різьбяр Пігмаліон. Його вважали справжнім генієм своєї справи, але сам він був людиною замкнутою. Родини Пігмаліон не мав, та й думки про шлюб обходив стороною. Здавалося, він уникає жінок із якоюсь особливою впертістю. Ця його зневага до жіночої статі не залишилась поза увагою богині кохання Афродіти. Обурена такою зухвалістю, вона вирішила провчити Пігмаліона.
Єдиною пристрастю майстра було мистецтво. Він міг годинами, а то й днями працювати над своїми творіннями, забуваючи про все інше. Одного разу, натхненний невідомою силою, він вирішив створити статую жінки. Матеріал для роботи вибрав найкращий — сніжно-білий мармур з острова Парос, відомий своєю чистотою та ніжністю. Пігмаліон поринув у процес із такою відданістю, що кожен удар його різця, здавалося, наближав творіння до життя.
День за днем із безформної брили почала вимальовуватися постать. Вона була настільки прекрасною, що сам Пігмаліон не міг відірвати від неї очей. Високе чоло, глибокий погляд, витончені риси обличчя — усе в цій статуї випромінювало гармонію та красу. Коли робота завершилася, майстер зрозумів, що перед ним не просто статуя, а щось значно більше. Це було втілення його мрій, його ідеал.
Дивлячись на своє творіння, Пігмаліон відчував дивний трепет. Він торкався білосніжного мармуру й мріяв, щоб боги вдихнули в цю красу життя. Здавалося, що камінь під його пальцями ставав теплішим. Цілувавши мармурові уста, він забував, що перед ним лише статуя. Пігмаліон почав спілкуватися з нею, називати її ласкавими іменами, оберігати від уявного холоду.
Він намагався прикрасити свою музу, мов живу дівчину: вдягав її у коштовні тканини, прикрашав самоцвітами, коралями, стрічками. І кожен аксесуар, здавалось, робив її ще прекраснішою. Виходячи з дому, він завжди приносив дарунки: ароматні квіти, блискучі мушлі, бурштин — усе, що могло порадувати дівчину. Але, як не старався, статуя залишалася холодною й мовчазною.
Одного дня на Кіпрі святкували день Афродіти. Усі мешканці приносили богині щедрі жертви, дякуючи за любов і гармонію. Пігмаліон теж вирішив звернутися до неї. Стоячи перед жертовником, він зі щирим серцем молився:
— О велика Кіпрідо! Якщо тобі підвладне все у світі, зроби так, щоб моя дружина була схожа на цю статую, — він не наважився прямо просити оживити її.
Пігмаліон відчув, як тричі спалахнув вогонь на жертовнику — це був знак, що його молитву почуто. Наповнений хвилюванням, він поспішив додому. Там, підбігши до статуї, він ніжно торкнувся її руки. І — о диво! — мармур став теплим. Пігмаліон відчув, як тверда поверхня почала пом'якшуватись, ніби бджолиний віск під теплом сонця.
Перед ним уже не була статуя. Вона відкрила очі, зашарілася й поглянула на нього. Її рухи були плавними, а дихання — живим. Пігмаліон не вірив своєму щастю. Він обійняв дівчину й відчув, як її серце б’ється в унісон із його власним.
Дівчину назвали Галатеєю. Вона стала не лише дружиною Пігмаліона, а й символом його любові та віри. Їхнє весілля відзначали всім Кіпром. Гостем на святі, кажуть, була сама Афродіта, яка благословила їхній союз.
Так завершилася історія, яка доводить: справжня любов і віра можуть творити дива. І хоча Пігмаліон почав свій шлях із недовіри до жінок, він знайшов у Галатеї свою половинку, створену не лише руками, але й серцем.