Редьярд Кіплінг «Якщо…»
Уяви собі: ти стоїш серед натовпу, що кричить і кидає в тебе звинувачення. Тебе обливають брудом, сміються, перекручують усе, що ти робив із добром у серці. Але ти не ламаєшся. Ти спокійний. Ти твердо знаєш, хто ти є. Твоя гідність не залежить від думки інших. Бо ти віриш у себе навіть тоді, коли весь світ зневажає тебе. І ця віра не сліпа — ти визнаєш свої помилки, сумніваєшся, аналізуєш, ростеш. Але не віддаєш себе на поталу зневірі.
Якщо ти здатен чекати… чекати довго, терпляче, не знаючи, коли настане відповідь, коли прийде зміна. Якщо ти не зриваєшся на брехню, навіть коли навколо всі нещирі. Якщо твої уста не шукають прикрас, не прагнуть пихи, а говорять просто, по суті, щиро. І при цьому твоє серце залишається чистим, а розум — ясним.
Якщо ти вмієш мріяти, але мрії не керують твоїм життям. Вони — не твій хазяїн, лише супутник. Якщо твої думки не затьмарюють тобі очі, не перетворюються на самоціль, а служать тобі, а не навпаки.
Якщо ти здатен зустріти Успіх і Біду — ці дві примарні постаті — з однаковим спокоєм. Якщо ти знаєш: і перемога, і поразка — це ще не кінець. І те, і те — лише урок. Якщо тебе не закрутила ейфорія звершень і не втопила гіркота втрат.
Уяви собі, що все, що ти створив — твої слова, твої справи, твоя праця, твоя репутація — раптом спотворили, висміяли, розтоптали. Твої ідеї хтось перекрутив так, що тепер вони служать брехні. А те, що ти будував роками, валиться за день. І ти, зібравшись із рештками сили, берешся знову, з нуля. Без сліз, без лементу, без образи. Просто — знову.
Якщо ти зможеш поставити на кін усе, що маєш — свій час, свої вміння, свою надію, — і програти. Програти без звинувачень, без нарікань. І, прокинувшись наступного ранку, взятися за роботу так, ніби нічого не сталося. Почати знову. Без жалю. Без тіні озлобленості.
Якщо, коли тобі вже не залишиться жодної фізичної сили — руки трусяться, ноги підкошуються, серце знемагає — ти все одно змусиш себе йти. Якщо твоя Воля стане генералом у битві, коли армія тілесних сил уже здалась. Якщо ти зможеш продовжувати, коли єдине, що в тобі залишилось живим — це наказ: "Уперед!"
Якщо ти серед натовпу не втрачаєш людяності, і королівська велич не затьмарює тобі очей. Якщо ти залишаєшся собою і в простій хаті, і в пишному палаці. Якщо ти здатен говорити з кожним — і з бідняком, і з королем — не принижуючи одного й не звеличуючи іншого. Якщо ти не носиш масок для різних випадків, а завжди маєш одне справжнє обличчя.
Якщо ні ворог, ні друг не можуть тебе зрадити — бо ти не даєш їм такої влади над собою. Якщо тебе не зламає зрада, не запалить помста. Якщо твої слова мають вагу — не шум, а суть. Якщо ти мовчиш, коли треба, і говориш, коли треба, і кожне слово твоє — це цеглина в міцну будівлю, а не пил вітру.
Якщо ти зможеш наповнити кожну хвилину життя змістом. Якщо не прогавиш свій шанс тільки тому, що втомився. Якщо зумієш побачити в кожній миті можливість і вхопити її, як рибалка хапає рідкісний улов.
Тоді — ти Людина. Не просто істота, що ходить, дихає й говорить. А Людина, що вміє жити. Людина, що вміє боротися, прощати, творити й починати спочатку.
Тоді — твоя вся Земля. І не в сенсі володіння чи панування. А в сенсі розуміння, відчуття, повноти. Бо хто навчився триматися у бурю, хто не впав під тягарем зради, хто не втратив серце серед хаосу — той справді вільний. Той — господар себе. Той — живе.
І хай як би складно не було, якщо ти пройдеш цей шлях — мовчки, без пафосу, без фанфар — я з гордістю скажу тобі: «Ти став Людиною, сину мій».