Роберт Бернс «Моя любов…»
Є почуття, які не вмирають. Вони не бояться часу, не стираються відстанями, не ламаються бурями. Навпаки — з кожним днем стають тільки сильнішими, глибшими, як вода, що втікає під землю, щоб набрати ще більше сили. Саме таке почуття лежить в основі поезії Роберта Бернса «Моя любов…» — і ми зараз спробуємо не просто його переказати, а прожити.
Цей вірш — немов коротка сповідь серця, яке кохає. Не гучно, не химерно, не заради краси слова — а тихо, глибоко і вірно. Герой твору дивиться на свою кохану — чи, може, просто згадує її, — і бачить у ній щось більше, ніж просто людину. Для нього вона — символ весни, перший ніжний квіт серед молодих пагонів, як рожевий цвіт у саду, коли все тільки починається, коли ще нема спеки літа чи холоду зими — тільки світанок і надія.
Той рожевий цвіт — не просто метафора краси. Це ніжність, тендітність, це перше тремтливе пробудження почуття. Він бачить у своїй коханій щось живе, трепетне, крихке, але водночас справжнє й сильне. Так, як квітка весною проривається крізь землю, так і любов проростає в серці — навіть якщо навколо ще холодно чи сніг не зійшов до кінця. Це про надію, що квітне попри все.
А далі — ще одна картина. Любов для поета — це веселий спів. Мелодія, яка не змовкає, яка йде поруч із ним, як добрий супутник у мандрівці. Вона — не тягар, не тривога, не біль. Вона — як пісня, що лунає в серці і веде його вперед. Він живе нею, дихає нею, бо саме з нею він іде «в світ». Це почуття дає йому силу, легкість, воно наповнює життя змістом. Наче в найважчий день ця пісня лунає в ньому, не даючи впасти духом.
А тепер — найголовніше. Як він її кохає?
О, це не захоплення, не пристрасть, яка спалахнула і згасла. Це щось інше — міцне, як камінь, глибоке, як океан. Він кохає її так, що це кохання не висохне, навіть якщо висохнуть усі моря. Хіба ж це не найвищий вимір любові — коли вона вища за природу, сильніша за кінець світу?
Ці рядки говорять: навіть якщо все на світі зміниться, навіть якщо підуть з лиця землі ріки й океани, навіть тоді його почуття лишиться незмінним. Навіть якщо потонуть брили скель — ці гігантські твердині, що здаються вічними, — навіть тоді вона буде для нього любов’ю. Навіть якщо згасне сонце, що дарує світло всьому живому, — любов не згасне.
Усе це — не просто гіпербола. Це спосіб показати: його любов — поза часом, поза простором, поза смертю. Вона — вічна. Не така, що потребує щоденного підтвердження, а така, що просто є — у самому центрі душі. Як ритм серця, як подих.
Але далі в поезії — не лише вічність. Є в ній і прощання. Це не прощання зі зрадою, не з відчаєм, а з болем. Герой залишає рідний край, залишає свою кохану. Чому? Ми не знаємо точно. Можливо, доля так склалась. Можливо, війна. Можливо, заробітки. Але що ми знаємо точно — це те, що йдучи, він не лишає любов. Він не каже їй «прощай» назавжди. Він каже: я повернуся. Бо ти — моя любов, а любов завжди тягне назад.
І ось тут, у цих прощальних рядках, чується особлива музика. Ніби плаче вітер десь на узвишші. Ніби тихо дзвенить струна душі. Герой прощається з батьківщиною, з коханою, з тим, що любить, але прощається з гідністю і світлом в очах. У його словах — не розпач, а обіцянка.
Обіцянка повернутись. Бо як би далеко не завела його доля, як би не викинув його вітер за моря й гори — він пам’ятає. У нього є серце, в якому живе пісня. І в тій пісні — вона. І це значить, що дороги назад завжди є.
Погляньмо на цю поезію ще раз, уже не як на рядки, а як на дихання серця.
Вона проста — у ній немає складних образів чи філософських викрутасів. Але вона глибока — кожне слово тремтить справжністю. Вона звучить так, ніби хтось сидить під деревом десь на пагорбі і згадує свою кохану. Може, тримає в руках листа, а може — просто дивиться на небо й посміхається крізь сльози.
Ця поезія — як лист, написаний душею. Не обов’язково на папері. Може, просто в повітрі. Але такий, що залишається. Такий, що передається далі — з покоління в покоління, з перекладу в переклад. Бо вона говорить про те, що важливо для кожного: любов, розлука, вірність, надія.
І коли читаєш ці рядки сьогодні — у світі, який змінюється швидше, ніж серце встигає звикнути, — в них є спокій. Є нагадування про головне. Про те, що любов — це не тільки метелики в животі, не тільки поцілунки чи обійми. Це ще й очікування. Це ще й сила йти далі, навіть коли сумно. Це ще й здатність вірити, коли нічого не гарантує.
Поезія Бернса говорить: кохання — це весна, пісня, віра. Воно не вмирає від розлуки. Воно живе — навіть тоді, коли мовчить. І навіть коли життя кидає нас вітрами світів, ми все одно тримаємо в собі той рожевий квіт, який одного разу зацвів у серці.
Отже, «Моя любов…» — це не просто вірш. Це гімн вірності. Це тиха клятва. Це промінь у душі, що ніколи не гасне. І тому кожен, хто кохав по-справжньому, впізнає себе в цих рядках — і скаже разом із поетом:
«Та де б не був я, мила, знай —
Прийду до тебе знов!»