Індійський міф Про створення ночі
Давним-давно, коли світ тільки-но пробуджувався від первісного мороку, ще не було ні ранків, ні вечорів, не було ще тіней, які повільно повзуть по землі, і не було самого поняття часу. Усе довкола існувало у вічному сяйві, в нескінченному, безмежному світлі. Не було навіть самої смерті — бо ще жодна людина не ступила за ту незнану межу, де кінчається життя.
У тому безперервному світлі, серед богів і первісних створінь, жили собі брат і сестра — Яма і Ямі. Вони були не просто рідними, вони були близнюками. Вийшли на світ разом, немов два полум’я з одного вогню, як два пелюстки з однієї квітки. Народилися вони від самого бога Сонця — того, чия хода по небу визначає тепер наші дні. Яма і Ямі були нерозлучні, і здавалося, що сам Всесвіт дихає у такт їхньому життю.
Вони знали світ у його ясності, у його чистоті. Вони не знали розлуки. Вони не знали смутку. І найголовніше — вони не знали, що таке смерть. Світ ще не мав пам’яті про втрату. Все в ньому було, як ранкова роса: свіже, безтурботне, прозоре.
Та одного разу — чи то з волі богів, чи то тому, що ідеальна гармонія не може тривати вічно — сталося нечуване: Яма помер. Просто перестав дихати. Так, як горить лампада і раптом — хух! — згасає. Він став першою людиною, яка померла. Першою, хто пішов у те, що ми тепер називаємо Царством Смерті. І в той самий момент він, хоч і не знав цього, проклав шлях для всіх майбутніх людей. Стежку, якою тепер ідуть усі смертні.
Але Ямі… О, Ямі! Вона лишилася одна. І в її серці зчинився крик, що не мав слів. Її горе було глибшим за океан, темнішим за будь-яку безодню, якої ще й не існувало в тому світі. Вона сиділа біля тіла свого брата й не вірила. Вона торкалася його рук, його чола, вдивлялася в його обличчя й шепотіла: «Ні. Це не можливо. Ти просто спиш, правда? Яма, прокинься…»
Вона плакала. Її сльози лилися без упину, мов річка, яка вперше пробила собі русло. Земля вбирала ті сльози, не розуміючи, що з ними робити. Бо раніше таких сліз не було. Сльози горя — це винахід Ямі.
Боги — ті, що бачили створення гір, морів, вогню і вітру — не знали, що з нею робити. Вони прийшли до неї. Вони казали: «Ямі, заспокойся. Яма помер». Вони намагалися її втішити, бо знали: світ повинен рухатися далі. Але Ямі лише дивилася на них, ніби вони не розуміють очевидного.
«Він помер лише сьогодні», — відповідала вона знову і знову, наче заклинання.
Але річ у тім, що ще не існувало "сьогодні" і "вчора". Не було чіткого поділу часу. Світ був як нескінченний полудень — усе горіло у вічному світлі. Боги тоді зрозуміли: доки все так залишається, вона не зможе відпустити. Світло не давало болю відступити. Вона не могла забути, бо в цьому вічному світлі кожна мить була однаковою, кожен момент — як попередній, і її втрата не мала меж, не мала тривалості, не мала кінця.
І тоді боги зібралися на раду. Один з них сказав: «Вона ніколи не забуде, поки світ не зміниться. Нам треба щось, що зможе відділити вчора від сьогодні. Треба створити мить, коли біль вщухає, коли пам’ять затихає, коли серце забуває хоч на мить».
І боги створили ніч.
Так просто, але так велично. Вперше світ потемнів. Вперше над землею опустилася темрява — глибока, оксамитова, тиха. Все стихло. Ямі здригнулася. Вона не знала, що це. Ще вчора — чи то пак, ще в безперервному світлі — не було нічого подібного. Але їй стало трохи легше. В темряві не було обличчя Ями. Не було його очей, що не відкривалися. Не було його тіла, що не рухалося. Ніч сховала біль.
І ось тоді настало ранок. Після першої ночі — перший ранок. Світ знову освітило сонце, але вже не так. Тепер день мав межі. Тепер усе мало початок і кінець. І Ямі, прокинувшись у новому світі, вперше змогла не думати про Яму хоча б на кілька хвилин. І тоді вона зрозуміла: світ іде далі.
Її біль не зник. Але він став терпимим. Вона знову змогла дихати. Знову змогла дивитися на небо й бачити в ньому не лише відсутність Ями, а щось інше — надію.
З того часу кажуть: "Зміна ночі й дня приносить забуття горя".
І справді: ніч приходить — і ми закриваємо очі. День настає — і ми прокидаємося з новими думками. Так і біль, який здається нестерпним у світанку, стає трохи легшим після заходу. Бо в темряві щось стирається. Темрява несе спокій, а з ним — і забуття.
Так народився час. Так з’явилися дні й ночі. Не тому, що так захотів Сонце. Не тому, що Земля обертається. А тому, що серце однієї жінки не витримувало нескінченного світла.
І саме завдяки її сльозам, її горю, її втраті — світ став іншим. І з тієї миті, коли вперше опустилася ніч, люди навчилися жити не лише у світлі, а й у тінях. Навчилися приймати біль, відпускати втрати, й врешті — забувати.
Бо ніч — це не просто частина доби. Ніч — це дар богів, які захотіли дати Ямі спокій. І з того часу кожна ніч — як тиха рука, що торкається нашого чола і каже: «Відпочинь. Забудь. Прийде новий день».