Моє покоління (1945)
Семен Гудзенко 1922-1953
Історичне минуле в літературі
...киянин, український єврей, російський поет Семен Гудзенко.
Євген Євтушенко
Сторінки життя і творчості
Семен Петрович Гудзенко народився в м. Києві (Україна). Хлопець із дитинства багато читав, писав вірші. Після закінчення школи вступив до Московського інституту філософії, літератури й історії. Коли фашистська Німеччина напала на Радянський Союз, юнак пішов добровольцем на фронт. На початку 1942 р. був важкопоранений. Після лікування до кінця війни працював військовим кореспондентом. У нарисах і віршах тогочасу знайшли відбиток тяжкі втрати воєнних років і палке очікування перемоги. Щирі й проникливі вірші українця С. Гудзенка дуже любили солдати, знали їх напам’ять і посилали поетичні рядки додому в солдатських «трикутниках» — своїх листах. Напередодні перемоги в 1945 р. поет написав вірш «Моє покоління» («Нас не треба жаліти...»).
У м. Києві на будинку на вулиці Тарасівській у 2002 р. встановлено меморіальну дошку з портретом фронтового поета С. Гудзенка.
Моє покоління (1945)
Нас не треба жаліти, бо нікого б і ми не жаліли.
Перед нашим комбатом, мов на сповідь, стоїм поготів.
І від крові та глини шинелі в живих поруділи,
І барвінковий килим на могилах у мертвих зацвів.
Він відцвів і опав. Пелюстками осипались весни.
Матері наші плачуть, і ровесниць журба огорта.
Ми іще не кохали й не знали ми щастя ремесел,
Наша доля солдатська така нелегка й непроста.
У однолітків наших нема ні кохання, ні віршів —
тільки сила і впертість. А як скінчиться стежка війни,
все долюбим сповна і таке ми, ровесник, напишем,
що батьками-солдатами будуть пишатись сини.
А як хто не повернеться? Хто долюбити не зможе?
А кого в сорок першім в день перший забрала війна?
Заридає ровесниця, рідна мати з туги занеможе, —
Ні дружин, ані віршів у однолітків наших нема.
Хто вціліє — долюбить? Серцю це неможливо здолати!
І не треба полеглим, щоб живі відлюбили за них.
Чоловіка нема — ні дітей, ні господаря в хаті.
Хіба горю такому зарадять ридання живих?
Нас не треба жаліти, бо й ми не жаліли б нікого.
Хто в атаку ходив, хто ділився останнім шматком,
Зрозуміє цю правду, — вона в бліндажі і в окопи
Сперечатись приходила невдоволено-хриплим баском.
Хай живі пам’ятають, і нащадки нехай зрозуміють
цю в боях загартовану правду сувору солдат.
І каліцтва твої, і смертельнії рани навиліт,
І могили в степах, де мільйони полеглих лежать.
Доля наша така, з нею ми і співали, й сивіли,
Піднімались в атаку, підривали над Бугом мости.
Нас не треба жаліти, бо нікого і ми б не жаліли,
Щоб в найважчі часи батьківщину грудьми захистить.
А коли ми повернемось, — а повернемось із перемогою,
Як чорти, всі уперті, як люди, живучі та злі, —
Хай зготують обід нам і пива наварять хмільного,
Щоб удосталь було хліба-солі на нашім столі.
Ми доземно уклонимось рідним і люблячим людям —
Матерям і подругам, які не скорились журбі.
От коли повернемось й перемогу штиками здобудем —
Все долюбим, ровеснику, й роботу знайдемо собі!
(Переклад Ірини Фісак)
Робота з текстом
Осмислюємо прочитане. 1. Про яке покоління пише автор? 2. За допомогою яких епітетів і метафор поет змальовує солдатське життя й біль за загиблими товаришами? 3. Що автор називає суворою солдатською правдою? 4. Наведіть рядки, у яких звучить мотив пам’яті. Які образи твору стверджують, що живі пам’ятатимуть загиблих?
Для обговорення. Чи повинні ми зараз жаліти людей фронтового покоління — старих і хворих? Як?
Творче завдання. Про яку «чистоту» говорить поет? Який зміст він вкладає в це слово?