Вплив античності па розвиток світової літератури й культури

Публій Овідій Назон (43 р. до н.е. - бл. 18 р. н.е.)

Публій Овідій Назов - останній з поетів «золотої доби» римської літератури, твори якого мали суттєвий вплив на пізнішу європейську літературу.

Овідій народився в місті Сульмон, в родовитій і заможній за сім’ї. Спочатку разом із братом Луцієм, який був на рік старший навчався в граматичній школі в Римі, а потім отримав звичайну для того часу риторичну освіту. Смерть брата у віці двадцяти років справила на Овідія сильне враження.

Освіту завершив у Афінах, після чого здійснив подорож східним Середземномор’ям з поетом Емілієм Макром, а потім до повернення в Рим побував на Сицилії. Майбутній поет виявив непересічні здібності до риторики і зайнявся було політикою, побув членом колегії тріумвірів, тобто одним з нижчих міських урядників, а потім - судової колегії децимвірів, але потяг до віршування одержав гору, і невдовзі Овідій став членом гуртка Марка Валерія Мессали. Світські розваги та література приваблювали Овідія набагато більше, ніж перспектива потрапити до Сенату, тож він вів незалежне життя забезпеченої людини, проводячи час у вищому римському суспільстві та в поетичних колах.

У грудні 8 р. н.е. імператор Октавіан Август несподівано відправив поета на заслання, в Томи, грецьку колонію біля гирла Дунаю (нині м. Констанца в Румунії). Причинами для вигнання були «образа та помилка»: «образою» стала поема «Мистецтво кохання», яка з’явилась вісьмома роками раніше, що сам поет підкреслював неодноразово - вихід поеми випадково збігся зі скандалом, пов’язаним з подружньою невірністю дочки імператора Юлії. Проте натяк Овідія, в чому полягала «помилка», залишився нерозгаданим.

Коли це сталося, Овідій перебував на острові Ельба. Невідомо, чи відбувався якийсь суд, можливо, таємний. Майно поета не було конфісковане, і його третя дружина, Фабія, рідня імператора, залишилась в Римі, щоб домогтися помилування. Перед від’їздом вигнанець спалює «Метаморфози», хоча саме цей твір поет вважав запорукою свого безсмертя, своїм пам'ятником; на щастя, друзі зберегли копії твору. На засланні лише віра в відданість дружини та сподівання на милість імператора слугували Овідію єдиною втіхою. Після смерті Авґуста у 14 р. н. е.. з’явилась надія на швидке звільнення, проте в Тиберія. До якого поет звертався через його племінника Германіка, розуміння не знайшов. Під кінець життя Овідій, вочевидь, змирився з долею.

В засланні Овідій пробув близько 10 років, помер в 18 р. н. є. серед чужого йому народу, далеко від Риму і його блискучої культури.

Творчість Овідія поділяють на три періоди. Перший період творчості припадає на час приблизно до 2 р. н.е. і у творах домінує тема кохання.

Другий період, творчості - перші роки н. е. до заслання поета. Творчість Овідія відзначається новими якостями, оскільки він намагається вихваляти імперію. Але попередня тематика кохання продовжує відігравати значну роль, уже не є єдиною і підпорядковується тепер як новій тематиці, так і художній методології.

«Метаморфози» («Перевтілення») є головним твором цього періоду. Цей твір Овідій розпочав писати ще в Римі і закінчив уже в засланні, хоч остаточно так і не доопрацював його. Дізнавшись про страшний для себе вирок, поет написані частини просто спалив.

Поема написана на міфологічному матеріалі про чудесні перевтілення богів, другорядних божеств і людей на тварин, рослин, камені й зірки виник в Овідія під впливом творів як грецьких, так і римських письменників - Гомера, Гесіода, ліриків Нікандра, Парфенія, Вергілія, Цінни, Емілія Макра та ін. Поет працював над книгою паралельно з написанням «Фастів». У «Метаморфозах» він скористався вже випробуваним розміром - гекзаметром - за аналогією з однойменним твором Парфенія. Збірка, поділена на 15 книг (11 988 рядків), охоплює понад 200 перевтілень і становить величезну поему, що за обсягом з тих античних творів, що дійшли до нас, поступається лише епічним поемам Гомера.

Сюжет поеми рухається від створення світу до сучасних Овідію часів. У другій частині твору з’являється думка про погіршення людського роду з плином часу. Як і в міфології багатьох народів світу, розбещеність людей призвела їх до всесвітнього потопу. В Овідія цей мотив розроблений за грецьким міфом про Девкаліона і Пірру. Саме від них появилось нове покоління людей. На їхнє прохання знову населити землю людьми Юпітер наказав їм набрати каміння й кидати через голову. Каміння, яке кидав чоловік, «обернулося на мужів», а те, що розкидала жінка, «набрало жіночої статі».

У книзі систематизовано оповіді про перетворення відомих міфологічних героїв: красеня Нарциса, який так довго милувався своїм відображенням у воді, що перетворився на квітку, Орфея та Еврідіку, Пігмаліона тощо. Останні частини поеми присвячені міфологічній історії Риму, яка виводиться з часів Троянської війни і до появи в Італії перших поселенців. Закінчується твір похвалою на адресу Юлія Цезаря та Августа, які обожнюються й оголошуються покровителями Риму.

Овідій хотів систематизувати за періодами виклад усієї античної міфології. Саме його «Метаморфози» стали твором всесвітньої літератури.

Ідейний зміст «Метаморфоз» складний. У часи Овідія розвивається філософія, тому люди менше довіряють міфам. Овідій пробачає своїм героям усі їхні недоліки. Його філософська теорія визначає 4 ідеї: а) вічність матерії; б) її постійна зміна; в) перетворення одних речей в інші; г) перенесення душ із одних тіл в інші.

В «Метаморфозах» використані різноманітні жанри: ідилія, або любовна елегія; нерідко користується Овідія жанром етнологічного міфу, серенади.

Події відбуваються на землі в її полями, лісами, горами, і на високому світлому Олімпі, на морі, в темному підземному світі. І все де біле, чорне, рожеве, червоне, зелене. Кольорова гама в «Метаморфозах» досягає кульмінації.

Третій період творчості. Період заслання поета, коли замість блискучого життя в столиці він опинився в найвіддаленішій частині імперії, серед напівдиких варварів.

«Сумні елегії» складаються з п’яти книг. З першої книги особливу популярність мають елегії 2 і 4, де описується буря під час плавання Овідія на місце свого заслання, і елегія 3 з описом прощальної ночі в Римі. Всі ці елегії Овідія різко відрізняються від його попередніх творів глибоким душевним болем, почуттям безвихідного становища і катастрофи. Інші елегії першої книги присвячені римським друзям і дружині. Друга книга - молитви до Августа про помилування. Останні три книги присвячені тяжким роздумам про власне життя у вигнанні, проханням про помилування, звернення до друзів і дружини по допомогу.

Елегія 10 - автобіографія поета, звідки дізнаємося про місце його народження, про батька, брата, про його три одруження, дочку, про ранню здатність писати твори.

З творів Овідія, що не дійшли до нас, в античності високо цінувалася трагедія «Медея», де розкривається постать невгамовної в своїх пристрастях жінки. Популярність Овідія в античності та в часи середньовіччя була величезною. «Метаморфози» сприймалися як язичницька «Біблія», що підлягала алегоричному тлумаченню.

Для світської поезії Овідій був учителем любові, а навколо його життя складалися легенди.

Творчість Овідія спричинилася до швидкого розвитку середньовічної любовної лірики.

В епоху Відродження найбільшу популярність мали «Метаморфози», які стали невичерпним джерелом сюжетів для художників і письменників. У XVII-XVІІІ ст. на основі ного творів було написано багато опер та балетів.

Овідій у вигнанні, картина Іона Теодореску.

В Україні його твори вивчалися у Києво-Могилянській Академії, Творчістю Овідія захоплювався Г. Сковорода. Високо цінував талант поета Т. Шевченко, називаючи Овідія «найдосконалішим творінням всемогутнього творця Вселеної.

Наприкінці XIX ст. — поч. XX ст. Овідія перекладали Олена Пчілка, Осип Маковей, Іван Франко. Пізніше його твори були перекладені Миколою Зеровим, Григорієм Кочуром та ін. У 1986 р. вийшов повний текст «Метаморфоз» у перекладі Андрія Содомори.

Овідій був останній з відомих поетів Августової доби, зі смертю якого закінчилося золоте століття римської поезії. На честь Овідія названий кратер на Меркурії і селище міського типу в Одеській області - Овідіополь.

Український контекст

Андрій Содомора

Народився 1 грудня 1937 року в с. Вирів Кам’янко-Вузького району Львівської області. Закінчив Львівський університет. Кандидат філологічних наук, професор кафедри класичної філології Львівського національного університету ім. І. Франка. Автор перекладів з давньогрецької творів Менандра, Арістофана, Софокла, Есхіла, Евріпіда; з латинської творів Горація, Овідія, Лукреція, Сенеки, римських елегійних поетів; прозових творів «Жива античність», «Наодинці зі словом», «Під чужою тінню», «Сивий вітер», «Лініями долі», «Студії одного вірша»; поетичної збірки «Наодинці зі Львовом». Член Національної спілки письменників України, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Лауреат премії імені Максима Рильського, літературної Нагороди Антоновичів та обласної премії імені Михайла Возняка. 31 грудня 2008 Андрію Содоморі присвоєно звання професора, а 5 травня 2012 року — звання почесного громадянина міста Львова.

Перший лауреат державної Літературної премії імені Григорія Кочура (2010).

Метаморфози (фрагменти)

Перша (вірші 1-150)

1] Дух пориває мене: про нові починаю співати

2] В змінених формах тіла. О боги,- бо ж од вас переміни,-

3] Задум співця надихніть: відтоді, коли світ народився,

4] Ген аж до наших часів доведіть нестихаючу пісню.

5] Поки ще море й земля появилися, поки над ними

6] Небо прослалось, обличчя однакове мала природа.

7] Хаосом потім назвали її - велетенська, безладна

8] Купа, сама бездіяльна вага, де, поєднане будь-як,

9] Зібране з різних кінців, клубочилось речей всіх насіння.

10] Світові сяйва свого не являв ще Тітан променистий,

11] Не поновляла сріблястих рогів, наростаючи, Феба.

12] Ще не повисла Земля, ще в повітрі легкім її власний

13] Не врівноважив тягар; у ту пору ясна Амфітріта

14] Не простягала ще рук лазурових уздовж суходолів.

15] Скупчились там, перемішані, води, земля і повітря;

16] Тим-то земля не була ще стійкою, пливучими - води,

17] Світлим - повітря; ніщо там не мало ще форми своєї,

18] Все-бо в сум’ятті було, й у тій масі, в єдиному тілі,

19] Жар проти холоду йшов, на вологу сухе повставало,

20] Проти м’якого - тверде, на легке напирало вагоме.

21] Бог тоді втрутивсь, однак, і добірніші сили природи:

22] Неба намет од землі відділив він, а землю - від моря,

23] Потім ефір блискотливий підняв над імлистим повітрям.

24] Так, розібравши громаддя сліпе на окремі частини,

25] Простором їх порізнив, а з’єднав - найсердечнішим миром:

26] Іскрами звився вогонь невагомий - опуклого неба

27] Сила стрімка й закріпивсь на вершечкові світобудови.

28] Побіч - повітря, до нього вагою і місцем найближче.

29] Землю ж, яка притягнула до себе вагоміші частки,

30] Власний тягар пригнітив; наостанку хвиляста волога

31] Весь непохитний вже світ охопила пливкою межею.

32] Суміш первісну ось так поділивши, цей бог невідомий -

33] Хто б він не був - сформував як належало світу частини: [15]

34] Землю - насамперед, що на зразок велетенської кулі

35] Завжди однакову з різних боків своїх має опуклість.

36] Водами блиснув тоді; під вітрами рвучкими здійматись

37] їм повелів, суходоли ж обвів побережжям піщаним.

38] Далі - струмком задзвенів, багновища розлив та озера,

39] 3 волі його в берегах зазміїлися спадисті ріки.

40] Поки пливуть — одні тут, інші там - забирає земля в них

41] Трохи води, трохи - дійде до моря, і там, на просторі,

42] Лунко об скелі вже б’є, щойно з річища вирвавшись, хвиля.

43] Він повелів, щоб прослались поля, опустились долини,

44] Листям покрились ліси, піднялися хребти кам’янисті.

45] Як розтинають небесне склепіння праворуч дві смуги,

46] Й стільки ж ліворуч, і п’ята, від них чотирьох гарячіша,

47] Так от і небом повиту твердінь подіти в прозорливий

48] Світу творець, охопивши й її стількома ж поясами.

49] На серединнім немає життя через жар непомірний;

50] Два по краях - у глибокім снігу; а двом поміж ними

51] В лагідній суміші бог дарував і тепло, й холоднечу.

52] Вище - повітря лягло, неозоре й легке, та наскільки

53] Легша вода від землі,- від вогню воно важче настільки.

54] Там він і хмарам густим, і туманам велів оселитись.

55] Там і громи помістив, щоби смертним серця потрясати.

56] Там - і вітри, що викрешують спалах і блискавку в небі.

57] Світу дбайливий творець не дозволив, однак, вітровіям

58] Вільно ширяти довкіл; їм опертися важко й сьогодні,

59] Хоч не в однім вони напрямі дмуть, а лиш кожен - в своєму:

60] Світ на шматки б розірвати - в такій ті брати ворожнечі.

61] Евр на Схід одступив - до країв набатейських та перських,

62] Та до хребтів, що купаються в променях раннього сонця.

63] Захід і ті береги, що під сонцем похилим тепліють,

64] Має в опіці Зефір. А на Північ, у Скіфію сніжну,

65] Силою вдерся жахливий Борей. Протилежні широти

66] Австр поливає дощем, наганяючи хмари кошлаті.

67] Врешті й ефір над усім помістив - невагомий і чистий:

68] В ньому ні крихти нема від падолів земних, ні пилинки.

69] Тільки-но бог усьому, що було тоді, визначив межі,-

70] Тут же, привалені досі безоднею пітьми сліпої,

71] Ясно заслати, всіявши ген усе небо, сузір’я.

72] Потім, щоб кожна з частин світових щось живе в собі мала,

73] В обширах неба зірки появилися й постаті божі;

74] Хвиля, подавшись, окутала риб табуни блискотливі;

75] Звір на землі оселивсь, а птахи - в легковійнім повітрі.

76] Та не прийшла ще пора на розумну, на вищу істоту,

77] Що повноправно б могла над усім, що живе, панувати.

78] Тут і людина зросла. Чи її з божественного сім’я

79] Виплекав щедрий творець, щоб почин був для кращого світу,

80] Чи, розлучившись недавно з ефіром, земля молода ще [16]

81] 3 небом споріднений паросток вигріла в лоні своєму.

82] Син Іапета вигадливий, землю з дощем розмішавши,

83] Зліпок із неї зробив, до богів усевладних подібний.

84] Тож, коли звір тільки в землю потуплює погляд, людині

85] Він дав поставу струнку, щоб могла споглядати високе

86] Небо й до світлих зірок повелів їй підносити очі.

87] Так невпізнанною стана земля, хоч була нещодавно

88] Звалищем темним, і ось - вже обличчям людським зазоріла

Чотири покоління людські

89] Вік золотий було вперше посіяно. Чесність і Правду

90] Всюди без примусу, з власної волі в той час шанували.

91] Люд ще ні кари, ні страху не знав, бо тоді не читав ще

92] Грізних законів, карбованих в мідь; ще юрба не тремтіла

93] Перед обличчям судді - проживала й без нього в безпеці.

94] 3 гір у ту пору підтята залізом сосна не спускалась,

95] Щоб до заморських країв поплисти по розгойданій хвилі.

96] Смертні й не знали, що є ще десь інший, крім їхнього, берег.

97] Міста тоді звідусіль обривистий рів не обводив,

98] Ще не ячала сурма та й ріжків ще не чуть було мідних,

99] Ще не блищали ні меч, ні шолом. Не тримаючи війська,

100] В тихім дозвіллі спокійно жили-вікували племена.

101] Без обробітку й земля, що не відала ран од заліза,

102] Щедро, по волі своїй, усіляку приносила живність.

103] Люди, вдоволені тим, що само, без принуки, зростало,

104] Терен по схилах гірських і пахучі суниці зривали,

105] Темні ожини, що густо гілки обліпляли колючі,

106] Дуб же, Юпітера дерево, рясно ронив їм жолуддя.

107] Вічна буяла весна. Під віянням теплих Зефірів

108] Солодко, наче вві сні самосійні гойдалися квіти.

109] Так от і лан, хоча плуга не знав, не лежав перелогом,

110] Гнав свою хвилю важку - золотавим пишався колоссям.

111] Ріки пливли молоком, хвилювалися ріки нектаром.

112] Медом жовтавим зелені дуби ненастанно точились.

113] Потім, як древній Сатурн повалився у темрявий Тартар,

114] Світ під Юпітером був. Появилося срібне поріддя,

115] Гірше, ніж золото, хоч од рудої цінніш було міді.

116] Весну колишню всевладний Юпітер обмежив у часі

117] Літом, зимою, сльотливою осінню; хутко минати

118] Стала весна — лиш четверта частина квапливого року.

119] Саме тоді замигтіло повітря від спеки сухої,

120] Саме тоді задзвеніли бурульками води під вітром.

121] Тут і під крівлю ввійти довелось: то в печерах селились,

122] То під наметом із пруття та лоз, переплетених ликом.

123] Саме в ту пору з’явився рільник, і Церерине зерно

124] В темну лягло борозну, й під ярмом заревіла худоба.

125] Трете на зміну йому підійшло тоді - мідне поріддя.

126] Грізної вдачі було й до жорстокої зброї поквапне, [17]

127] Ще не злочинне, однак, як останнє - з заліза твердого.

128] Тут же в цю гіршу, залізну добу всяка скверна ввірвалась;

129] Тут же, сумні, відійшли - Соромливість, і Чесність, і Віра.

130] Вслід їм на землю Облудність прийшла, Віроломність, а з ними -

131] Чвари, Насилля сліпе й до багатства Жадоба злочинна.

132] Парус тоді забілів, хоч весляр на вітрах ще не знався,

133] Й сосна, що цупко своїх верховин донедавна трималась,

134] Ось уже днищем ковзким на чужій захиталася хвилі.

135] Землю ж, яка була в спільному вжитку, як сонце й повітря,

136] Помежував як удовж, так і вшир землемір хитромудрий.

137] Не вдовольняючись тим, що дає вона - як і належить -

138] Хліб та всілякі плоди, зазирають уже в її надра.

139] Й ті, що заховані там, що вповиті стігійською млою,

140] Вже виринають скарби - й на лихе підбивають людину.

141] Зблиснуло згубне залізо й ще згубніше золото - й тут же

142] Встала, жаждила до них, невсипуща Війна, й забряжчала

143] Зброя в жорстокій руці, що багрилась пролитою кров’ю.

144] Люд на грабунок іде. На господаря гість зазіхає,

145] Тестя висліджує зять, уже й братня любов ненадійна.

146] Жінка грозить чоловікові, він же - чигає на неї.

147] Мачуха дітям готує із трав зеленаву отруту.

148] Синові знати кортить, чи то скоро впокоїться батько.

149] Впала вже віра в богів, і остання із жителів неба

150] Землю, зволожену кров ю людей, покидає Астрея...

Переклад Андрія Содомори

Посилання на схожі матеріали: