Алегорія
Алегорія — це як коли замість сказати щось прямо, говориш про це через іншу штуку. Типу натякаєш, але не прямо, а так хитро. Ну, от як коли мама каже: «У кімнаті завівся буревій», а насправді вона має на увазі, що я розкидав речі й не прибрав. Це трохи смішно, але працює!
Я от читав байки Езопа (це такий дядько з давніх часів, який писав історії з тваринами) — і там майже кожна байка — це алегорія. Ну, типу в байці «Вовк і ягня» — вовк ніби просто вовк, а насправді це такий собі злий дядько, який придумує, як образити слабшого, а ягня — це, здається, людина, яка ні в чому не винна, але все одно страждає. І це сумно. І трохи злісно, чесно кажучи. Бо вовк взяв і просто з’їв ягня — і байка закінчилась. Я навіть подумав: а чому його ніхто не зупинив? Ну, може, тому що це і є алегорія — що в житті часто так буває, що сильніші тиснуть слабших, і ніхто нічого не зробить. Це трохи несправедливо, але, мабуть, правда. Хоча мені б хотілося, щоб якось по-іншому.
І ще я читав «Маленького принца» — і хоч там не написано прямо, що це алегорія, але я так собі думаю, що це точно вона! Бо хіба звичайна троянда так поводиться, як ота троянда з книги? Вона ж там ніби дівчина, яка трошки горда і капризна, але добра, і він її любить, хоча іноді сердиться. От мені здається, що та троянда — це про стосунки. Про те, що якщо когось любиш, то дбаєш, навіть якщо він буває не дуже милий. І той Лис, який просить приручити його — теж якийсь дуже алегоричний. Він же як справжній друг. Не отой, що з тобою тільки коли весело, а той, що справжній. Ну, коли тобі погано, а він все одно поруч.
Ще мені згадалась історія, яку нам розповідали у школі — про печеру Платона. Це коли люди сидять у печері і бачать тільки тіні на стіні, а справжнього світу не бачать, бо ніколи не виходили надвір. І я думав: блін, а раптом я теж у якійсь печері? Ну, типу — думаю, що знаю щось, а насправді тільки тіні. Це трохи лячно, чесно. Але цікаво. І трохи як у грі, коли проходиш рівень, а потім раптом — бац! — і відкривається ще один, і ти такий: вау, я ж і не знав, що він тут є!
А ще була така притча — я не пам’ятаю, хто її написав, але про чоловіка, який усе життя носив ключ у кишені й шукав двері, які той ключ відкриває. І в кінці виявилось, що двері були завжди поруч, просто він боявся їх відкрити. І я подумав: може, це алегорія про мрії? Ну, типу, ми всі носимо отой ключ — мрію, талант, не знаю — і шукаємо, де її застосувати. А насправді двері вже є. Може, навіть поруч. Але ми не пробуємо, бо ліньки чи страшно. Я сам іноді боюся щось зробити, навіть якщо дуже хочу. Наприклад, виступити з віршем на святі. Знаю, що міг би, але... страшно. І як та притча. Можливо, треба просто відкрити двері.
Ну і ще, чесно, алегорії бувають навіть у мультиках. Наприклад, «Головоломка» — це ж взагалі не про дівчинку з кольоровими чоловічками в голові. Це про емоції. Про те, що радість і сум мають бути разом. Бо іноді сум — це не погано. Це значить, що тобі не все одно. Я коли дивився той мультик, спочатку думав: ну, весело. А потім — такий комок у горлі. Бо згадав, як ми з другом посварились, і мені було сумно, але важливо.
От, коротше. Алегорія — це як чарівна скринька. Начебто — просто історія про вовка, чи про квітку, чи про якісь двері, а насправді — щось велике. Іноді навіть більше, ніж просто велике. Це як... мікроскоп, тільки навпаки: через щось дрібне ти бачиш щось величезне. Ну, або телескоп? Не знаю, плутаюсь уже. Але, здається, я трохи зрозумів, чому дорослі кажуть, що алегорія — це класно.
Хоч я ще не впевнений, що завжди її бачу. Може, вона й є в якихось книжках, а я просто не помітив. Але буду шукати. Бо це ніби квест — шукати сенс у звичайних речах. Іноді навіть у власному житті.