«Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі» – пародія на середньовічні лицарські романи Мігель де Сервантес Сааведра
Мігель де Сервантес Сааведра та «Дон Кіхот Ламанчський»
Творець безсмертного образу мандрівного лицаря
Мігель де Сервантес Сааведра (1547—1616) — іспанський письменник доби Відродження, чиє життя було сповнене бойових подвигів та важких випробувань. Його роман «Премудрий гідальго Дон Кіхот Ламанчський» став вершиною європейської прози. Українською мовою цей шедевр зазвучав завдяки титанічній праці перекладачів: першу частину відтворив Микола Лукаш, а другу — Анатоль Перепадя.
Міф: Дон Кіхот — це людина, яка свідомо вирішила погратися в лицаря, щоб висміяти суспільство.
Правда: Згідно з сюжетом, герой — збіднілий дворянин (ідальго), який через надмірне захоплення книгами справді втратив розум. Він щиро вірить у те, що світ навколо нього — це лицарська сага. Саме ця щирість робить його не просто клоуном, а трагічним персонажем, що намагається втілити ідеали в невідповідному для цього світі.
Синтез жанрів: Від пародії до «вічного образу»
Сервантес задумував книгу як нищівну пародію на лицарські романи, які в його час заполонили Іспанію неправдоподібними сюжетами. Однак у процесі написання автор створив новий тип роману. Через пригоди Дон Кіхота він висміює не саму відвагу чи честь, а відірваність цих ідеалів від реального життя.
Битва з вітряками, напад на отари овець (які здалися герою арміями) та звільнення каторжників показують, як шляхетні наміри, не підкріплені здоровим глуздом, можуть призводити до хаосу. Проте читач відчуває симпатію до лицаря, бо його мотивом завжди є захист слабких.
Чому Сервантес робить свого героя 50-річним чоловіком, а не молодим юнаком? Як вік героя підкреслює недоречність та водночас зворушливість його «лицарства»?
Антитеза: Дон Кіхот та Санчо Панса
Образи головних героїв побудовані за принципом антитези (протиставлення), що створює неповторний дует:
- Дон Кіхот: Уособлення ідеалізму, духовності та мрійливості. Він худий, високий, живе думками про славу і не помічає бідності власного побуту.
- Санчо Панса: Втілення народного прагматизму та здорового глузду. Він огрядний, низький, любить смачну їжу та спокій, а за господарем іде заради обіцяної винагороди (губернаторства на острові).
Попри відмінності, герої впливають один на одного. Санчо Панса поступово починає цінувати не лише гроші, а й поняття про справедливість. Він залишається практичним селянином, але стає мудрішим. Дон Кіхот же під тиском реальності поступово втрачає свої ілюзії, що веде до розв’язки твору.
Дон Кіхот і Санчо Панса стали «вічними образами» літератури. Вони символізують два вічні начала в кожній людині: прагнення до ідеалу та потребу в земному затишку.
Фінал: Прощання з Ламанчським лицарем
Кінець роману сповнений глибокого суму. Після поразки від Рицаря Білого Місяця герой повертається до свого села. На порозі смерті до нього повертається розум. Він знову стає Алонсо Кіхано (Добрим), пише заповіт і щиро кається у тому, що витратив час на лицарські фантазії.
Зречення ілюзій у фіналі — це не поразка автора, а торжество істини. Проте для нас Дон Кіхот залишається символом «донкіхотства» — безкорисливої боротьби за правду, яка не боїться бути смішною чи незрозумілою для оточуючих.
Підготуйте аргументи до тези: «Дон Кіхот: божевільний чи єдиний нормальний у світі егоїзму?». Використовуйте терміни «гуманізм», «ідеалізм» та «реальність».
Роман Сервантеса вчить нас головного: ідеали без знання життя — беззахисні, але життя без ідеалів — пусте. Спадщина «лицаря сумного образу» нагадує нам про важливість доброти, яка не потребує нагороди.
Дата останньої реадакції: 27/01/2026