Утвердження духовної сили пиктів, їхнього героїзму в захисті національних цінностей «Балада про вересовий трунок» Роберт Льюїс Стівенсон
Якби мені хтось сказав, що баладу про якихось там пиктів буде цікаво читати — я б, чесно, покрутив пальцем біля скроні. Ну серйозно, хто такі ті пикти? Я спочатку подумав, що це якась дивна тваринка, типу як борсук або єнот. Але виявилось — це люди. Стародавні. Жили собі у Шотландії і були такі вперті, що навіть ворогам не здавались. І оця впертість мене прямо зачепила.
Бо от читаю я «Баладу про вересовий трунок» Роберта Стівенсона — і десь всередині ніби щось тицяє мене пальцем: дивись, дивись, отакі мають бути! І старий пикт, і його син — ну просто залізні люди. Хоча, насправді, про того сина я ще трохи думаю — може, він і не зовсім герой, але про це потім.
Сама історія — коротка, але якась кусака. Типу як коли лимон у чай замість цукру кинеш. Кисло, але прокидаєшся. Там такий момент: король захопив землі пиктів, бо хотів отримати рецепт їхнього чарівного трунку з вересу. Я, до речі, навіть не уявляв, що з квітів можна зробити щось смачне. І ще щоб так сильно за це билися. А король — жорсткий, без жартів. Він навіть маленьку дитину вбив. І тоді старий, той самий пикт, вирішив не зраджувати свого народу — він замість того, щоб розповісти секрет трунку, просто стрибнув у море з корабля. Зі своїм сином. Тобто... вони вдвох пішли на смерть, аби ніхто не дізнався, як варити той напій. Я як прочитав, аж поклав книжку і сів.
От як так? Він міг вижити, міг ще пожити собі трохи. А може, навіть і вмовити короля, щоб не вбивав. Але — ні. Він зробив вибір. І це щось дуже велике. Не знаю, чи я б так зміг. Хоча... Я згадую, як минулого тижня не здав контрольну по математиці, бо не хотів списувати, хоч дуже хотілось. І мені тоді було трохи прикро. Але зараз я думаю: може, в мені теж живе малесенький пикт? Хоч один відсоток. Бо от у них — якесь таке залізне відчуття честі. І вони не кричали про це, не махали руками, не плакали. Просто — мовчки. І навіть трохи похмуро, я б сказав.
Я от тільки не впевнений, чи син точно знав, що буде. Ну типу, він що — погодився стрибнути? Чи тато його просто прихопив? Бо, якби мій тато щось таке зробив, я б, мабуть, кричав. Але там у тексті якось не зовсім ясно. Може, він погодився. А може... просто довірився. І от ця довіра — вона теж щось неймовірне. У нас у класі, наприклад, не завжди можна довіритись, іноді скажеш щось — а вже сміються. А тут — мовчазна згода.
І ще я подумав: ну от що таке національні цінності? Раніше мені це здавалося якесь нудне словосполучення з підручника. А тепер — от вони. Це ж не прапори і не паради, це коли ти щось так любиш, що за нього навіть життя не шкода. От вересовий трунок — це як символ. Його вже навіть не існує, здається, а вони тримаються за нього, бо це — їхнє. Рідне. Те, що робить їх — ними.
Чесно, я спочатку подумав: дурня якась. Але потім якось затримався на тому моменті з кораблем. І уявив — як він стоїть, той старий, сивий, у мокрому одязі, а очі — не бояться. І син поруч. І вони мовчать. Мовчать і тримаються. А король — хоч і з армією, але ніби маленький проти них.
От і думаю: може, не завжди сила — це м’язи і мечі. Може, справжня сила — це коли не зраджуєш себе. Навіть якщо дуже страшно.
А ще я точно знаю, що тепер, коли бачитиму десь верес, згадаю цю баладу. І старого пикта. І трунок, який ніхто вже не приготує. Але це не страшно. Головне — що вони не продались. І в цьому щось дуже круте.