Омар Хаям. Вільнодумний та життєлюбний характер його поезії
Омар Хаям — от чесно, я спочатку думав, що це якийсь далекий поет, про якого тільки в підручниках і згадують. Ну там, давні часи, десь далеко, інша країна… А потім я почитав його вірші — і якось ніби він живе зовсім поруч. Не знаю, як це пояснити… Просто читаєш — і ніби хтось поруч сідає, наливає чаю (або вина, бо Хаям про нього часто згадує) і починає говорити з тобою дуже просто, але якось глибоко. Але не отою філософією, від якої в голові паморочиться, а так… по-людськи.
Його вірші такі маленькі, але в них стільки всього, що я іноді перечитував один і той самий рядок кілька разів. Типу: «Радій, поки молодий!» — ну це ж правда. Ми так часто чекаємо чогось, відкладаємо радість на потім: от виросту, от канікули, от куплю нову гру... А Хаям каже: та живи зараз, чого ти тянеш?
І ще мені дуже сподобалось, що він ніби трішки сміється з усього серйозного. Ну, не так щоб насміхається, а більше з посмішкою — як мудра людина, яка знає, що всі ті круті багатії, царі, вчені — всі ми однакові в кінці. І це не страшно, а навпаки — якось заспокоює. Я навіть мамі зачитав один вірш, і вона така: «О, це щось глибоке». А я кажу: «Ні, це просто щиро».
Ще Хаям багато пише про вино. Ну так, це дивно, бо я ще не п’ю, звісно. Але здається, що для нього вино — це не просто напій. Це ніби символ радості, легкості. Може, навіть свободи. Я от уявив: сидиш десь у саду, сонце світить, ти з друзями, щось говорите… І все добре. І ніхто тебе не змушує вчити математику (хоча це мій біль, ага). Оце, мабуть, і є те життя, яке Хаям радить не пропустити.
А ще він такий... вільний, що аж трохи соромно. Він не боїться ставити під сумнів всякі речі, які всі вважають святими. Типу: чому ми повинні тільки слухатись і нічого не питати? Чому не можна просто радіти і жити, навіть якщо щось не розумієш? Він прямо пише: «Не бійся сумніватись». А я подумав: а і справді, чого ми все приймаємо на віру, ніби автоматом? Навіть у школі: сказали — і ти повинен. А Хаям такий: «А ти подумай сам». І це круто.
Іноді я сам собі кажу: та ну, що ти там зрозумів у тій поезії, шостий клас, ще не доріс. Але потім думаю: а чого ні? Хаям же писав для людей, а не тільки для дорослих. Може, ми не все зрозуміємо одразу, але щось важливе — таки відчуємо. Бо він не тільки про смерть і вічність — він про життя, і воно нам всім близьке.
До речі, мені сподобалась думка, що все минає. Звісно, трохи сумно, але водночас і легко. От якщо ти сварився з другом — це мине. Якщо контрольна погано написалась — мине. Навіть якщо дуже сумно — теж. І коли весело — то теж мине, тому треба цінувати. Як у нього там було?.. Щось про те, що квітка цвіте, і треба милуватись, поки вона не зів’яла. Це ж і про людей, і про все навколо.
Ще я зловив себе на думці, що якби Омар Хаям жив зараз — він би, мабуть, не був таким серйозним вчителем чи вченим. Він би, мабуть, гуляв собі десь по місту, пив каву, писав у щоденник, сміявся з дурниць… І ще — точно мав би сторінку в інстаграмі з короткими, але розумними підписами. Бо він не той, хто вчить згори. Він той, хто поруч.
Коротше, я радий, що ми його вчили. Це не нудно, як я думав, а навпаки — дуже навіть по-людськи. І трохи по-дитячому. Бо тільки діти (ну і Хаям) можуть радіти кожному дню просто так. Мабуть, це і є секрет.