Цінності свободи, гуманізму, самопожертви та віри в людські можливості “Прометей закутий” Есхіл
Коли я прочитав «Прометей закутий», то спочатку подумав — ну, це якась стара казка про богів. Але потім… не знаю. Щось у мені змінилося. Я уявив собі, як це — стояти самому проти всіх. Без друзів, без допомоги, тільки ти і холодна скеля. І ще вогонь у серці. Ну не справжній, а такий — як бажання щось зробити для інших. Навіть якщо тебе за це покарають. Це страшно, чесно.
Прометей — він не людина, він титан. Але мені він здався дуже… ну, дуже живим. Я не знаю, як це пояснити. Він як якийсь герой, але не той, що всіх перемагає, а той, хто терпить біль заради чогось важливого. От уявіть: він міг сидіти собі десь на Олімпі, пити амброзію (чи що вони там п’ють), а він вирішив допомогти людям. Узяв і вкрав вогонь. Як той хлопець з кіно, що ламає правила, бо не може терпіти несправедливість. І тепер він прикутий до скелі, один, і орел йому клює печінку кожен день! Ну хто б це витримав?
Я подумав, а якби я був на його місці?.. Напевно, я б злякався. Та що там — точно злякався б! Бо це дуже боляче. Але водночас я зрозумів: Прометей зробив це, бо вірив у людей. Вірив, що ми можемо стати кращими, якщо нам дати трохи світла. Не тільки вогонь, щоб їжу готувати, а ще — знання, мистецтво, дружбу, ну, коротше, все, що робить нас людьми. Це ж круто. А Зевс… він здався мені трохи як учитель, який дуже суворий і боїться, що діти стануть розумніші за нього. Ну або як директор, який усе хоче тримати під контролем. Але ж не можна все контролювати!
А ще мені сподобалось, як Прометей не мовчить. От його мучать, а він такий — ні, я не здамся. Навіть коли приходить той хор океанід (це такі, здається, доньки моря?), і кажуть: «Слухай, може, не треба так, відступи, змовчай, збережи себе», — а він каже: «Ні, я зробив правильно». І не кричить, не просить пробачення, а просто стоїть. Мовчить навіть, але це мовчання гучніше за всі крики. Мені здається, це як коли ти сваришся з кимось, а потім просто мовчки дивишся й не відступаєш. І це навіть страшніше, ніж сварка.
І ще там є дівчина-корова. Це дивно, але вона мені здалась дуже сумною. Вона теж страждає, і Прометей їй допомагає. А він же сам у біді. От мені стало цікаво — чому він не думає тільки про себе? Може, в нього таке серце? А може, він просто вже звик терпіти. І тут я подумав — а як часто ми самі щось робимо для когось, не чекаючи нічого назад? Я — не дуже часто, чесно кажучи. От мама просить винести сміття — а я бурчу. А Прометей терпить орла і скелю заради людей, які навіть не знають про це. Такий собі герой без нагород.
Іноді в книжці було трохи складно, бо вони всі говорять якось… урочисто. Але потім я почав ніби чути не тільки слова, а й емоції. І це вже було не просто читання, а як дивитися виставу в уяві. Я навіть уявляв, як Прометей стоїть на краю скелі, вітер йому дме в обличчя, а він не зводить очей. Як справжній капітан корабля в бурю.
Ще мені дуже сподобалась ідея, що свобода — це коли ти сам вирішуєш, що робити, навіть якщо тебе покарають. Бо якщо ти все робиш тільки тому, що хтось наказав — то ти як робот. А Прометей — не робот. Він титан, але справжній. І в нього серце більше, ніж гора, до якої його прикували.
Я не знаю, чи правильно все зрозумів, але мені точно стало важко забути цю історію. Вона наче не закінчилася. Може, Прометей все ще там, на скелі? Може, ми ще не віддячили йому як слід?.. А може, кожен з нас може бути трішечки Прометеєм. Якщо не боятися бути добрим. Навіть коли страшно. Хоча, чесно, я б ще трохи подумав, перш ніж щось красти у Зевса...