Умберто Еко (нар. 1932 р.)
Постмодернізм
Література другої половини ХХ століття
В російськомовному інтернеті тексти цього письменника, філософа, вченого незмінно супроводжуються жартівливим надписом: «Эко невидаль». Як письменник Умберто Еко увійшов в літературу з 80-х років ХХ ст., а до того часу він був і по сьогоднішній день залишається одним з найбільш відомих у Європі спеціалістів з семіотики (науки про знаки), естетики, теорії літератури, глибоким знавцем середньовічної європейської історії. Еко відомий як автор численних книг на історичну тематику: «Естетика Томи Аквінського»(1970), «Домашній ужиток»(1973), «На периферії імперії»(1977), «Про дзеркала»(1985), «Семіологія повсякденного життя»(1987), «Мистецтво і краса в середньовічній етиці»(1987). Значна кількість праць Еко присвячена літературознавчій і лінгвістичній тематиці: «Поетика Джойса»(1966), «Як захистити диплом»(1977), «Пошуки ідеальної мови»(1993), «Шість прогулянок в нарративних лісах»(1994). Золотий фонд світової семіотики склали його книги «Відкритий твір»(1962), «Семіологія візуальних комунікацій»(1967), «Трактат із загальної семіотики»(1975), «Lector in fabula»(1979), «Межі інтерпретації»(1990). Крім того в 1997 році Еко видав збірку публіцистичних праць «П’ять моральних есе», а, починаючи з 1995 року видає серію енциклопедій, присвячених окремим періодам розвитку культури людства.
Еко — надзвичайно обдарована і різностороння і, в якійсь мірі, навіть і непередбачувана особистість. Вже в 50-ті роки Еко був відомий як спеціаліст з питань культурології. Крім всього іншого, тобто цілком традиційного кола питань, притаманних цій сфері, Еко з усією серйозністю докладно аналізував складові елементи шоу-бізнесу, зокрема, стриптиз і поведінку телеведучих. На початку 60-х років Еко прославився як пародист. Популярними стали дві збірки його пародій і жартів «Мінімум-щоденник»(1963) і «Другий мінімум-щоденник»(1992). В 70-ті роки він висунув важливу (одну з ключових в сучасній постмодерністській естетиці) культурологічну тезу відносно того, що будь-який текст у тій же мірі створюється читачем, що й автором. Ця теза, в свою чергу, породила цілу дискусію навколо проблеми тексту і, зокрема, його місця і смислового статусу у кібер-просторі. Вже з 60-х років Еко багато уваги приділяє питанням інформаційної революції, проблемам комп’ютерізації та зв’язку комп’ютерних технологій і — ширше — комп’ютерного мистецтва з літературою та політикою. Еко належать сміливі метафори, в яких він, співставляючи дві операційні системи Windows 3.1 і Windows 95, одну з них порівнює з ціломудреною католицькою церквою, а іншу з більш розкутою протестантською церквою, що припускає вільне тлумачення текстів Священного Письма. Вже з 70-х років Еко працював над ідеєю створення публічної мультимедійної комп’ютерної бібліотеки (проект, відомий під назвою «Мультимедійна Аркада»), що повинна була включити до себе 50 терміналів, об’єднаних єдиною системою сполучення і обслуговування цілим персоналом викладачів, програмістів і бібліотекарів. Образ бібліотеки стане й одним з центральних символічних літературних образів Еко, активно розроблюваних у його художній прозі.
Ім’я троянди (1980). Роман «Ім’я троянди» став першою і надзвичайно вдалою пробою пера письменника, що не втрачає своєї популярності і по сьогоднішній день. Роману було присуджено кілька премій, в тмоу числі й престижну літературну премію «Стрега». Лише до зими 1982 року було продано понад чотириста тисяч екземплярів книги. До 1985 року роман було перекладено на 19 мов світу, а через рік з’явився франко-американо-німецький фільм «Ім’я троянди», який також користувався надзвичайною популярністю у глядача. При всьому цьому високу оцінку роман здобув як у прискіпливих літературних притиків, так і з боку звичайного, масового читача. І якщо перші цінують у ньому насамперед глибину і гостроту тих філософських питань, що їх ставить автор, а також його відповідний новим літературним запитам епохи художній стиль, то другі, попри усю серйозність і складність поставленої у творі проблематики, знаходять, що читати його надзвичайно цікаво навіть для тих, хто немає анінайменшої гадки щодо тонкощів релігійної філософії та модерністських проблем, які намагається вирішити своїм романом Еко.
Приступаючи до аналізу роману, насамперед варто звернути увагу на його жанрову своєрідність (в цих та багатьох інших питаннях, що стосуються поетики роману, вчитель повинен звернутися до спроби автоінтерпретації під назвою «Зауваження на полях «Імені троянди», якою Еко супроводжує свій роман). Книга Еко, на перший погляд, містить у собі усі ознаки детективного твору. Передусім це детективна зав’язка сюжету — в його основу фактично покладена історія розслідування низки загадкових вбивств, що сталися в листопаді 1327 року в одному з італійських монастирів (шість вбивств за сім днів, впродовж яких розгортається дія в романі). Завдання розслідування вбивства покладено на колишнього інквізитора, а радше філософа і інтелектуала, францисканського монаха Вільгельма Бескервільського, якого супроводжує його малолітній учень Адсон, що одночасно виступає у творі і як оповідач, очима якого читач бачить усе зображене в романі. Вільгельм і його учень сумлінно намагаються розплутати заявлений у творі кримінальний клубок і це їм майже вдається, але з перших же сторінок автор, ні на мить не випускаючи з уваги детективний інтерес фабули, тонко іронізує над такою його жанровою визначеністю. Імена головних героїв Вільгельм Баскервільський і Адсон (тобто майже Ватсон) неминуче повинні викликати у читача асоціації з детективною парою А.К.Дойля, а задля більшої певності автор відразу ж демонструє й непересічні дедуктивні здібності свого героя Вільгельма (сцена реконструкції обставин, вигляду і навіть імені зниклого коня на початку роману), підкріплюючи їх й щирим подивом і розгубленістю Адсона (ситуація точно відтворює типовий дойлівський «момент істини»). Чимало дедуктивних навичок Вільгельм засвідчує й далі, по мірі розгортання фабули, крім того активно демонструє при цьому свою неабияку обізнаність з різними науками, що знову ж таки іронічно вказує на постать Холмса. Водночас, Еко не доводить свою іронію до тієї критичної межі, за якою вона переростає у пародію, і його Вільгельм та Адсон до кінця твору зберігають усі атрибути більш або менш кваліфікованих детективів. На пародійній загостреності не наполягає й сам Еко, який зауважує, що для наївного читача твір може до кінця залишатися детективним. Втім, вже ті численні описи, які починаючи з перших розділів роману, періодично вкрапляються в розповідь з метою якнайдокладнішого поінформування читача про політичну атмосферу та релігійні різноголосиці, що мали місце в католицькій Європі ХІУ ст., вказують на те, що перед нами також і історичний роман. Виділяючи у своїх «Зауваженнях на полях» три типи історичних романів (романи, в яких історія — це не більше, ніж колоритне екзотичне тло; романи, в яких діють реальні історичні персони, не підпорядковані, втім, у своїх діях справжнім реаліям епохи; романи, в яких хоча й діють вигадані особи, але логіка їх дій і історичне тло епохи відтворюються якомога достовірніше), Еко відносить свій твір до останнього типу, і, насправді, історична вмотивованість дій та способу мислення його персонажів, а одночасно і деталізованість зображень виявляють в ньому непересічного знавця епохи. Але й історія, якою немовби розбавлена детективна інтрига, це ще не все. В творі одне одному протистоять не лише слідчий і вбивця, але й дві кардинально відміні світоглядні позиції, два бачення істини, що надає творові Еко й виразних жанрових ознак філософського роману. Подібна подвоєність чи навіть потроєність чинників фабульної дії, очевидно, не в останню чергу зумовила й дещо незвичайну назву твору — «Ім’я троянди». В «Зауваженнях на полях» Еко пояснює, що не хотів брати для свого твору назви, утворені з імені героя (наприклад, «Робінзон Крузо»), обставин дії («Злочинне абатство») чи відлуння проблематики («Війна і мир»), оскільки подібні назви відразу нав’язують читачеві авторську волю і те, як саме, в якому ракурсі читач повинен сприймати твір. Еко хотів зняти назвою свого твору подібну визначеність, тому й придумав заголовок «Ім’я троянди», що в смисловому відношенні є цілком нейтральним, точніше непевним, оскільки, за словами автора, кількість символів, з якими зв’язаний образ троянди, воістину невичерпний, а тому й непевний.
Втім, в сюжеті свого твору Еко не має наміру чітко відділити і протиставити три, визначені жанровою специфікою його твору, смислові лінії, тобто детективну, історичну й філософську (чи навіть доречніше вжити слово «метафізичну»). Більш того, автор навіть наполягає на їх тісній смисловій співвіднесеності, що передусім, на його думку, служить ознакою постмодерністської спрямованості його твору. Свої аргументи Еко мотивує власною (також поданою в «Зауваженнях на полях») концепцією постмодернізму, який він протиставляє модернізму. Якщо останній уникав гостроподієвих фабул (це ознака авантюрної, тобто «несерйозної» літератури), зловживав описами, розірваністю композиції, а часто й елементарними вимогами логіки і смислової зв’язності зображуваного, то постмодернізм, на думку Еко, переростає цей відкрито декларований принцип деструкції (руйнування) норм класичної поетики і орієнтири нової поетики шукає в спробах поєднання традиційного, що йде від класики, і антитрадиційного, введенного в літературу модернізмом. Посмодернізм не прагне замкнутися в межах елітарних смаків, він прагне до масового (в кращому розумінні) читача, не відштовхує, а, навпаки, завойовує його. Звідси в романі елементи розважальності й детективу, але це не звичайна розважальність: говорячи про відмінності детективної моделі власного твору, Еко наполягав, що його цікавить не власне його «кримінальна» основа, а сам сюжетний тип таких творів, які моделюють процес пізнання істини. В цьому розумінні Еко й стверджує, що самий метафізичний і філософський тип сюжету — це детективний сюжет. Модернізм, за словами, Еко, відкидає вже вимовлене (тобто літературну традицію), тоді як постмодернізм вступає з нею в складну гру, іронічно її переосмислюючи (звідси, зокрема, натяки на Дойля, Борхеса, з його образом Бібліотеки-світу і власною персоною, іронічно обіграною в образі Хорхе та інше). Нетрадиційність поетики роману підкреслена самим Еко в назві тих творів його попередників, які він виділяє як асоціативні джерела свого натхнення (Джойс, Т.Манн, критично переосмислені праці теоретиків модернізму — Р.Барта, Л.Фідлера та інш.). Модерністські ознаки твору знаходимо й у тому способі викладу, який реалізується в сюжеті у вигляді своєрідної гри змінності точок зору: усе зображене у творі автор подає не прямо, а як переклад і інтерпретацію «знайденого» ним рукопису середньовічного монаха. Безпосередньо ж події описуються Адсоном, коли він досяг старості, але у формі сприйняття їх очима молодого й наївного учня Вільгельма Баскервільського, яким на час тих подій був Адсон.
Дві протиставлені світоглядні точки зору, між якими зав’язується конфлікт у філософській площині твору, це висловлені стосовно призначення багатющої монастирської бібліотеки, думки зв’язаних водночас протистоянням і в детективній лінії роману Вільгельма Баскервісльського і старого монаха Хорхе, доглядача фондів бібліотеки. Хорхе надано рис схожості з Борхесом (сліпота і посада — Борхес був директором Аргентінської національної бібліотеки), але не в ідейному відношенні. Хорхе вважає, що істина була даною людині відразу з першими біблійними текстами та їх тлумаченнями, і що поглиблення її неможливе, а будь-яка спроба зробити це призводить або до профанації Священного писання або ж дає знання в руки тим, хто використовує його на шкоду істині. З цієї причини Хорхе вибірково видає монахам книги для прочитання, на свій розсуд вирішуючи, що шкідливе, а що ні. Навпаки, Вільгельм вважає, що основне призначення бібліотеки не зберігати (фактично приховуючи) книги, а орієнтувати через них читача на подальший, поглиблений пошук істини, оскільки процес пізнання, як він вважає, безкінечний. Своєрідною точкою перетину цих несумісних концепцій в романі стає друга частина знаменитої «Поетики» Арістотеля, яка вважається втраченою (в романі також, але раптово вона виявляється серед книжок, що приховує Хорхе). Мова в цій другій частині поетики йде про комедію і про сміх, який, на думку Вільгельма, є ознакою духовної свободи людини, критичного сумніву, що виступає як рушій внутрішнього розвитку. Навпаки, для Хорхе сміх — ознака руйнівного спотворення істини, шлях, що веде прямісінько в обійми диявола. Пошуки цієї книги монахами, що потайки, вночі проникають за нею до бібліотеки, мотивують одночасно й детективну інтригу: намазуючи отрутою сторінки книги, Хорхе ініціює їх загибель. Образ Вільгельма може бути прочитаний і в більш широкій смисловій перспективі: в ньому ми бачимо чимало ознак людини нової — епохи Відродження (це й його ставлення до філософських проблем буття, й його віротерпимість і освіченість щодо останніх наукових відкриттів тощо).
Важливим символічним образом роману виступає й образ бібліотеки-лабіринту, що, очевидно, символізує складнощі пізнання й одночасно співвідносить роман Еко зі схожими образами бібліотек-лабіринтів у Борхеса («Сад розбіжних стежинок», «Вавілонська бібліотека» — звідси в критиці роман Еко навіть називали «збільшеним оповіданням Борхеса»), а через нього з достатньо поширеним у модерністів співставленням бібліотеки, книги — з життям (світ — це книга, створена Богом, яка, практично реалізує закодовані в іншій книзі — Біблії — закономірності нашого буття).
Роман Еко «Ім’я троянди» був високо відзначений європейською літературною критикою. В 1981 р. він отримав престижну італійську літературну премію «Стрега», а в 1982 р. — французьку літературну премію «Медічі».
Маятник Фуко (1988). Успіх першого роману спонукав Еко продовжити творчі пошуки в жанрі постмодерністського роману. В 1988 р. з’явився його новий роман «Маятник Фуко». Роман побудований у формі своєрідної інтелектуальної гри, яка набуває усіх ознак реальності — реальності гнітючої і страшної. Три редактори міланського видавництва «Гарамон» — Бельбо, Діоталеві і Казобон зацікавились окультизмом. Вони вивчають його історичне коріння і водночас спілкуються із його сучасними послідовниками і врешті-решт приходять до переконання, що окремі епізоди історії розвитку людства, зовні не пов’язані між собою, насправді є єдиним причинно-наслідковим ланцюжком, керованим таємними окультистськими силами. Дослідники реконструюють цей план, але не ставляться до нього з належною серйозністю аж до того моменту, коли розповідають цей план одному із сучасних окультистів, після чого якась таємна організація починає їх переслідувати і одного за одним вбивати. Ось як цей роман характеризує дослідник творчості письменника Сергій Рейнгольд: «600-сторінковий роман являє собою захоплюючу історію народження і зміни релігійних орденів в Європі, які кардинальним чином вплинули на усі ідеї, цінності і творіння рук людських — від Моцарта і Енштейна до Наполеона, російської таємної поліції, Сталіна і Гітлера, від знарядь допитів до Ейфелевої вежі і комп’ютерів ІВМ. Рамками розповіді служать долі трьох службовців маленького видавництва: в процесі одного з розслідувань їм довелось познайомитись з різними культурними ареалами від Парижу до Бразилії, пірнути в сучасний окультний світ, причому двом з них це коштувало життя. Описуючи історію Ордену тамплієрів, який народився в хрестових походах і був розгромлений у Франції в боротьбі за владу, Еко демонструє, як знищення цього ордену і публічна страта кількох його членів потягнули за собою серйозні наслідки. Народжуються підпільні ордени з розгалуженою сіткою і впливовими зв’язками по всьому світі; поступово складаються своєрідні культурні традиції. Історія ордену тамплієрів зв’язалась з історією інших орденів і церков — розенкрейцерами, єзуїтами, масонами, кабалістичними сектами, політичними і терористичними організаціями від Парижу до Росії, що у своїй таємній діяльності засвоїли і накопили численні знання і вірування. Тамплієрів стратили за наказом короля в 1314 році, але, як пише Еко, хтось невідомий під час французької революції прокричав про їх помсту. І існування «монаха», і вбивство реального монаха, на думку Еко, однаково можуть обернутися бідою».
Ще один роман Еко, в якому він блискуче продемонстрував техніку постмодерністського письма — це «Острів Напередодні»(1994). Як і попередні твори Еко, він наскрізно інтертекстуальний, немовби змонтований із шматків різних наукових і художніх творів: Джона Донна, Галілея, Кальдерона, Декарта, Ларошфуко, Спінози, Ж.Верна, Д.Дефо, О.Дюма, Д.Лондона та інших. Крім того, тут широко використовуються сюжети картин визначних європейських живописців.
Запитання і завдання.
Розкрийте жанрову своєрідність роману Еко «Ім’я троянди»
Яку функцію виконує в сюжеті роману детективна інтрига? В яких образах і сценах роману вона знаходить своє підгрунтя?
Чи можна «Ім’я троянди» відносити до жанру історичного, філософського роману?
В чому сенс назви роману?
Охарактеризуйте філософську проблематику роману. Розкрийте світоглядні позиції Вільгельма Баскервільського і Хорхе.
Що символізує в романі Бібліотека? Співставте образ бібліотеки в романі з образами бібліотек в творах Борхеса.
Які твори Еко написав після «Імені троянди»? Яка проблематика і стильова своєрідність їх характеризує?
Рекомендована література:
Андреев Д. У.Эко: взгляд в 21 век //Общественные науки и современность. — 1997. - №5;
Прокопович М. Дві мрії У.Еко //Всесвіт. — 1991. - №3;
Рейнгольд С. «Отравить монаха», или человеческие ценности по У.Эко //Иностранная литература. — 1994. - №4;
Скуратівський В. У колі «Маятника Фуко», або ностальгія за священним //Всесвіт. — 1998. - №8;
Эко У. Заметки на полях «Имени розы» // Иностр. лит. — М., 1988. — № 10. або: Эко У. Имя розы. - М.,1989.