Література першої половини ХХ століття

Модерністська проза на початку ХХ ст.

Марсель Пруст (1871-1922)

Марсель Пруст (1871-1922) знаменитий насамперед своїм романом-епопеєю «В пошуках утраченого часу», над яким він працював упродовж 14 років. Твір складається з семи книг: «На Сваннову сторону» (1913), «В затінку дівчат у розквіті» (1918), «На бік Германтів» (1921), «Содом і Гоморра» (1921), «Полонянка» (1923), «Зникла Альбертіна» (1925), «Віднайдений час» (1927) (три останні частини опубліковані після смерті Пруста).

Для визначення створеного Прустом жанру Томас Манн скористався формулою Гете «суб'єктивна епопея». Підставою для цього стали назви твору: «В пошуках втраченого часу», «Втрачений час», де йшлося про час, прожитий героєм. Дорослий Марсель пригадує життя, і оця пам'ять, тобто осмислення, відтворення структурування в усьому багатстві зв'язків, деталей, пахощів, звуків., кольорів, асоціацій, людських взаємин, думок і почуттів, нюансів, нерозгаданих таємниць людської поведінки і мистецьких супроводів, в нерозривній єдності минулого і сьогодення, - все це стає змістом суб'єктивної епопеї, того, що називається екзистенціальною історією, тобто зовнішнього світу, котрий увійшов у внутрішнє життя особистості.

Всі сім книг об’єднує образ героя-розповідача Марселя. Він прокидається серед ночі й пригадує своє життя: дитинство і юність, батьків і знайомих, коханих і друзів, подорожі та світське життя, розповідає про маленьке провінційне містечко Комбре, де в родинному маєтку минали кращі роки його життя, про світську атмосферу Парижа, в яку він занурився ще юнаком, і, врешті, про Францію, частиною історії якої був він та його товариство, а також про світ, де все це відбувалося. Пруст створює цілу портретну галерею живих і переконливих образів, які проходять через усі його твори: служниця Франсуаза, тітонька Леонія, бабуся і дідусь, Сванн і Жільберта, Одетта і ще десятки людей, котрі й представляли тогочасне французьке суспільство.

Однак роман Пруста — не автобіографія і не мемуари. Автор вбачав своє завдання у підведенні підсумків прожитому. Йому було важливо донести до читача певний емоційний настрій, навіяти духовну настанову, відкрити істину, знайдену ним самим у процесі написання роману.

Пруст писав, що його книга — це «конструкція». Провідним переконанням письменника, що виразила конструкція його «суб’єктивної епопеї», є визнання безумовної цінності й складності свідомості, її плинності. «Все — у свідомості, а не в об’єкті», - таким був основний принцип Пруста, полемічно спрямований проти реалістичного і натуралістичного роману. І хоча «В пошуках утраченого часу» є безперечним продовженням традицій Стендаля і Бальзака принципи реалістичної типізації, концепція соціальної та історичної детермінованості особистості були чужими Прусту. Рушійною силою вчинків людини є підсвідоме. Пруст декларував (і здійснив!) намір створити «роман про підсвідоме», дослідити «часовий плин», передати «музикальну багатоманітність часу». Засобами романної форми він відтворив найпопулярніші теорії свого часу — вчення про підсвідоме Зігмунда Фрейда та інтуїтивізм Анрі Бергсона.

На думку М.Пруста, усе наше реальне життя — це втрачений час. Життя ж справжнє — «тільки у світі уяви», в сновидіннях, мареннях, естетичній відстороненості від життя. Сам письменник жив усамітнено, відчужено від світу. Як відомо, він віддалився від людей, спав удень і творив уночі, а починаючи з січня 1909 року майже не виходив з дому. Пруст наказує оббити стіни свого будинку корою коркового дуба, що не пропускала звук, а вікна закрити тяжкими ставнями, сам же хазяїн закутується в теплі фуфайки, які постійно гріє біля вогню. Пруст тяжко хворів з самого дитинства на астму та алергію, знав, що повільно помирає, відчайдушне боровся з неміччю та самотністю. Величезна творча уява давала змогу переноситися з буденної реальності в інші світи.

Геніальний витвір Пруста може сприйматися передусім як форма існування його творця. У романі чітко виражена думка про переваги мистецтва над життям («справжнє життя, єдине життя — це література» а «справжнє мистецтво — це мистецтво, яке вловлює реальність життя, що від нас удаляється»).

Світ реальний був чужим і далеким для Пруста, і він зробив його предметом уяви, пам’яті, спогадів, що й складають справжній зміст його романів. «Скільки разів у моєму житті, - пише Пруст в останній частині епопеї - романі «Віднайдений час», - реальність мене розчаровувала, тому що в той самий момент, коли сприймав її, моя уява, що була єдиним органом насолоди красою, не могла проникнути до неї в силу неминучого закону, згіно з яким уявити можна лише те, що відсутнє у теперішньому». Однак Марселеві «осяяння», інтуїтивні прозріння ніби обманюють цей закон: враження і народжене ним відчуття живуть водночас у минулому (і це дозволяє уяві насолоджуватись ним) і в теперішньому (це надає мрії життєвості й конкретності).

Очевидно, що основою творчого методу письменника був імпресіонізм. Імпресіонізм (від франц. іmpression — враження) як літературний і мистецький напрям заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, вражень. Основний стильовий прийом імпресіонізму — зображення не самого предмета, а враження від нього. Імпресіоністичний образ виникає при безпосередньому, «свіжому» погляді на явище. Імпресіоністи відображуть світ не таким, яким вони його знають або пам’ятають, а яким бачать його тепер. Митець-імпресіоніст прагне зафіксувати саме початкове враження від предмета, яке щойно виникло в нього. Імпресіоніст не розмірковує — він схоплює. Він не прагне всебічно охопити дійсність, а створює фрагментарну, незавершену, етюдну картину; зовнішнє завжди переломлюється крізь особистісне начало. Письменники-імпресіоністи не склали єдиної школи, як живописці (К.Моне, О.Ренуар, Е.Дега, К.Піссарро, А.Сіслей), однак орієнтувалися на здобуток останніх, також використовуючи мазки, напівтони, нечіткі контури, композиційні фрагменти, щоб підкреслити ефемерність враження від дійсності. Риси імпресіоністичної поетики притаманні таким письменникам, як П.Верлен і С.Малларме, О.Уайльд і Гі де Мопассан, К.Гамсун і М.Коцюбинський, А.Чехов і І.Бунін.

Персонажі прустівського роману статичні. Їх характери не розвиваються під впливом «середовища». Змінюються лише моменти існування героя і точка зору спостерігача. Те саме стосується і зображуваних предметів, явищ, інтер’єрів тощо. Хрестоматійним є відтворення в романі Пруста Венеції. Італійське місто зображується кілька разів, і щоразу воно постає зовсім іншим, тому що змінюється враження, настрій і погляд героїв.

Характер у Пруста позбавлено цільності, адже особистість усвідомлена ним як ланцюг послідовних існувань різних «я». Образ, будується як сукупність замальовок, що нашаровуються одна на одну, ніби дробиться на кілька складових: Сван — розумний і витончений відвідувач аристократичних салонів , Сван — коханець Одетти, Сван — благополучний сім’янин, Сван — невиліковний хворий, - все це наче різні люди.

Можна сказати, що головними героями роману Пруста є ані розповідач Марсель, Сван чи Сен-Лу, ані Одетта, Жільберта, Альбертіна чи Рахіль. Головний герой твору — пам'ять, яка зберігає час. Воскресити пам’ять спроможна найменша дрібничка, коли вона збігається зі спогадами про минуле. Відновлення вражень завжди відбувається в романі через зв'язок конкретного образу минулого з уявленнями, почуттями, емоціями сучасного моменту шляхом асоціативних ланцюжків. Як писав Андре Моруа, «в основі творчості Пруста лежить воскресіння минулого шляхом безсвідомого спогаду»

Рекомендована література:

Андреев Л.Г. Марсель Пруст. — М.,1968;

Марченко Н.П. Матеріали до вивчення творчості М.Пруста //Всесвітня література. — 1999. - №11;

Ніколенко О. Концепція особистості у романі М.Пруста «Упошуках утраченого часу» («Кохання Свана») //Всесвітня література та культура. — 2000. - №1;

Орлова О.В. Велична споруд з «піщинок пам'яті». Матеріали до вивчення епопеї «У пошуках утраченого часу»//Зарубіжна література. — 1998. - №7;

Тад’є Жан-Ів. Хроніка життя і творчості Марселя пруста //Всесвіт. — 1996. - № 10-11.

Посилання на схожі матеріали:

• Марсель Пруст (1871 - 1922) — Теорія літератури
• На Сваннову сторону (1913) — Теорія літератури
• Література — Теорія літератури