Класична література Греції

Аттичний період (VІ-V ст. до н.е.)

Проза V-IV ст. до н. е. Історіографія

Історіографія з’явилася в період завершення формування рабовласницького суспільства, коли громадянська свідомість стала вже досить високою, тобто в VI ст. до н. е. Постала потреба в таких творах, які б донесли свідчення про події, що відбувалися, до прийдешніх поколінь.

Узагалі елліни вважали історичними всі міфологічні події. Вони не мали сумнівів у правдивості розповіді Гомера про Троянську війну, істинності трагічної долі Едіпа, драматичного походу аргонавтів за золотим руном чи подвигів численних еллінських героїв. Тому міфи вплинули й на перших історіографів, які ще не вміли розрізнити реальність і легенду, правду і вигадку.

Гекатей Мілетський (VI ст. до н. е.)

Це повною мірою стосується і найвизначнішого серед ранніх історіографів — Гекатея з Мілета. Його твори — «Генеалогія» і «Зёмлеописи» — до нас не дійшли, залишилися невеличкі фрагменти, назви розділів і згадки та посилання. Проте відомо, що перший твір являв собою легендарну історію походження родоначальників еллінського народу, а другий давав перші відомості про Європу. Азію й Африку, а також географічну карту цих країн. Гекатей уже намагався зробити міфи ймовірнішими, вилучивши з них надприродні елементи. Але то були лише перші недосконалі спроби відділити реальність від фантазії, тому «Гекатей ... пов'язав походження своєї родини з богом, назвавши себе його шістнадцятим нащадком» (Тут і далі переклад А. Біленького. Геродот. «Історія» II, 143).

Геродот (485 - між 430 і 425 рр. до н. е. )

Цього видатного історіографа, автора знаменитої «Історії- називають «батьком історії». Про життя його відомо дуже мало, лише приблизно визначено роки життя. Народився Геродот у місті Галікарнас (на півдні Малої Азії). Очевидно, дістав грунтовну освіту і був ерудованою людиною. Змолоду брав участь у політичній боротьбі і врешті був змушений залишити річне місто. Є підстави припустити, що Геродот ненавидів тиранів і завжди був прихильником афінської демократії. Не випадково після своїх довголітніх мандрів Геродот приїздив до Афін і читав там свою книгу. Високо оцінена афінянами, вона одержала велику винагороду.

Подорожі Геродота тривали понад 10 років. Допитливий, активний і спостережливий, він невтомно переїздив від країни до країни, перетинав на кораблях моря, піднімався по Нілу й Дунаю, долав гори, ліси й беззодні пустелі. Відвідав Лівію, Вавилон. Фінікію, Ассирію, Єгипет, об’їздив усю Малу Азію, зупинявся в мілетській колонії Ольвія, подорожував по степах Скіфії, Фракії та Македонії, по містах острівної Греції.

У кінці Геродот відвідав Сицилію та Італію. 444 р. до н. е. брав участь у заснуванні колонії на півдні Італії — міста Фурії, де, мабуть. і прожив останні дні.

Під час подорожей Геродот уважно придивлявся до життя, законів, побуту та звичаїв того чи іншого народу, вивчав визначні пам’ятки, минуле країни. Його цікавили також географічні дані, природа з її тваринним і рослинним світом, представники різних племен, життя людей, їхні страви, молитви та навіть чудеса, про які довелося почути. Він записував численні історії, що їх розповідали ті, з ким він зустрічався. Знаючи лиш одну давньогрецьку мову, історіограф покладався на товмачів, тому одержані відомості часто спиралися на традиції усної народної творчості.

Те, що Геродот побачив і почув, пізніше лягло в основу «Історії». Одним з її джерел стали й зібрані мандрівником письмові пам’ятки. Значне місце серед них належить і всіляким віщуванням, зокрема пророцтвам Дельфійського оракула. Це пов’язано зі світоглядом самого автора. Геродот вірив у богів і був переконаний, що долею людства, усіма історичними подіями керують всевладні й могутні боги. Вони ж установили й непорушний світовий порядок. Вірив він і в пророчі сни, чудесні знахідки, віщування оракулів та провісників, жерців та чаклунів. Геродот уважав, що боги можуть покарати людину як за тяжкий злочин, так і за надмірну жорстокість у помсті й навіть за надмірне щастя.

«Історія» рясніє міфами та міфологічними героями. В ній фігурують Іо, Медея, Єлена, аргонавги, Міиос, Менелай. Тесей, Геракл, Орест, Персей та ін. Усі вони змальовані Геродотом як реальні істоти. Проте до деяких міфологічних подій історіограф ставиться критично. Отже, є підстави стверджувати, щодо «Історії» увійшло багато недостовірних відомостей. Розуміючи це, сам автор попереджає про різний ступінь вірогідності наведених ним фактів. Напівісторичні легенди Геродот починає словами: «Ось таке розповідають перси ...», «Самі делосці кажуть ...», «Так сказали мені жерці ...» або «Як я чув від еллінів». Однак він лише попереджає про їхню недостовірність, але ніколи не перевіряє, як робить справжній науковець.

Свідомий своєї відповідальності перед прийдешніми поколіннями, Геродот починає «Історію» словами: «Тут виклад дослідження Турійпя Геродота, проведеного для того, щоб зроблене людьми з часом не забулося і щоб великі та дивовижні діяння як греків, так і варварів не залишилися невідомими і. зокрема, щоб з’ясувати, чому вони воювали між собою» (І, 1).

Основним сюжетом «Історії» є війни між еллінами й персами, яких історіограф називає «варварами». Однак починає він із найдавніших часів — з міфу про викрадення фінікійцями дівчини- еллінки. Греки відповіли на це викраденням Медеї з Азії. Тоді троянський царевич Паріс викрав дружину еллінського царя Менелая Єлену, а греки через це оточили Трою і врешті зруйнували її. Своєрідний міфологічний вступ обгрунтовує майбутню ворожнечу між Азією та Європою. Але й подальша розповідь Геродота про історичні події певною мірою базується на легендах, хоч разом з тим вона спирається на досить точні географічні та етнографічні дані.

Александрійські вчені розбили «Історію» на дев'ять книг, давши кожній назву однієї з дев’яти муз. В основу першої («Кліо») були покладені легенди про життя лідійського царя Креза, який уславився багатствами, і його війну з перським царем Кіром, що закінчилася цілковитою поразкою Креза. Друга книга («Евтерпа») розповідала про похід Камбіса, Кірового сина, на Єгипет; третя («Талія») — про підкорення Камбісом Єгипту і смерть царя, прихід до влади Дарія та завоювання ним острова Самос; четверта («Мельпомена») оповідає про невдалий похід Дарія на Скіфію і втечу з цієї країни, містить етнографічні дані про життя скіфських племен.

Друга половина Геродогового твору присвячена безпосередньо греко-перським війнам. Завоювання перським полководцем Мегабазом Фракії, невдале повстання малоазійських еллінських міст проти персів, очолене Арістагором, становлять зміст п’ятої книги («Терпсіхора»). Шоста («Ерато») розповідає про зруйнування персами в 494 р. Мілета й поразку Дарія під Еретрією та Марафоном у 490 р. В останніх трьох книгах зображено найбільший похід персів на Елладу (480 р.). У сьомій книзі («Полігімнія») йдеться про смерть Дарія, підготовку величезного війська, очоленого його сином Ксерксом, перехід через Геллеспонт, вторгнення в Елладу, бій під Фермопілами й подвиг царя Леоніда га трьохсот спартанців. У восьмій книзі («Уран і я») змальоване захоплення персами Афін, знаменитий Саламінський морський бій, у якому елліни незначними силами вщент розгромили величезний флот персів. Боротьба двох народів закінчується битвою під Платеями (479 р.), новою поразкою персів і захопленням греками міста Сест на Херсонесі (дев'ята книга «Калліопа»).

В головну свою оповідь про греко-перські війни Геродот часто, особливо у п’яти перших книгах, уводить епізоди, своєрідні новели, які з темою розповіді нічого спільного не мають. Наприклад, перелічуючи округи, що сплачують Дарієві данину, автор докладно зупиняється на останній з них і розказує про численні племена тубільців, про їхні звичаї, обряди й мораль, про дивних тварин («... в тій піщаній пустелі живуть мурашки, менші за собаку і більші за лисицю .. Мурашки, як кажуть перси, чують їхній запах (індійців) і починають переслідувати їх... Вони настільки прудкі, що у швидкості їх не може перевершити жодна інша тварина» (III. 102,105). Зрозуміло, що такі відомості грунтуються на якійсь легенді чи місцевій казці.

Вже стародавні вчені відзначали вміння Геродота майстерно будувати оповідь, з драматичною силою висвітлювати суть подій. Як і Гомер, він уводить у текст промови або діалоги історичних осіб, розкриває в них характери і навіть вкладає у вуста своїх героїв власні думки, з надзвичайною докладністю розповідає про окремих осіб, предмети та явища. Часом він удається до легкого гумору, комічних сценок, що чергуються зі страшними, жорстокими або похмурими епізодами. Але стиль його наближається до епічного, стає уповільненим і стислим, коли він зображує історичні події.

В античні часи деякі вчені висловлювали сумніви відносно достовірності тих відомостей і фактів, що їх наводив Геродот. Його навіть називали неправдивим істориком, «автором казок», а твір — збіркою найнеймовірніших вигадок (Арістотель, Лукіан, Плутарх, Флавій). Так ставилися до Геродота і за нових часів Лише у XX ст. ці звинувачення було відкинуто. Встановленню істини допомогли досягнення археологічної науки. Тепер можна зробити висновок про те, що Геродот достовірний там, де він наводить етнографічні дані про різні народи чи розповідає про близькі до його часу історичні події. Більшість цих фактів дістала підтвердження під час археологічних розкопок. Для нас особливо важливими є ті відомості, що їх подає Геродот у четвертій книзі про Скіфію. Адже це перші, здебільшого достовірні дані про скіфські племена, які населяли колись нашу південну територію — Північне Причорномор’я і володіння яких розкинулися віл Істру до Танаїсу, тобто від Дунаю до Дону.

Та й загалом поширена за нових часів думка про невелику достовірність Геродотової «Історії» поступово спростовується нови ми відкриттями археологів та істориків. Чим глибше вони проникають у минуле еллінського і східних народів, тим очевиднішою стає істинність багатьох спостережень та описів Геродота. А легкі. невимушені й майстерно побудовані напівлегендарні оповіді його стали плідним джерелом для численних сюжетів у творчості багатьох пізніших письменників. Геродот щасливо поєднав у собі два таланти — спостережливого історика і великого художника Недаремно сучасники називали історіографа, підкреслюючи досконалість його хисту, «Гомером у прозі». Вражає і енциклопедичність ного знань.

Сучасні вчені-літературознавці висловлюють думку, що Геродот був не тільки ’ батьком історії», але й «батьком новели», тобто жанру, який, за традиційними уявленнями, постав лише в нові часи. Справді, багато його напівлегендарних розповідей, не пов'язаних безпосередньо з темою твору, можна розглядати як захоплюючі своєрідні вставні новели. Такими є оповіді Геродота про Кандавла та Гіга, про славнозвісного співця-поета Аріона, про Креза й Солона. Креза й перського царя Кіра, про жахливу долю Полікрата тощо.

Ось. наприклад, як він розповідає про Аріона:

«23. Періандр ... владарював у Коринфі... Під час його життя сталося велике чудо: метімнійця Аріона дельфіни винесли з моря на мис Тенар...

24. Про цього Аріона розповідають, що він довгий час перебував у Періандра, але захотів пливти в Італію і на Сицилію, бажаючи заробити там багато грошей, а потім повернутися до Коринфа. Отже, він відплив із Тарента... найняв коринфський корабель, але у відкритому морі моряки задумали викинути його з корабля і захопити гроші. Аріон, зрозумівши їх намір, почав просити їх забрати його гроші і залишити його живим. Але йому не пощастило вмовити їх і моряки наказали йому або покінчити життя самогубством... або стрибнути в море... Він попросив їх дозволити йому в парадному вбранні встати на верхній палубі і проспівати, а проспівавши, він сам стрибне в море. Тоді їм забажалося., послухати найкращого серед людей співака... Він одягся в своє парадне вбрання і. взявши кіфару, встав на верхній палубі, проспівав прямий ном (один з гімнів на честь бога Діоніса). а коли його закінчив... кинувся в море. Його, як переказують, підхопив дельфін і переніс на Тенар Зійшовши на землю, він попрямував до Коринфа ... і розповів про все, що з ним сталося. Періандр поставився з недовірою до його слів, віддав його під сторожу і наказав стежити за ним, чекаючи на повернення моряків. Коли ж вони прибули, він покликав їх і наказав розповісти про Аріона Вони сказали, що він живий і здоровий був в Італії і вони залишили його у доброму стані у Та ренті. Тоді перед ними з’явився Аріон... Розгублені, вони мусили визнати свій злочин... Аріон же поставив на подяку богові бронзове зображення невеликих розмірів — дельфін і на ньому людина» (І, 23-24).

Створюючи свою «Історію» (у перекладі з грецької мови — «дослідження»), Геродот навіть не міг і подумати, що назва його твору стане назвою величезної галузі науки — історії.

Фукідід (бл. 460 - бл. 400 рр. до н. е.)

Біографія другого видатного історіографа — Фукідіда, молодшого сучасника Геродога — майже невідома. Навіть дати життя визначені приблизно. Відомо лише те, що він народився в заможній родині, був високоосвіченою людиною і брав активну участь у політичному житті. 430 р. захворів під час пошесті чуми, але видужав. З самого початку Пелопоннеської війни вів записи про бойові дії. сам брав у них безпосередню участь. 424 р. Фукідіда було обрано стратегом, йому доручили командування невеликою ескадрою кораблів. З якихось причин він запізнився допомогти обложеному спартанцями з суші місту Амфіполю, яке на вигідних умовах склало зброю. Фукідіда звинуватили в державній зраді й засудили до 20-річного заслання, з якого він повернувся незадовго до своєї кончини. Існує версія, що його вбили.

Саме в ці важкі для нього роки вигнання Фукідід почав писати «Історій)', присвячену подіям Пелопоннеської війни. З самого початку історіограф попереджає, що у своїй прані намагатиметься до гримуватися максимальної правди Він не схвалював тих авторів історичних праць, які використовували для своїх записів самі лише чутки чи неперевірені факти. «Більшість людей мало стурбована пошуками істини й охоче сприймає вже готові думки» (Тут і далі переклад А. Білецького. «Історія», І, 20, 3). Він обрав інший шлях. Можливо, натякаючи на свого попередника Геродота, Фукідід проголошує, що його твір призначений не для розважального читання, а підкорений меті ознайомлення нащадків зі справжніми подіями. «Я не вважаю за можливе для себе записувати те, про що дізнався від першого зустрічного, або так, як мені здалося. але записував події, очевидцем яких був я сам, чи ті, що їх чув від інших після грунтовних, наскільки це можливо, досліджень кожного окремо взятого факту» (І, 22, 2 - 3). Отже, Фукідід став першим історіографом, який висунув найголовніший для справжнього вченого принцип історизму, який вимагає ретельної перевірки кожної події, вчинку, факту. Його розповідь про Пелопоннеську війну спирається на особисті спостереження (до 424 р.), а в період вигнання — на порівняння свідчень кількох очевидців. Не менш важливою особливістю твору Фукідіда є об'єктивність у висвітленні подій. Автор цілком відкидає свої симпатії чи антипатії й описує події такими, якими вони були насправді. Він ніколи не намагався виправдовувати поразки афінян чи, навпаки, принижувати й дискредитувати перемоги спартанців. Йому була потрібна тільки істина, він домагався її і, як правило, незмінно знаходив. Ця безпристрасність Фукідіда була високо оцінена вже його сучасниками, а потім і пізнішими еллінськими та римськими письменниками. Лише в одному випадку він відступав віл принципу об'єктивності. Це траплялося тоді, коли йшлося про його політичних противників у самих Афінах. Особливо гостро Фукідід виступав проти Клеона, називаючи його «найзнахабнілішим з громадян», «огидним наклепником»; можливо, він не міг забути його звинувачень під час розгляду амфіпольської справи.

Зміст самої «Історії» складають події війни. Але передусім історіограф з’ясовує причини виникнення воєнного конфлікту між двома найбільшими полісами — Афінами та Спартою. Він робить висновок, що конфлікт був спричинений політичним і ще більше економічним суперництвом, оскільки Спарта завжди боялася зростання могутності Афінського поліса й робила все можливе, щоб послабити його. Потім автор переходить до розгляду воєнних кампаній — весняно-літніх і літньо-осінніх (тогочасне військове мистецтво зимових операцій, як правило, не передбачало). Але й до них Фукідід підходить по-своєму: «Я згадую лише найвизначніші військові дії», — пише він (III, 90, 1). Відповідно до задуму історик відкидає дрібні другорядні факти і старанно добирає лише ті епізоди чергової кампанії, які гак чи інакше позначалися на загальному ході війни. Фукідід був першим історіографом, який почав дотримуватися хронологічної системи викладу подій. У строгій послідовності описує він воєнні операції одного року, потім переходить до розгляду бойових дій наступного тощо.

Часом історіограф робить відступи й докладно розповідає про далеке й близьке минуле (наприклад, про об’єднання Аттики, плем’я одрисів, стародавню Македонію, змову проти тиранії Пісістратідів, про свято Аполлона на о. Делос, історію Сицилії тощо), але подібні екскурси в минуле займають незначне місце і не порушують єдності всього твору. До того ж вони, хоч інколи й не прямо, але пов'язані з сучасністю Фукідіда.

На відміну від Геродота він ніколи не поєднує події Пелопоннеської війни з втручанням божественних сил, поразки й перемоги не зумовлюються віщуваннями оракулів чи провісників, а доля держави чи окремих громадян — невмолимим і невідворотним фатумом. Фукідід не вірить у чудеса, на землі все відбувається за вічними й незмінними законами природи. Такий підхід характерний для V ст. до н. е., у якому почалася переоцінка цінностей, і вчора ще непохитні традиції змушені були відступити і звільнити місце для нового світогляду, основою якого стало раціоналістичне пояснення навколишнього світу. Вже з’явилося вчення про будову всесвіту як єдиного цілого, в якому все підкорене єдиному закону. За різноманітністю і багатобарвністю усього сущого криється його єдність. Раціоналістичне пояснення світу Фукідід нерозривно пов’язує з концепцією історичного розвитку. Звільнена від міфів, історія тепер розглядала долю людини й цілих народів як логічний і закономірний процес розвитку людського суспільства.

Особливе місце в «Історії» належить промовам афінських і спартанських політичних діячів і полководців. У цей час з надзвичайною швидкістю розвивається красномовство. До нього вже перестали ставитися як до божественного натхнення і дару муз. Ораторське мистецтво перетворилося на професію, що потребувала досконалого володіння засобами логічної аргументації й переконливими ораторськими прийомами.

Сам Фукідід надавав промовам великого значення, оскільки вони часто впливали на розвиток подій. Вставляючи у свій твір промову певного діяча, він намагався точно відтворити не тільки зміст сказаного, але й характерну для даного оратора лексику га стиль його промови. Щоправда, сам автор зізнається, що вставлені ним промови значною мірою були результатом його власної творчості. Найчастіше автор зводить їх у пари, тобто відбувається своєрідний агон двох промовців, коли друга промова заперечує основні твердження першої. Це давало Фукідідові можливість «обіграти» якесь положення з двох прямо протилежних точок зору, надати йому завдяки системі доказів різне звучання. Спартанському цареві Архідаму відповідає ефор Сефенелаїд, нерішучому політикові Нікію — молодий і сміливий полководець Алківіад, демагогу Клеону — непідкупний Діодот тощо.

Часто у промовах героїв виявляються політичні погляди й симпатії самого Фукідіда. Відчуваються вони і в мотивації вчинків героїв або поясненні певних обставин, що склалися на даний момент. Замість того, щоб розповідати про них самому, автор примушує це робити ораторів, досягаючи завдяки даному прийому певної драматизації подій і водночас розкриваючи характер й моральне обличчя промовця. Усе це яскраво виявляється в промовах коринфян, керкірців, спартанців, Нікія, Клеона, Гермократа, Афінагора й особливо Перікла у трьох його промовах. Для прикладу наведемо уривки з промови Перікла на могилі воїнів, що першими загинули на початку Пелопоннеської війни:

«Я почну спершу віл предків, бо личить і разом з цим справедливо в такому випадку шанувати їх спогадом. Ляже вони завжди жили в цій країні, одні заступали інших аж до цього часу, і завдяки своїй підвазі вони залишили нам її в спадщину вільною. Отже, і вони гідні хвали...

В нас державний устрій не схожий на спосіб життя наших сусідів: ми скоріше самі даємо зразок іншим, ніж наслідуємо їх. Отже, і називається він демократія через те, що основа його не меншість, а більшість громадян. Вона згідно з нашими законами дає всім громадянам рівні права, що ж до суспільної поваги, то в нас кожен користується нею, але не тому, що якась частина громадян його підтримує, а тому, що сам він має певну доброчесність... Ми завжди слухаємо тих, хто стоїть при владі. Ми шануємо зокрема ті закони, які встановлено на користь скривджених, і хоч ці закони не записані, воин завдають загальновизнаної ганьби тим, хто їх зневажає...

Наше місто є осередком совіти всієї Еллади. Мені здається, що в нас кожна людина, яка розуміється на багатьох речах і вміє робити їх майстерно і навіть вишукано, може досягти незалежного стану...

В нас із нашим ворогом нема нічого схожого, і ми воюємо не за однакове. Своїми доказами я хочу зробити яснішим похвальне слово тим, про кого тепер йдеться... Загибель їх уперше виявила і остаточно довела їх мужність. Справедливо, щоб усі вали людей закреслювала виявлена ними на війні за вітчизну відвага, бо вони добром знищують лихо і приносять усій громаді більше користі, ніж своїми хибами завдали шкоди. Ніхто з них не прагнув для себе багатства і не стаи боягузом у надії запобігти бідності та забагатіти, уникаючи жахливого кінця... Вони вирішили краще загинути, відбиваючи ворогів, ніж відступити і врятувати своє життя. Вони уникли ганебних слів, рятуючи справу, вони згубили своє тіло і в коротку вирішальну хвилину... досягли першини своєї слави!..

Про їх славу та їх подвиги свідчитиме не лише надмогильний пам'ятник у рідному краї і напис на ньому, але її у суміжних краях неписана пам’ять кожної людини бо для славних людей вся земля - пам’ятник...

Я не стільки співчуватиму батькам загиблих, скільки втішатиму їх... Вони знають, що справжнє щастя, яке випадає на долю людей. - померти так, як померли ці воїни, і відчути таку скорботу, яку довелося відчувати їх батькам.. Нехай слава ваших дітей полегшить ваше горе. Адже не старіє лише бажання слави.

У своїй промові, згідно із звичаєм, я висловив усе. що вважав за потрібне. Ми вже належно вшанували померлих, а дітей їх наше місто візьме на своє утримання, аж поки вони стануть дорослими Це буде почесна нагорода і живим, і тим. хто поліг у боротьбі... Тепер же. оплакавши померлих, нехай кожен повертається додому. (II, 35 - 46)

Фукіділ виявив себе великим майстром портретної характеристики. Перікл став для нього взірцем вождя демократії. Історик підкреслює силу його розуму, абсолютну непідкупність у грошових справах, глибоке розуміння потреб і надій народу, волю якого він ніколи не обмежував. Ідеї демократії були для Перікла найвищими, тому він ніколи не намагався комусь догоджати, навіть фінському демосу. У натурі Алківіада, за Фукідідом, суперечливим чином поєднуються талант і легковажність, сміливість і марнославство. Об’єктивно зображений автором спартанський полководець Брасід, у якому Фукідід підкреслює великий розум, військові здібності, вміння знаходити в складних обставинах бою найкращі рішення.

Ще античні вчені вбачали в «Історії» високі художні якості Безперечно, Фукідід був не тільки першим справжнім істориком-науковцем. але й значним художником. Про це свідчить низка епізодів, у яких повною силою виявився його мистецький талант. Це і смерть Фемістокла з роздумами автора про його долю, і глибоко трагічний опис пошесті чуми, що почала збирати свій страшний урожай у перенаселених Афінах, і драматична картина відплиття експедиції до Сицилії та страшна за своїми наслідками поразка афінського флоту в Сіракузькій гавані, а потім і страта Нікія тощо. Усі ці епізоди вражають своєю достовірністю, точністю зображення людських почуттів. Так, докладно розповідаючи про пошесть чуми, зокрема про всі її ознаки й безсилля людини перед хворобою, Фукідід зображує різноманітні почуття, що охоплюють людей: страх перед пошестю, розгубленість, жах, відчай і крайню деморалізацію, що штовхає до диких розбещених оргій («бенкет під час чуми») Не приховує він і інші почуття: жадібність. бажання використати народне нещастя для збагачення, цілковита байдужість до страждань інших. Подібні картини, яких в «Історії» чимало, справляють глибоке враження. Висока художня майстерність виявлена Фукідідом в описах бойових епізодів.

«Історія» Фукідіда складалася з восьми книг. Остання, мабуть, залишилася не зовсім закінченою, в ній єдиній відсутні промови, які готувалися автором окремо. Він встиг розповісти про події Пелопоннеської війни за 20 років, тобто до 411 р. до н. е.

Суперечливе враження виникає від мови Фукідіда, часом дуже простої, лаконічної й чіткої, а в деяких місцях перевантаженої довгими та навіть малозрозумілими періодами. І все ж «Історія» стала не тільки першим справжнім науково-історичним, але и високохудожнім твором, що вплинув на багатьох пізніших історіографів Греції та Риму — Ксенофонта, Феопомпа, Кратіппа. Високо Фукідіда оцінювали і в наступні часи.

Ксенофонт (бл. 430 - бл. 355 рр. до н. е.)

Про життя третього видатного історіографа Еллади — Ксенофонта — відомо значно більше, ніж про його попередників, відсутні лише точні дані про дати життя. Мешканець Афін, він народився в аристократичній сім’ї, деякий час вчився у Сократа. Відомо, що вже з юнацьких років з великим скептицизмом ставився до демократії й усе життя дотримувався проспартанських і монархічних поглядів. У 401 р. Ксенофонт приєднався до походу сардського царя Кіра, який вирушив проти свого рідного брата Артаксеркса II, царя Вавилону. У величезній битві поблизу вавилонських стін військо Кіра вщент було розбите, a сам він загинув у бою (вже мертвому, йому відрубали руку й голову). Вишів лише 10-тисячний загін еллінів, що складався здебільшого зі спартанців. Долаючи пустелі й гори, відбиваючись від місцевих племен, загін еллінів урешті дістався берегів Понту Евксінського і згодом приєднався до війська спартанського царя Агесілая. Обраний одним з керівників цього загону, Ксенофонт пройшов із ним увесь важкий шлях і став професійним воїном, близьким до царя Агесілая. Як спартанський найманець брав участь у кількох походах і численних боях. Довелося йому битися і проти афінян, за що обурені громадяни міста оголосили його зрадником батьківщини й засудили до вигнання. У середині 80-х років залишив військову службу й жив у містечку Скіллунті в подарованому за бойові заслуги спартанцями маєтку. Там Ксенофонт почав писати свої численні твори.

Проте його мирне життя знову було порушене бойовими діями між Спартою і Фінами. Він перебрався до Коринфа. Один із двох його синів загинув у цій війні. Оскільки Афіни підтримувати Спарту, Ксенофонта реабілітували і дозволили йому повернутися до рідного міста. З якихось причин він цього не зробив і до останніх днів залишався в Коринфі.

Противник афінськоТ демократії і пристрасний захисник монархічного ладу, свої політичні погляди Ксенофонт найповніше виклав у книзі «Спогади» («Меморабілії»), У діалозі між Періклом-молодшим, який різко критикує демократичні порядки в Афінах, і Сократом, який ніби їх захищає (але насправді висловлює досить консервативні думки і, власне, заперечує ці порядки, обвинувачуючи в усьому поганих керівників), Перікл-молодший пропонує, по суті, брати приклад із спартанців. Ксенофонт не схвалює політику його батька, протиставляючи йому Фемістокла. Захоплення історіографа викликає суворе й мужнє виховання спартанської молоді, яке він уважає зразковим.

Свої політичні переконання Ксенофонт досить однозначно висловив і в белетризованому творі «Кіропелія» («Виховання Кіра»). У ньому він торкається і низки інших проблем — філософії, моралі, військової науки, але головна з них — виховання. Вже зовсім відкрито Ксенофонт висловив свої симпатії до спартанської монархії в книзі «Агесілай». Цього царя Спарти автор досить добре знав, оскільки кілька років пробув у його війську. Змальований ним образ Агесідая далекий віл історичної правди. Автор надто вихваляє його за високі моральні чесноти, яких у того не було, і, власне, створює образ ідеального монарха, наділеного самими лише позитивними рисами: він надзвичайно побожний,

відданий батьківщині, чесний у всіх своїх учинках, відважний у бою, скромний у побуті й воєнних походах, справедливий до своїх вояків і підданих тощо. У діалозі «Перон» Ксенофонт, навпаки, малює образ правителя, якому ще тільки потрібно піднестися до всіх цих чеснот. У розмові з сіракузьким тираном Пероном поет Сімонід доводить йому, що правитель повинен мати значно більше обов'язків, ніж прав, і далі застерігає його від негідних учинків і розгортає цілу систему морального вдосконалення.

І все ж у літературу Ксенофонт увійшов насамперед як автор історичних творів. Узагалі він написав понад сотню книжок, але уславився найбільше як автор «Анабасиса» (або «Походу Кіра») і «Грецької історії-», що стала своєрідним закінченням «Історії» Фукідіда.

Невдалий похід царя Кіра і драматичний відступ еллінського загону через Малу Азію був описаний одним з його учасників Софенетом. ім'я Ксенофонта в ньому і не згадувалося. Можливо, що, ображений такою неуважністю до себе, він значно пізніше написав «Анабасис», але під псевдонімом Фемістогена Сіракузького, що дало йому можливість висунути на перший план активну діяльність «одного на ім’я Ксенофонт, який знаходився в загоні». В «Анабасисі» Ксенофонт постає як один із найголовніших воєначальників, зусиллями якого похід завершився загалом удало. Ллє для цього 10-тисячному загонові довелося подолати неймовірні трудноті. Підступний Артаксеркс II проголосив спартанців своїми друзями, забезпечив продуктами і навіть дав почесний супровід — загін, очолений своїм помічником Тіссаферном. Але той хитрощами заманив до себе старших і середніх спартанських воєначальників і по-зрадницьки всіх повбивав. Отже, загін залишився без керівництва і, за задумом персів, був приречений на загибель. Справді, вояки розгубилися і вже ладні були скласти зброю і віддати себе на милість персам, але втручання Ксенофонта всіх урятувало. Вій запропонував обрати нових керівників і пообіцяв вивести загін до Понту Евксінського.

Відбиваючи безперервні напади персів, які довго їх переслідували, долаючи опір численних варварських племен, котрі не пропускали греків через свою територію, знемагаючи від спеки в пустелі й холоду в засніжених горах, загін уперто йшов на північ. Одного разу воїни побачили з високої гори морський простір Понту. А скоро прийшли до грецької колонії на узбережжі — міста Трапезунт. За цей довгий двохтисячокілометровий перехід вони втратили більше двох тисяч своїх товаришів. Але й тепер вони не дісталися домівок. Ксенофонг натрапив на протидію і вороже ставлення з боку тих самих спартанців, перед якими він так схилявся. Вони стали на перешкоді поверненню мандрівників до Греції. Коли ж Ксенофонт вирішив заснувати нову еллінську колонію. щоб поселити в ній вояків, спартанці, боячись суперництва. почали їх виганяти, загрожуючи продати всіх у рабство. У цей скрутний час загін нагадував банду грабіжників. Урешті Ксенофонтові пощастило вступити разом з усім загоном до війська царя Агесілая.

Безперечно, роль самого Ксенофонта в «Анабасисі» надзвичайно автором перебільшена. Але загальна історична правдивість твору не викликає, за окремими винятками, сумнівів. Як і у творі Фукідіда, в ньому багато промов, серед яких виділяються численні промови Ксенофонта, завжди красиві, розумні й переконливі. Безперечно, він був талановитим оповідачем, і особливо це відчувається там, де описує якісь драматичні епізоди, моменти надзвичайного напруження людей і зображує природу. Це і сповнена трагізму картина нічного переходу вкрай утомленого війська, переслідуваного ворогом, через вкритий глибоким снігом гірський перевал, долання ущелини під зливою каменів, що їх кидали згори варвари, бурхливої радості, коли перед ними з’являється море, або епізод грабунку й пожежі гірського селища та ін.

«Анабасис» складається з семи книг. Мабуть, під час походу Ксенофонт записував у щоденник усе. що бачив. Як правило, всі його свідчення досить точні. Щоправда, сама назва твору не зовсім відповідає змістові. «Анабасис» означає «іти вперед», «підніматися». Але греки «йшли вперед» лише в першій книзі, до битви, а потім вони незмінно відступали.

У ньому творі Ксенофонт майже не дає окремих характеристик учасникам походу. Виняток становлять лише панегірики високим чеснотам царя Кіра, а також надзвичайно реалістичні й докладні описи особливостей вдачі трьох вищих начальників загону. страчених вавилонянами — суворого Клеарха, честолюбного Проксена та жорстокого й хитрого Менона.

Найкраще Ксенофонт-історик виявив себе у творі «Грецька історія», який він писав багато років. Його твір є продовженням «Історії» Фукідіда й починається з 411 р. до н. е., розповідає про закінчення Пелопоннеської війни, а потім знайомить з дальшими подіями, що відбувалися в Елладі, і доводить оповідь про них до 357 р.

Відданий Спарті, царю Агесілаю, сприймаючи спартанський устрій як зразковий, Ксенофонт із цих позицій оцінює і всі події війни. У цьому й полягає принципова його відмінність від Фукідіда. Ксенофонт ставить перед собою мету написати тенденційний твір, що прославив би спартанську велич, могутність та дисципліну.

Щоправда, Ксенофонт запевняє, що у своїй праці дотримується єдиного критерію — істини. І в багатьох випадках так воно і є, особливо коли вона йому корисна. В усіх інших він перетворюється на історіографа суб'єктивного. і тоді правда ним старанно замовчується або перекручується. Суб’єктивний підхід Ксенофонта до подій спрямований на прославлення Спарти і дискредитацію політики тих держав, які він не дуже полюбляє. Звідси — необ’єктивні оцінки дій афінських керівників, яких автор намагається показати в невигідному світлі, хоч і робить це обережно, не вдаючися до грубих випадів. Ксенофонт ніколи не забував, що Афіни були його батьківщиною! Особливо він ненавидів Бсотію, адже фіванські війська не раз добивалися блискучих перемог над спартанцями. Взагалі у своїй «Історії» Ксенофонт дуже часто замовчує численні поразки Спарти, зокрема під Кнідом, у Карії тощо. А якщо й згадує, то пояснює їх певними об’єктивними причинами. У його книзі неможливо знайти згадки про тісні зв’язки між Спартою і Персією, отримання спартанцями від перського царя грошової і матеріальної допомоги у війні. Причини мовчання Ксенофонта з цього приводу зрозумілі. Адже Персія завжди вважалася запеклим ворогом еллінських держав, і дружні відносини з нею зовсім не сприяли піднесенню авторитету лакедемонців (тобто спартанців).

Випускає історіограф і факти створення антиспартанських коаліцій грецьких держав, зокрема Коринфського (394 р.) і другого Афінського союзів (378 р.) тощо. Не згадує він і про талановитих беотійських полководців Пелопіда та Епамінонда, які вщент розбили спартанців піл Нариксом і Тегіром, нічого не говорить і про блискуче визволення Епамінондом від них беотійської столиці — міста Фіви. Часом Ксенофонт торкається якоїсь значної, але неприємної для нього події, проте обмежується лише згадкою про неї і відразу переходить до якогось іншого факту, інколи зовсім другорядного.

Та незважаючи на всі ці принципові хиби історичних праць Ксенофонта, в них є і багато позитивних якостей. Адже він — безцінний свідок минулих подій, людина, що перебувала в близьких особистих стосунках з тими, хто визначав долю Еллади. І дуже часто Ксенофонт зображав події, вчинки людей, якщо вони не торкатися його ідейних позицій, з надзвичайною глибиною, яскраво й точно, з великою художньою майстерністю.

Безперечно, порівняно з Фукідідом Ксенофонт робить в історіографії чималий крок назад. Але вплив його на пізніші покоління історіографії був досить значний. Власне, він відкрив новий, хоч і не кращий шлях дальшого розвитку історії. Суб’єктивне висвітлення подій стало нормою для істориків доби еллінізму.

Мешкаючи при дворах монархів, вони писали історичні прані, що прославляли подвиги чи правління царів і суперечили історичній правді. На жаль, і надалі історія людства подавалася подібними суб’єктивними або кон’юнктурними істориками в перекрученому вигляді. Адже бути чесним свідком і об'єктивним фіксатором подій в усі часи становило акт героїзму. І в нашу нелегку пору ми зайвий раз переконуємося в цьому. І стаємо свідками появи псевдоісторичних творів, у яких автори з цілковитою серйозністю доводять, що елліни були всього-на-всього ... нашими нащадками.

Геродот, Фукідід і Ксенофонт стали класиками і найвидатнішими істориками Еллади, тому їхні твори і дійшли до нас. Але крім них був ще ряд значних історіографів, свого часу популярних. Залишилися імена та назви творів істориків Ктесія, Кратіппа, Іона, Філіста, Тімен, Ефора, Феопомпа га ін., окремі факти їхніх біографій, численні фрагменти історичних творів Деякі з них створили фундаментальні праці, дуже цікаві з погляду пізнавальної цінності. Так, Філіст написав «Історію Сицилії» у 13 книгах. «Історія» (Сицилії та Італії) Тімен налічувала 38 книг, «Запільна історія» Ефора — 30 книг, «Історія Греції» Феопомпа — 12 і його ж «Історія Філіппа Македонського» — 58 книг і т. д. Але всі ці письменники з якихось причин були забуті, те ж саме сталося і з їхніми творами.

Посилання на схожі матеріали:

• Історіографія — Теорія літератури