Антична література - В.І. Пащенко, Н.І. Пащенко 2001 Головна

Класична література Греції

Аттичний період (VІ-V ст. до н.е.)

Розвиток трагедії і театру. Давня аттична комедія

Походження комедії. Давня комедія остаточно сформувалася як жанр в Аттиці, зокрема в Афінах, у 480-х роках до н. е. Точні дані про її походження відсутні, тому ця проблема, як і походження трагедії, є досить складною. Очевидно, появі комедії також сприяли кілька факторів і джерел. Першим, безсумнівно, можна вважати вже згадувані народні свята на честь бога Діоніса. Арістотель у «Поетиці» з упевненістю стверджує, що комедія виникла «від заспівувача фалічних пісень» і була «зображенням усього порівняно поганого в людині» (V, 1449 а). Проте вже кількома рядками нижче видатний мислитель пише: «... зміни комедії, через те, що нею не зацікавилися з самого початку, невідомі... Хто запровадив до вжитку маски або пролог, хто збільшив кількість акторів і т. ін. — це невідомо» (V, 1449 в).

Що ж собою являли згадувані Арістотелем фалічні пісні? Як, ким і коли вони виконувалися? Це пісні, що їх заспівували під час сільських свят землероби на честь улюбленого бога Діоніса, коли вже починалася нестримно весела й буйна карнавальна частина урочистостей. їх виконувала процесія селян, які вже добряче почастувалися Діонісовими дарами, тобто вином. Вони несли кошики з первістками сільськогосподарських плодів, деякі з них тримали в руках великі зображення символів плодючості — фали (дітородні органи), які символізували животворні сили природи, що пробуджувалися навесні.

Учасники процесії часто мастили собі обличчя виноградним суслом, одягали шкури тварин (цапів, баранів) та, імітуючи їхні рухи, жестами вітали прихід весни й перші теплі промені сонця. Усе це супроводжувалося співом розгульних, часто сороміцьких пісень, непристойність яких була зумовлена традиціями самого обряду.

Ця збуджена й галаслива юрба ряджених йшла по полях, заходила в селища, де її зустрічали натовпи святкуючих, частина яких також приєднувалася до процесії. Під час її руху могли розігруватися примітивні сценки, а якщо зустрічалася інша процесія, то виникали жартівливі суперечки чи сварки. З рядів ряджених лунали іронічні чи сатиричні вигуки, непристойності, когось називали на ім’я і соромили чи висміювали. Фалофори («носії зображення фалів») мали право вибігати з рядів, лаяти чи сварити когось із присутніх глядачів.

Зразок фалічної пісні наводить Арістофан у комедії «Ахарняни». Її виконує головний герой Дікеополь, який святкує «сільські Діонісії» і прославляє бога плодючості Фалеса:

Фалесе, Вакха спільнику,

Що з ним гуляєш ніч у ніч,

Розпуснику! Як радо я

По шостім році знову тут.

В своїм селі, молюсь тобі,...

Фалесе, гей. Фалосе, чи не краше то

Фракіянку. рабиню Стрімодорову.

Гарненьку, в лісі підстерігши з хмизом, враз

Обнять її. притиснути,

На землю впасти,

Фалесе мій!

(Переклад Л. Содомори. 263 - 267, 271 - 276)

Подібний веселий натовп гуляк називався по-грецьки «комосом», а пісня — «оде». Звідси виникло слово «комодів», наше — «комедія».

Згадують учені й друге можливе джерело походження цього жанру, також пов'язане з Діонісовими святами й сільськими піснями, у яких дотепно і гостро висміювалися вади та якісь прикрі вчинки чи дії конкретних городян. У результаті досить частих конфліктів між містом і селом, коли добросусідські стосунки між ними переривалися одвертими сварками і ворожнечею, з’явилася традиція, за якою вольності, що допускалися на Діонісові свята, вночі переносилися до міста. З цього приводу в трактаті анонімного автора «Про комедію» сказано: «Комедія виникла так. Селяни, яких кривдили афінські громадяни і які хотіли заплямувати їх, приходили до міста, коли там улягалися спати і, йдучи вулицями, перелічували заподіяні їм кривди, голосно вигукуючи імена тих, хто їх образив. Сусіди їх слухали. Це було ганьбою для кривдника і не раз примушувало його відмовлятися надалі від такого способу дій... Тоді міська влада розшукала їх (співців) і запропонувала повторити це в театрі». Безперечно, така спроба пояснити виникнення комедії виглядає наївно, але самий факт наявності подібної форми боротьби з кривдниками цілком міг прислужитися появі викривального начала в комедії.

Особливістю нього і подібних до нього «осоромлень» окремих осіб було те, що здійснювалися вони колективом людей. Традиція надавала цьому колективу право висміювати чи висловлювати відверту думку про конкретного індивіда. Хор комедії пізніше почав широко використовувати цей прийом. Так сталося і з певними комедійними елементами, притаманними тому чи іншому обряду в окремих районах Еллади. В Аттиці вони стали однією з ознак комедії. Жартівливі сварки Діонісових процесій могли привести до створення двох півхорів, які вели між собою словесний спір (агон) — обов’язковий елемент кожної комедії. Ритуальні ряджені вплинули на зовнішній вигляд хору.

Талія — муза комедії. Мармурова статуя. ІІІ -ІІ ст. до н. e.

Ще одним джерелом комедії могли стати народні жартівливі сценки фарсового характеру: вони висміювали псевдолікарів, дурнуватих багатіїв, чужинців-шахраїв, обдурених дружинами чоловіків тощо. Подібна балаганна сценка спершу мала на меті лише потішити глядачів, примусити щиро посміятися. Значну роль у звеселянні людей відіграв і новий герой-блазень, який, можливо, перейшов з гомерівських поем. З часом такі фарсові сценки почали набувати характеру уїдливих памфлетів — ознака, притаманна давній комедії. Зі зростанням соціального розшарування суспільства вони ставали дедалі гострішими й соціально актуальнішими, а потім і безпосередньо почали торкатися злободенних політичних конфліктів.

Вуличні комедіанти. Мозаїка роботи Діоскуріда

Особливості давньої комедії. Давня аттична комедія як в античній, так і світовій драматургії є надзвичайно оригінальним і неповторним явищем. То був жанр, який потім ніколи вже не відроджувався. Зрідка могли використовуватися чи повторюватися окремі його елементи, але у своїй сукупності вони вже ніколи не з’являлися. У чому ж полягала незвичайність, винятковість давньої аттичної комедії?

Давня комедія здебільшого відмовляється від міфологічних сюжетів і розробляє теми, підказані навколишнім життям. Найчастіше вона порушувала політичні теми й проблеми, що виникали в складній афінській дійсності. Очевидно, не було такого соціально-політичного конфлікту чи гострої проблеми, що залишилися б поза увагою комедійних поетів. Саме тому цю комедію ще називають політичною.

Вона була сатирично загостреною і з величезною сміливістю та уїдливістю критикувала не тільки окремих осіб, верхівку суспільства — стратегів, інших урядових осіб та навіть вождів афінської демократії, але й внутрішню і зовнішню політику Афінської держави.

Персонажі цієї комедії постають не міфічними чи легендарними героями, а звичайними смертними, представниками всіх соціальних верств афінського суспільства. Характерно, що майже в усіх відомих комедіях поряд з вигаданими дійовими особами з'являються історичні діячі, філософи, письменники. Імена Перікла, Клеона, Ламаха, Нікія, Демосфена. Есхіла, Евріпіда. Клеофонта, Продіка, Каркіна, Феора, Антімаха та багатьох інших, якими рясніють комедії, були добре відомі кожному афінському громадянинові.

Паралельно з земними персонажами в комедії діють і боги та легендарні герої — Діоніс, Гермес, Палемос. Ори, Еак, Геракл та ін., всі вони без винятку зображені в комічному вигляді. Існує тенденція пояснювати їх жартівливе зображення скептичним ставленням авторів до богів узагалі. Проте навряд чи є підстави до подібного твердження. Адже з усього видно, що релігійні погляди Арістофана (а ми можемо спиратися лише на його комедії) відповідали переконанням пересічного афінського громадянина. Феномен комізму богів у комедіях слід скоріше пояснити вимогами самого комедійного жанру. У такій критично-веселій п’єсі просто не могли раптом з’являтися серйозні (та ще грізні!) персонажі, якщо вони навіть і були богами.

Загальним тлом комедії, на якому розвивається вся її дія, завжди є якась нереальна, фантастична ситуація. Вона водночас була і комічною, що відповідало жанрові й наче готувало глядачів до сприйняття всієї комедії. Вже з самого початку дії героїв викликали посмішку: один самостійно підписує сепаратний мир з державою, інший дістається Олімпу з допомогою величезного жука-гнойовика, жінки ворогуючих країн оголошують страйк і припиняють війну, філософ напучує своїх учнів, сидячи у хмарах...

Навіть найсерйозніші думки в комедії мають жартівливу форму, також за вимогою жанру. Часом це викликає певні утруднення для сприйняття якоїсь думки, оскільки за комізмом ситуації чи навіть агону окремі міркування автора губляться і втрачають необхідну чіткість. Проте головна ідея кожної комедії настільки прозора за своїм змістом і зрозуміла, що коментувати її чи розтлумачувати не було необхідності. Роз’яснень потребували лише ті випадки, коли виникали якісь реалії чи ситуації, котрі в пізніші часи стали вже малозрозумілими.

Структура комедії. Трагедія, що виникла на півстоліття раніше, напевно вплинула на композицію комедії. Вона також починається з прологу, у якому накреслюється гема всієї п’єси і майбутнього словесного змагання персонажів. їхня гра нагадує фарсову дію і має на меті заінтригувати глядачів. За прологом іде парод, вихід хору па орхестру. Хор у комедії складався з 24 хоревтів і поділявся на два півхори. у кожного був свій корифей. Пісня першого півхору називалася одою, другого — антодою. В комедії досить часто вони виконувалися до одного-двох десятків разів. Інколи додавалися строфи й антистрофи, в них пісня півхорів завершувалася декламаційно-речитативним втручанням корифея. Окремі його виступи після од і антод називалися епіремами й антепіремами. Часом, десь усередині п’єси, коли актори зникали у скене й хор лишався один на орхестрі. виконувалася парабаса: хор скидав маски і робив кілька кроків до глядачів, корифей звертався до них з великим монологом, так званим анапестом (від уживаного в ньому поетичного розміру), а півхори після цього співали кілька своїх пісень. У згадуваному трактаті «Про комедію» автор так пояснює виникнення парабаси: «Після виконання першої частини комедії актори залишали сцену. Ллє щоб театр не пустішав і публіка не нудьгувала, хор, уже не маючи можливості звертатися до акторів, ставав обличчям до публіки. Тим самим поети здобули можливість звертатися до глядачів вустами хору чи від свого імені, захищаючи свою творчість чи себе, або виступаючи на політичні теми». Тобто парабаса ніби ставила хор поза межі вистави. що підкреслювалося зняттям масок.

Після пароду починалися епісодії — діалоги персонажів, у які з піснями втручався хор. Між епісодіями часто вміщувався словесний двобій двох головних дійових осіб — агон. найсерйозніша частина комедії, головною його темою ставали актуальні політичні проблеми, вирішенню яких і присвячувалася вся комедія. Інколи агон поділявся на дві половини — у першій його переможець зазнавав поразки. Хор і корифей у політичній дискусії участі не брали, вони лише оцінювали чи критикували дії тієї чи іншої сторони.

Останньою частиною комедії був ексод («вихід») хору з орхестри.

Хор і актори Хор давньої комедії порівняно з трагедією діяв значно активніше. Він ці коли не був байдужим до дії п’єси, безпосередньо відгукувався на всі повороти сюжету, діяльно сприяв грі акторів і підтримував їх, давав критичну оцінку їхнім словам або вчинкам, засуджував їх чи прославляв. Навіть спостерігаючи за агоном супротивників, хоч безпосередньо він у ньому участі не брав, хор жваво критикував одного з них, славив іншого, обговорював їхні слова чи поведінку.

Комедійні маски

Свої пісні хор виконував або стоячи на місці, або вони супроводжувалися рухом чи танцями. Найбільш популярним був стрімкий і напіверотичний кордак, що характеризувався різними рухами тіла, рук і ніг (мабуть, він був подібний до сучасних бугі-вугі чи ламбади). Хоревти мали ознаки типових персонажів — стариків-суддів, молодих жінок, землеробів, вершників, носіїв в’язанок хмизу та ін. Можливо, від ряджених походила традиція одягати хоревтів у «тваринні одежі», що перетворювали їх на птахів, ос, жаб, а в одній комедії хор навіть з’являвся у якихось білих пишних і закруглених одежинах, що символізували хмари. Відповідно до персонажів, з яких складався хор, часто давалася і назва комедії: «Оси», «Жаби», «Птахи», «Вершники», «Хмари», «Бенкетники» тощо.

Гра комедійних акторів також відрізнялася від урочистих і повільних виступів трагедійних акторів. Відповідно до жвавого ритму комедії їхні рухи були різкими й несподіваними. Вдягалися актори досить одноманітно. Обличчя актора закривала комедійна широка маска, яка хоч і була меншою за трагічну, але все ж збільшувала його голову. Котурнів комедійні актори не мали, тож виникала диспропорція між великою головою і тулубом, який до того ж спотворювався системою підкладених під різні частини тіла подушок. Зверху на акторові буз коротенький хітон. Товщина рук і ніг залишалися природними, тому актор здеформованим тілом і великою головою виглядав комічно. Мабуть, він нагадував потворного карлика. А може, й прадавніх божків, що символізували животворні сили природи. Інколи постать актора доповнювалася великим шкіряним фалом, що звисав з-під хітона. Костюми комедійного актора разом із маскою мали цілком реалістичний вигляд, особливо коли починалися побутові сцени. Цьому сприяли й карикатурні маски, що могли визначати професію персонажа, а в разі потреби мали портретну схожість з особою, яку висміювала комедія.

Комедійний хор птахів. Аттична паза. Початок V ст. до н. е.

Цілком можливо, що такий карикатурний вигляд комедійного актора являв собою продовження фольклорно-релігійної традиції, коли під час весняних свят, пов’язаних із пробудженням природи, головну роль відігравали товстобокі, фалічні черевані, які зображували демонів плодючості — сатирів і сіленів. Отже, і хор, і актори давньої комедії нерозривно пов’язані і обрядовими дійствами та піснями, що в давні часи виконувалися у свята плодючості.

Перші комедіографи. Вистави давньої комедії в афінському театрі Діоніса почали регулярно відбуватися з 487 р. до н. е. Першою була поставлена п’єса невідомого нам поета Хіоніда. У комедії «Вершники» Арістофан згадує комедіографа Магнето. який здобув 11 перемог, став популярним, але постарівся в забутті. Така ж доля спіткала й найбільшого з ранніх поетів Кратіна, перший виступ якого датований 455 р. до н. е. (помер у 420 р. до н. е.). Арістофан порівнював його з «бурхливим, могутнім й широким потоком» що обрушувався на недругів чи політичних противників поета.

Величезну популярність здобули пісні з комедій Кратіна. яких завжди співали під час «бенкетів веселих і гульні». Особливі) вславилася уїдлива сатира політичних комедій Кратіна. Для Арістофана він був небезпечним противником, тому поет неодноразово висміював Кратіна у своїх комедіях, той йому відповідав тим же. Але коли Кратін помер, Арістофан почав його тільки вихваляти. Віл комедій Кратіна до нас дійшли лише фрагменти. У деяких з них («Хірони», «Архілохи», «Фракіянки», «Багатство») він неодноразово глумився з Перікла, якого вважав запеклим тираном і якому не міг простити війну зі Спартою. Мабуть, поет добре розумів могутню силу своїх сатиричних віршів, бо сам про себе писав:

Цар Аполлон! Що то за злива слів!

Ревуть потоки, дюжина джерел

В устах, Ілісс в горлянці! Що додати?

Якщо йому хтось пельку не заткне,

Позносить все він водоспадом віршів!

(Переклад Н. Пащенко. Фрагм. 18)

Кратін використовував і міфологічні теми, але й їм надавав гостровикривального політичного характеру.

Сучасником Кратіна був інший визначний комедіограф — Евполід (446—411), автор 15 комедій, що також порушували найактуальніші проблеми свого часу. Відомо, що в них драматург дуже різко критикував непослідовного і зрадливого Алківіада, демагогічного Клеона, дружину Перікла Аспасію, Сократа, софістів, Арістофана. Найбільшої популярності зажили комедії Евполіда «Міста» (в ній поет знущався з тих еллінських полісів, що зрадіти Афіни у Пелопоннеській війні) і «Деми», де він з ледве стримуваним гнівом дорікав афінським демократам за їхню нерозумну політику і викликав на допомогу тіні мудрих колишніх афінських правителів Солона. Арісгіда, Мільтіада. На початку діяльності його з Арістофаном з’єднувала дружба, що змінилася з якихось причин відкритою ворожнечею і взаємними образами. І Кратін, і Евполід винуватили Арістофана в тому, що він нібито їх обкрадав. Арістофан у комедіях відповідав тими ж обвинуваченнями:

Першим Евполід приволік краденого «Маріка» —

Підлий, підло викроїв він п’єску з наших «Вершників»,

Тільки бабу п’яну приточив для кордака...

(Переклад Б Тена. «Хмари», 553—555)

Можливо, Евполід писав п’єси і на побутові теми, в усякому разі в його комедії «Улесливі» вперше з’являється надзвичайно типовий для рабовласницького суспільства персонаж — napaeum (наше «паразит», тобто нахлібник).

Іншим сучасником Кратіна був менш відомий Кратет (V ст. до н. е.), про якого Арістотель робить важливе зауваження: «Кратет, перший з афінян, покинувши ямбічну поезію особистих нападок, взявся розробляти діалоги і фабули загального характеру» («Поетика», V, 1449 в). Тобто Кратет переходить від політичної до загальнопобутової комедії. Найвідомішою стала його напівказкова п’єса «Звірі», у якій поет висуває утопічну надію на те. що звірі й речі за своєю волею почнуть прислужувати людині, через що в людському суспільстві зникнуть слуги й раби. Арістофан у «Вершниках» свідчить, що Кратет був єдиним, хто догоджав смакам вередливої афінської публіки, хоч і доводилося йому «то хвалу, то свисти пожинати» (540).

Поряд із Кратетом ставлять і його постійного суперника — комедіографа Ферекрата, який також писав на побутові теми. До нас дійшов уривок його комедії «Рудокопи», у якій ідеться про подорож героя у потойбічне царство та його повернення звідти.

На противагу скруті, в якій перебував афінський народ, у потойбічному світі панує щасливе життя, сповнене турботами про людину, смачною їжею і всім необхідним для кожного. Інша комедія — «Дикуни» — була відповіддю Ферекрата на спроби окремих філософів ідеалізувати життя первісних людей. Група однодумців тікає від остогидлого культурного життя і приєднується до дикунів, вважаючи їхній спосіб життя ідеальним. Розчарування приходить тоді, коли їх ці дикуни ледве не з'їли.

Поряд з цими першими комедіографами згадується ряд інших імен популярний Платон (не плутати з філософом). Телеклід, Лінія, Арістонім, Фрініх, Левкой — але від них до нас нічого не дійшло.

Після закінчення Пелопоннеської війни в Афінській державі відбулася низка істотних змін, у результаті яких різко знизилася громадська активність афінян, швидко почали занепадати традиційні норми життя. Це вплинуло на давню комедію, що невдовзі втратила політичне звучання і перейшла до нейтральнішої тематики.

З початку IV ст. до н. е. «давня» комедія була замінена «середньою», яка. мабуть, стала своєрідним переходом від політичної до побутової, включивши в себе також міфологічні пародії-наслідування, морально-повчальні історії, алегорії тощо. Як і «давня», «середня» комедія проіснувала недовго і на початку 111 ст. до н. е. поступилася місцем «новій» комедії.

Арістофан (445—385 рр. до н. е.)

Творчий шлях. Найвищого розквіту давня комедія досягла у творчості Арістофана, мабуть. найталановитішого з комедіографів усіх часів. Не випадково пізніше його назвали «баті,ком комедії». До нас дійшло 1 і комедій із 45.

Як це сталося з багатьма античними авторами, біографічні дані про Арістофана надзвичайно обмежені. Дещо доповнюють їх особисті вислови поета, натяки. розсипані в його комедіях. Він був афінським громадянином і належав до лему Кадафіней. Його батько Філіпп придбав невелику ділянку землі на о. Егіна (неподалік від берега Аттики), захопленому афінянами в 431 році. Арістофан періодично відвідував успадковану землю. Можливо, саме тому поет з дитинства чудово знав природу і все життя любив її, високо цінував працю селянина, непогано розбирався в усіх тонкощах сільського господарства. Не менше він знав і життя міста, у його п’єсах неодноразово трапляються рядки з яскравими замальовками міських сценок. Спостережливість художника допомогла Арістофанові глибоко ознайомитися з усіма соціальними верствами афінського демосу.

Арістофан був високоосвіченою людиною, чудово знав рідну літературу — від Гомера до сучасників. Учені підрахували, що п комедіях Арістофана наведені уривки з 46 трагедій Евріпіда, з якого він незмінно глузував.

Творчий шлях поета розпочався досить рано. Перщою в 427 р. була поставлена комедія «Бенкетуючі», що завоювала друге місце в змаганнях, потім - «Вавнлоняни» (426 р.) та єдина з них, що дійшла до нас, — «Ахарняни» (425 р.). Через свою молодість Арістофан не мав права виступати в театрі зі своїми творами. Афіняни вважали, що юнак без достатнього життєвого досвіду і знань не міг ще повчати своїх співгромадян. Тому всі три комедії поставив його друг, комедійний актор Каллістрат. Але всім афінським глядачам було добре відоме ім’я справжнього автора гострих і дотепних комедій. В усякому разі після появи двох перших п’єс на сцені під час святкування Великих Діонісій тогочасний вождь афінської демократії Клеон намагався притягти Арістофана до суду, звинувативши його в дискредитації й підриві державної влади. Причина полягала в тому, що комедії містили гострі випади проти афінських урядових осіб і самого Клеона. А п’єси були поставлені на найбільшому святі, коли до Афін запрошувалися гості з усіх еллінських полісів-держав. Отже, уїдлива критика Арістофана мала величезний розголос і стала відомою в найглухіших куточках Еллади. Тому наступні свої комедії поет волів уже ставити на Ленеях, менш значних Діонісовнх святах, коли в театрі були присутні лише афінсьхі громадяни, тож звинуватити його в «дискредитації» вже було неможливо. В «Ахарнянах» вустами героя Дікеополя Арістофан говорить про це так:

Цим разом не засудить і Клерк мене,

Що при гостях на край свій наговорюю.

На цім Ленейськім святі нині — ми лише

Гостей немає. Не ідуть з податками.

Й союзників не видно. На виставі цін

Лиш ми зібрались, чисті, пересіяні.

(Тут і далі переклад А. Содомори. 502 - 507)

Із самого початку літературної діяльності Арістофан чітко визначив свій дальший поетичний шлях - шлях бойового публіциста, корисного для рідного міста громадянина, який говоритиме співгромадянам тільки сувору правду, захищатиме їх від лицемірів, демагогів і політиканів, викриватиме неправду й пороки, все ге. що відвертає афінян від демократії га погіршує життя.

Свідомий важливості поставленого перед собою завдання, Арістофан щиро вважав, що комедійний поет — єдиний, хто може попередити громадян про небезпеку, переконати легковірних не слухати «чужу похвальбу», бути «пильним у справах державних». Саме в цьому полягає його високе завдання, і слава про такого поета розноситься по всій Елладі. Не випадково прибулі з даниною представники різних еллінських полісів передусім хочуть бачити його і говорити з ним:

... не терпиться бачити їм

найславнішого в світі поета,

Що афінянам зважився правду гірку

прямо в очі відверто сказати.

І далеко світами та слава пішла

про нечувану смілість поета,

Так що перський володар спартанських послів

у своєму приймаючи царстві,

Їх докладно випитував спершу про те.

хто на морі хазяїн між греків,

А потому — кого серед греків поет

найчастіше корить і картає.

(«Ахарняни». 644 - 649)

І далі Арістофан застерігає афінян, що ворог, намагаючись силою «повернути Егіну», цікавиться не так островом, як поетом, то живе там. Його цінність визначається тими корисними порадами. що їх він подає демосу:

Та глядіть, не віддайте нікому його:

сміючись, він казатиме правду.

Не одну ще розумну пораду вам дасть.

щоб щасливими справді були ни.

Не втішатиме грішми, ні словом масним,

ані блиском пустих обіцянок.

Ні підленьким крутійством, ні злудою, ні,

— добрим ділом і словом хорошим.

(655 - 658)

Певно, п’єса «Ахарняни» продовжувала цикл творів Арістофана, спрямованих проти Пелопоннеської війни. Ця тема стає основною у творчості поета, та це й не дивно — він сам був свідком величезних руйнувань, загибелі полів з урожаєм і виноградників, не говорячи вже про втрати серед населення. Війна стала лихом для багатьох еллінських держав, і Арістофан добре це розумів.

Він присвячує їй і свою найгострішу в політичному плані комедію « Вершники» (424 р.). Її можна визначити як нещадний сатиричний памфлет, спрямований проти вождя радикального крила афінської демократії Клеона, який відстоював продовження війни. Ніхто з акторів не схотів грати роль Пафлагонця-Шкіряника (Клеона), боячись його гніву. Тоді її зіграв сам Арістофан. Після закінчення вистави розлючений Клеон наказав своїм слугам відлупцювати кийками актора там же. на сцені. То була додаткова розвага для здивованих глядачів.

Напевно, не було такої гостроактуальної проблеми в суспільному житті Афін, яка б не зацікавила Арістофама і не дістала відображення в його комедіях. Поширення софістичних філософських напрямів у період війни викликало появу п’єси «Хмари» (423 р.), що завоювала на міських Діонісіях друге місце. Об’єктом своєї сатири поет робить нову систему виховання та освіти юнацтва, втіленням якої стає видатний афінський мислитель-мораліст Сократ. Арістофан звинувачує його й софістів у тому, що вони заперечують традиційних богів і вигадують своїх, «нових» богів. Висміює він і спосіб, за допомогою якого Сократ напучує своїх учнів. Пізніше, під час суду над Сократом (399 р.), ця комедія відіграє драматичну роль у визначенні дальшої долі філософа. Вона стане доказом звинувачення в тому, що Сократ нібито заперечував «старих» і вигадував «нових» богів і своїм ученням лише розбещував молодь. І хоч філософ переконливо захищав себе, спростовував це звинувачення як наклепницьке, йому все ж було винесено смертний вирок.

Наступного року Арістофан поставив комедію «Оси» (422 р.), що зайняла перше місце. На перший погляд, вона лише гостро критикувала суддівську систему в Афінах, зокрема суд присяжних — геліею. У цей час Клеон збільшив зарплату геліастів з двох до трьох ободів, для багатьох з них це була сума денного прожитку сім’ї, а давалася вона легко. Посада геліаста стала вигідною, але тепер він уже потрапляв у залежність. Проте задум Арістофана був значно ширшим — він викривав заможну рабовласницьку верхівку Афін, що намагалася повністю підкорити своїй волі афінський демос. Клеон і подібні до нього демагоги використовували у своїх егоїстичних інтересах різні органи афінської демократії, зокрема геліею. Висміяв Арістофан і спроби суддів відігравати важливу політичну роль у житті держави, показуючи їх лише слухняним знаряддям у руках демагогів-казнокрадів.

У 421 р. Арістофан знову повернувся до геми війни і поставив напівфантастичну комедію «Мир». В останні роки ставлення афінського демосу до Пелопоннеської війни істотно змінилося.

Становище Афін значно погіршилося, у зв'язку з неодноразовими поразками дедалі гучніше лунали вимоги миру з боку як аттичних землеробів, гак і великих землевласників-аристократів. В одній битві загинули фанатичні прихильники війни — Клеон і талановитий спартанський полководець Брасід. Афінський стратег Нікій, людина поміркована, розпочав у 422 р. мирні переговори зі Спартою і навесні наступного року підписав перемир'я — так званий Нікіїв мир. Під час цих переговорів Арістофан і написав п’єсу «Мир», у якій нищівно висміяв войовничу партію, яка втягла Афіни у війну. Оптимістично-радісна комедія закінчувалася тріумфом працьовитих селян, які славили прихід бажаного миру.

Проте оптимізм Арістофана виявився передчасним. Через рік знову почалися бойові дії. Як на них реагував поет — нікому невідомо, як узагалі невідомо, що він робив і писав до 414 р. Окремі ж фрагменти його комедій не додають даних про творчість поета у період великих надій і гірких розчарувань.

Лише в 414 р. Арістофан поставив найфантастичніший з усіх своїх творів — комедію-казку «Птахи», своєрідну утопію, у якій пародійно зображено ідеальну державу, де живуть люди й птахи (останні складають хор). П’єса не схожа на всі попередні твори драматурга. У ній відсутні політичне спрямування, персональні нападки, гостре пародіювання сучасників, хоч вони легко пізнавалися. В образах птахів також можна було пізнати того чи іншого відомого афінського громадянина. Але загалом комедія свідчила про цілковиту відсутність бажання Арістофана втручатися в події суспільного життя. Ця п’єса є найскладнішою для розуміння серед творів Арістофана й викликала найбільше суперечливих думок. Цілком імовірно, як уважають окремі вчені, що «Птахи» були породжені непевними й тривожними настроями поета, спричиненими розвитком тогочасних драматичних подій, зокрема долею сицилійської експедиції, від якої залежало майбутнє Афінської держави.

Атмосфера болісного чекання тривала недовго. Трагічна загибель усього афінського флоту й війська в далекій Сицилії, перехід майже всіх малоазійських та острівних полісів на бік Спарти, зрада Алківіада, втрата стратегічно важливої фортеці Декелей в Аттиці поставили Афіни на грань катастрофи. У цей момент, майже напередодні олігархічного перевороту. Арістофан знову звернувся до всіх еллінів з палким закликом негайно припинити руйнівну війну і встановити міцний мир. Саме про це волала його нова комедія «Лісістрата» (411 р.). В основі її сюжету — страйк афінських і спартанських жінок, а також представниць інших полісів, об’єднаних ініціативною і вольовою Лісістратою. Вони захоплюють Акрополь, де зберігалися всі афінські багатства, без яких неможливо було вести війну, і відмовляються жити зі своїми чоловіками доти, доки ті не встановлять вічний мир. Зрозуміло, що подібна делікатна тема розриву інтимних стосунків чоловіків і жінок викликає низку еротичних і одверто непристойних (з нашої точки зору!) сцен, але наявність їх зрештою пояснюється скоріше впливом традицій фалічних обрядів, з яких виникла сама комедія. Адже під покровом еротичної гри криються надзвичанно важливі політичні думки Арістофана, який різко критикує користолюбних політиканів і захищає право народу на самостійне вирішення своєї долі.

Головне змістове навантаження в комедії має агон між Радником. захисником прихильників війни, і Лісістратою, яка відстоює мирне життя. Арістофан, далекий від захисту жіночої емансипації, розуміє героїню, коли вона висловлює побоювання за життя синів, яких у неї відбирають на війну, за долю неодружених дівчат На запитання Радника: «Ну, чого б то втручатися вам до війни?» Лісістрата палко відповідає:

А ти сам. проклятущий, не знаєш?

Та вона в печінках нам подвійно сидить!

Ми у муках синів породили,

А ще тяжче у військо нам їх виряджать!..

Через брань військову ми самотні спимо,

та не буду про нас говорити.

Я журюся недолею наших дівчат,

що й посивіють в спальнях дівочих

(Тут і далі переклад Б. Тена. 611 - 612, 614 - 615)

Власне, вустами героїні говорить сам поет, коли викриває справжні причини війни. Вона виникла через жадобу можновладців до збагачення, золото є причиною всіх нещасть. Тому Лісістрата так категорично відмовляється його віддати, не буде золота — легше стане припинити війну:

Так, все лихо заховане в ньому.

Липі для того, щоб міг наживатись Пісандр

і всі інші, що владу тримають.

Колотнечу весь час учиняють вони...

Задля цього нехай метушаться,

Скільки схочеться їм. тільки золота вже

їм ніколи того не вернути.

(511 - 513)

Арістофан пропонує афінянам свій варіант розв'язання соціально-політичної кризи, доводячи, що з міста слід повиганяти всіх нероб, об’єднати всіх громадян:

.. слід і вам із державного міста

Повискрібувать нечисть брудну й реп’яхи

всі до одного повиринати..

Повитрушувать гнид із тепленьких посад,

та гуртом їх під ніготь узяти,

А тоді вже усіх до одного коша

громадян позбирать добромисльних.

Поселенців захожих до них приєднать

і чужинців, до нас непорожих.

..їх треба нам всіх позбирать

і одну з них напрясти куделю.

Отоді, поєднавши докупи усіх,

згуртувавши усіх воєдино,

З них великий клубок намотаємо ми —

і хітон для народу зітчемо.

(597 — 598, 600 — 602, 606 - 608)

Якщо в перших своїх творах Арістофан найбільшим злом уважав дії безчесних політиканів, що загрожували нещастями демосу, то п період створення «Птахів» і «Лісістрати» таким злом для нього постає міжеллінська війна, що вже принесла країні незчисленні лиха й страждання. Перед лицем загрози ще більшого поглиблення ворожнечі поет пропонує всім еллінам єдино правильний і логічний шлях примирення, згуртування всіх здорових сил для врятування спільної вітчизни.

Лісістрата в кінці нагадує послам Афін і Спарти, що в часи скрути ці міста допомагали одне одному, а тепер руйнують свою країну; п’єса завершується повним примиренням, ворогуючі країни знову стають союзниками. Нелегка боротьба жінок приносить жадану перемогу. Хори стариків і жінок, виразників протилежних тенденцій, які протягом усієї вистави сперечалися, лаялися і навіть билися, постійно втручалися у конфлікт персонажів, також примиряються.

Наступну комедію «Жінки на святі Фесмофорій» Арістофан поставив у тому ж 411 р., хор її складався з жінок. Фесмофорії присвячувалися богині Деметрі й тривали чотири дні. Вони були виключно жіночим святом, чоловікам з’являтися на них заборонялося. Аттичні жінки, гранично обмежені у своїх правах, з особливою радістю відзначали ці своєрідні «жіночі дні», коли ставали повновладними господарками міста.

Сатира п’єси була спрямована проти Евріпіда і становила своєрідну пародію на його трагедії, висміювала вона й відомого трагічного поета Агафона, витонченого й манірного. Сюжет комедії коротко такий.

Евріпід. скориставшись святом, умовляє спочатку Агафона (він відмовляється), а потім свого родича Мнесілоха переодягтися в жіночу сукню і приєднатися до жінок. Коли вони почнуть заочно судити Евріпіда за те, що він злословив про них у трагедіях, Мнесілох повинен їх переконати, що вони помиляються. Слухняний родич так і робить, але незабаром жінки викривають його. приводять відповідального за порядок (притона). і той наказує тримати Мнесілоха в колодках. Евріпід вирішує звільнити його. Після кількох невдалих спроб, використавши прийоми своїх трагедій, він рятує кума. Найцікавішими в цій комедії є епізоди, в яких Арістофан у пародійному плані використовує окремі ситуації евріпідівських трагедій, а також численні сцени з переодяганням. Уперше в комедії з’являється комічний іноземець (тут — скіф), який розмовляє каліченою грецькою мовою, примушуючи глядачів весело сміятися.

Остання відома нам комедія Арістофана часів Пелопоннеської війни — п’єса «Жаби» (405 р.). Якщо в попередній комедії пародія на Евріпіда зводилася до легкого жарту, то в «Жабах» поет ставить серйозну проблему, намагаючись розібратися в особливостях творчості двох видатних поетів — Есхіла та Евріпіда. Цю комедію можна розглядати як перший літературно-критичний твір античної літератури, в якому порушувалися важливі проблеми театрально-драматичної критики.

У наступні роки характер творчості Арістофана докорінно змінюється, як змінилися й політичні обставини в самих Афінах. Після перемоги Спарти у війні з її допомогою відбувся переворот (404 р.), владу захопила «олігархія тридцяти-, що почала розправу з демократією і встановила режим терору. Проте ця антинародна влада протрималася недовго, і вже в наступному році олігархи бу ли вигнані. Демократія перемогла, але становище народних мас лишалося жахливим. Переважна частина селян утратила свої землі й вела паразитичне існування за рахунок держави (наприклад, за участь у Народних зборах виплачувалася грошова винагорода). У минуле пішло бурхливе політичне життя, активність афінського демосу, боротьба політичних партій, пристрасні виступи ораторів. тобто все те, що давало наснагу давній комедії. Розклад поліса. загальне зубожіння народу вимагали пошуків нових державних форм, засобів активізації суспільного життя. Це сприяло поширенню утопічних ідей про прихід блаженних часів процвітання. Подібні мотиви вже траплялися в грецькому фольклорі, у творах письменників минулого («золотий вік» у Гесіода), ранніх комедіографів тощо. Прославлення пишних бенкетів, розгульних веселощів і природи, що дарують людям щастя і насолоди, стало модним на початку IV ст. до н. е.

Арістофан віддав данину цьому напряму, до того ж він розумів, що традиційна політична тематика давньої комедії вже віджила свій час. Тому дві його останні комедії, що дійшли до нас — «Жінки в Народних зборах» (392 р.) і «Плутос» («Багатство», 388 р.), мало схожі на попередні твори. Вони, власне, ілюструють окремі утопічні напрями, що їх породжувало афінське духовне життя.

У першій п’єсі ініціативна афінянка Праксагора, розчарована в діяльності чоловіків, підмовляє жінок, вони переодягаються в чоловіче вбрання, проникають до Народних зборів і ставлять там питання про передання влади жінкам, на що чоловіки з радістю погоджуються. Праксагора проводить велику програму реформ, зокрема усуспільнюється все особисте майно, дрібна приватна власність, а всі громадяни урівнюються в правах, ліквідується сім’я як така. Як доводить Праксагора, за такого налагодженого жінками устрою всі люди стануть рівними в правах, щезнуть усі негативні ознаки старого суспільства:

Припинять тут бешкетники буянити.

Лжесвідки і присяжні позмикають геть.

Донощиків не стане...

Забудуть гребувать і заздрить ближньому,

Не стане зголоднілих, босих, жебраків.

Не буде розбраті» і описів майна.

(Переклад Н. Пащенко. 560 - 562, 565 - 567)

Створивши подібний привабливий образ соціальної утопії, суспільства, у якому всі житимуть не працюючи, використовуючи лише груд рабів, Арістофан водночас і висміює цю утопію. Для цього в ній усуспільнюються і жінки, і чоловіки, що дає поетові змогу створити низку жартівливих картин і примусити глядачів посміятися. А потім і серйозно замислитися над поставленою проблемою — чи потрібне в майбутньому подібне суспільство? Безперечно, сам Арістофан не підтримував утопічних Ідей комедії «Жінки в Народних зборах». Як ідеологові аттичного селянства йому був чужий такий державний устрій, у якому землероб позбавлявся своєї дрібної власності, а родина, економічна основа його господарства, знищувалася.

Ідею комедії «Плугос» Арістофан, навпаки, цілком підтримує, вона була близькою до мрії про «золотий вік» для всіх людей. Бідний селянин Хреміл звертається до оракула з запитанням: як жити його синові? Бути йому бідним, але чесним і добропорядним, чи збагатіти шляхом шахрайства і злочинів? Оракул рішить герою йти після виходу зі святилища за першим зустрічним чоловіком. Ним виявляється сліпий жебрак, насправді — бог багатства Плутос. сліпоту якого у своїх корисливих цілях використовують аморальні й нечесні люди. Хреміл допомагає богові повернути зір, тепер він має змогу нагороджувати всіх людей багатствами, вони стають щасливими й рівними. Ця утопія не порушує власності дрібного землероба, зберігає недоторканність його родини, рівність досягається без болісних реформ. Інакше кажучи, утопічна мрія самого поета полягає у відродженні аттичного селянства.

Обидві останні комедії Арістофана відрізняються від попередніх відсутністю гострих політичних випадів проти конкретних осіб, відходом від напруженої політичної боротьби. Значно зменшується роль хору, на його пісні припадає лише 80—90 рядків, змикає парабаса. що вустами корифея чи хоревта виголошувала найголовніші публіцистичні думки поета Щоправда, легко можна помітити, що вся комедія «Плутос» проникнута протестом Арістофана проти зростаючого зубожіння аттичного селянства й соціальної нерівності, але й тут відсутні колишні конкретність і прямота авторської думки.

Відомо, що поет написав ще дві комедії, поставлені ніби його сином, також комедіографом, Араротом. Проте найбільщої популярності і за життя Арістофана, і в пізніші часи зажила п’єса «Плутос», адже проблема багатства й бідності залишалася завжди актуальною. В еллінській школі ця комедія стає одним з найголовніших творів для читання.

«Ахарняни». На час, коли писалися «Ахарняни», Пелопоннеська війна вже шість років ішла з перемінним успіхом, її підтримувало майже все населення, навіть аттичне селянство (тому й хор складався з ахарнянських стариків-земдеробів). Війна ще здавалася спільною справою всього населення, хоча вже принесла розруху сільського господарства, величезні людські втрати. Селяни особливо ненавиділи спартанців за їхні руйнівні набіги, а також афінських військових керівників-невдах, прагнули по- мститися і відкидали всякий мир.

З цієї причини Арістофан не міг виступати прямо за припинення війни, його б не зрозуміли і не підтримали. Тому поет досить обережно критикує її винуватців і пояснює її початок незначними причинами. Так. головний герой Дікеополь, виступаючи перед хором, причиною війни називає викрадення кількох дівчаток:

А ось її Мегарах наші хлопці, п’яні вже,

Якусь Сімефу-дівку потягли собі.

Мегарці знов, скипівши, їм у відповідь

В Аспасії повій аж двоє викрали.

Так почалася та гризня між еллінів,

А винні... три повії...

Мегарці, врешті, ледь живі од голоду,

Лаконців просять відмінити рішення,

Що через тих розпусниць були прийняті.

І нас благали — Й ми не пожаліли їх.

Тоді вже всі почули, як шити дзвенять.

(Тут і далі переклад А. Содомори. 524 - 529, 535 - 539)

У Пролозі селянин Дікеополь («справедливий громадянин») вирішує поставити в Народних зборах питання про мир, такий необхідний усім землеробам, проте переконується в їхній нездатності розв’язувати важливі проблеми, обговорення яких підмінюється пустопорожньою балаканиною. Тоді він просить віщуна Амфітея збігати до Спарти й підписати для нього тридцятирічний мир, для цього дає необхідні гроші. Той виконує доручення Дікеополя і приносить йому жаданий мир. Хор розлючених ахарнянських стариків, почувши про це. переслідує спочатку Амфітея, а потім Дікеополя за те, що він насмілився примиритися зі Спарюю. Той захитає свій учинок і готовий виступити перед хором, щоб переконати його в законності своїх дій. Щоб розчулити стариків, він іде до Евріпіда й вимолює лахміття «із драми найстарішої», в якій діяли герої-злидарі. Після повернення Дікеополь виголошує перед хором промову, яку один півхор перериває вигуками обурення і загроз, а другий, навпаки, переконаний словами героя, схвалює і захищає промовця. З’являється стратег Ламах (історичний Ламах був одним з тих стратегів, які відстоювали активні бойові дії), між ним і Дікеополем відбувається жвава суперечка, в результаті якої кожен із супротивників висловлює твердий намір і надалі йти обраним шляхом:

Ломах

Усім пелопоннесцям оголошую

Війну нещадну. Де б лише не стрінув їх.

На морі й суходолі, — скрізь каратиму.

Дікеополь

А я пелопоннесцям оголошую

І жителям Мегери і Беотії:

Торгуйте псі зі мною, а не з Дамахом.

(620 - 625)

Перед цим Дікеополь уїдливо висміяв Ламаха. стверджуючи, що в той .час, як стариків забирають до війська і вони беруть участь у війні, молоді рятуються від неї, знаходячи теплі посади в численних посольствах. Обидва герої починають готуватися до своєї подальшої діяльності: Ламах — до війни, Дікеополь — до ситного обіду. Між ними знову відбувається комічний діалог, у якому кожна фраза одного персонажа стає своєрідною антитезою фрази другого:

Ламах

Мішок похідний, рабе, принеси мені.

Дікеополь

А ти корзину, рабе, принеси мені.

Ламах

Мені ще солі-кмину й часнику подай.

Дікеополь

Мені дай шинку, бо часник приївся мені Ламах

А ще сухої риби ц листі фіговім Дікеополь

Мені — свинини кусень, я підсмажу там.

Ламах

Мені ще до щолому дві пір'їни пай Дікеополь

Мені — дроздів печених, ну і рябчиків.

(1098 - 1105)

Висловлені перед цим діалогом доводи Дікеополя на захист миру настільки переконливі, що навіть півхор, що переслідував і лаяв його, змінює свою думку і назавжди відмовляється од війни:

Ні, війни я вже ніколи в свою хату не пущу.

За моїм столом, розлігшись, не співати більше їй,

Сивій злюці, напідпитку пісню про Гармодія.

В дім щасливий і заможний упірвавшися, вона

Все і трощить, і плюндрує, все вверх дном переверти,

Громить, нищить, шаленіє. А коли порадиш їй:

Ляж, спочинь, вина старого мирний келих ти пригуб, —

Ще лютіше бешкетує, палить огорожі нам.

Чавить грона виноградні, топче, кдята. геть усе.

(978 - 986)

В ексоді Арістофан наче матеріалізує два шляхи розв'язання питання війни і миру. На сцені з’являється стогнучий і шкутильгаючий Ламах, який

...через рів стрибав

Та й на кола наткнувся, й йогу вивихнув,

І головою вдарився об камінь він...

(1178 - 1181)

Свої страждання він пояснює інакше («Пробито списом ... моє тіло...»), продовжує стогнати, проклинає долю й наказує щонайшвидше однести його до лікаря Піттала. Він стає втіленням усього, що несе із собою війна, — голод, поранення, страждання, нещастя.

Майже водночас з’являється веселий і сп’янілий Дікеополь у супроводі двох дівок. Можна уявити, знаючи вигляд комічних акторів, що всі троє були товстими, рожевощокими, дівчата могли нести кошики з їством і вином, із тексту видно, що Дікеополь їх обіймав і цілував. Ця трійка символізувала моральне й фізичне здоров’я, радощі й насолоди, кохання й веселі пісні, смачне їство, що можливі лише за умов мирного життя. Хор підтримує Дікеополя радісними піснями й прямує за ним і собі святкувати прихід миру.

«Мир». Якщо в «Ахарнянах» Дікеополь здобував мир особисто для себе, то в комедії «Мир» герой шукає його вже для всього народу. П’єса має казково-фантастичний початок. Виноградар Трігей наказує двом своїх» рабам відгодувати до величезних розмірів гнойового жука, що вони й роблять, проклинаючи неприємну роботу. З допомогою жука селянин хоче дістатися Олімпу, дізнатися від Зевса, чому той нищить еллінський народ, і якщо той не відповість, оголосити його «злочинцем, що запродав персам еллінів» (108). Дочці Трігей пояснює, що з байок Езопа дізнався — гнойовий жук уже бував на Олімпі, от він і вирішив його використати. На вершині гори Трігей зустрічає лише зголоднілого Гермеса, якого й пригощає приготованим м’ясом. Бог роз'яснює селюку, що всі інші боги на чолі із Зевсом залишили Олімп і «під склепіння неба злинули», надто вже їм обридли еллінські чвари й війни. А страшний Полемос, утілення війни, ув'язнив богиню Миру в печеру, вхід до якої завалив гігантською брилою. З’являється сам Полемос з величезною ступою в руках і посилає Пострах за товкачем, щоб ним стовкти всі міста Еллади і перетворити їх на руїни. Тим часом Трігей звертається до своїх співгромадян із закликом негайно припинити всякий розбрат і встановити мир для всіх. Цікаво, що його палке звернення спрямовувалося до присутніх у театрі глядачів. Мабуть, то було першим використанням в античній драмі цього прийому — спілкування актора з глядачами:

Трігей

Пора настала, побратими елліни! —

Закиньмо чвари, і гризню, і сутички!

Звільнім богиню Миру, найдорожчу всім.

Ще поки тут нового топкача нема!

Гей, рільники, торговці, рукодільники.

Ремісники, чужинці, зайшлі жителі.

Всі острав’яни, весь народ, сюди спішіть!

Швидше, швидше! В руки — кайла.

і лопати, і шнурки!

Нині жде на вас робота, —

не баріться, в добрий час!

(291 - 299)

У пароді з’являється хор землеробів воюючих сторін, які бажають звільнити богиню Миру й виконують довгий радісний танок. Трігей урешті припиняє його і відводить селян до печери, у якій перебуває богиня. Та з’являється Гермес, який загрожує гнівом і карами Зевса в разі, якщо вони почнуть її звільняти. Хитрий Трігей дарує йому золотий кухоль, і відтоді Гермес уже починає підтримувати людей Вони намагаються відвалити скелю, що закриває вхід, але в них спочатку нічого не виходить, бо представники кожного поліса тягнуть у свій бік Це недвозначний натяк Арістофана на різне ставлення багатьох еллінських держави до Пелопоннеської війни. Врешті за мотузок беруться хлібороби Аттики (інших Трігей з Гермесом проганяють), одвертають скелю, і з печери виходить богиня Миру в супроводі німф Достачі й Веселості. На їхню честь Трігей співає радісний гімн:

Богине, опікунко виноградників!

Звідкіль візьму я слово многоамфорне

Тобі на привітання у хатині тій?

Вітання н вам. Достачо і Веселосте!

Яка ж бо ти красива, о Веселосте!

Як солодко відчути, люба, подих твій!

Війнуло миром і кінцем вояччини.

(520 - 526)

Трігей відправляє всіх селян до прані в полях, наставляючи їх забути віднині про всякі військові справи, а корифей хору підтримує його, благословляючи день повернення прекрасної богині:

Трігей

Гей, в похід, але без списа, без шита і без меча!

Давній мир міцний довкола грає, плеще через край.

Дружно, з піснею на поле, до роботи кроком руш!

Корифей

О благословенна днино! Як чекав тебе рільник!

Припаду до лоз я нині, сльози радісні проллю,

Обійму красуню-смокву, — я ж малим садив її, —

Рвусь туди, до них. до рідних, після довгих-довгих літ.

(553 - 559)

Своє славослов’я богині Миру Трігей закінчує словами:

Як жилось нам славно, браття,

У той час, коли між нами

Ще була богиня Миру!

Пригадайте ті варення

І ті смокви, і ті мирти.

Молоде вино солодке

І фіалки край криниці.

Ті маслини, що за ними

Так стужились.

За те все богині Миру.

Тільки їй — земний уклін.

(571 - 581)

Гермес докладно розповідає про причини, що викликали війну, згадує «справу Філія», політику Перікла, постанову про мегарців, підкуп вельмож-лаконців, збагачення демагогів, які без сорому відштовхнули мир і розпалили пожежу війни. Трігей з німфами спускається на землю. Хор виконує парабасу, в якій дає оцінку комедії Арістофана, наголошуючи його сміливість — адже він вступив у бій з безчесними демагогами, зокрема Клеоном, який порівнюється з потворним чудовиськом. Трігей має одружитися з німфою Достачею, а Веселість одводить до Ради пританів. Ремісники дякують йому за мир, тепер їхні вироби всім потрібні. Невдоволені лише зброярі, військова продукція яких ніяк не розходиться. Закінчується комедія весільною процесією, хор проводжає Трігея з молодою і співає пісні на честь бога Гіменея.

Комедія «Мир» була поставлена незадовго до підписання Нікієва миру, тому вона безперечно мала неабияке політичне значення Щоправда, в ній немає гострої критики окремих політичних діячів, розвивається загальна тема. На відміну від «Ахарняни», у п’єсі відсутній агон, є лише окремі його елементи (діалог Трігея і зброярів). Та він тут і зайвий, оскільки сцени радості й мирної праці подібного прийому не потребують.

Сучасному читачеві важко розібратися в численних іменах і подіях, що згадуються в комедії. Наприклад, Полемос розгніваний тим, що Пострах не приніс йому два товкачі для руйнування міст. В Афінах він не знайшов товкача через те, що ... лихо трапилось:

Пропав товкач афїнський, шкіряник отой,

Що всю Елладу м'яв і перемішував.

(268 - 270)

Пострах натякає на вождя афінського демосу Клеона. Не виконав нін наказу і прибувши до Спарти, бо іншого товкача

Лакедемонці Фракії позичили.

Коли ж із рук пустили — загуло за ним

(283 - 284)

Саме в цей час у Фракії йшли запеклі бої, потім перекинулися в Амфіполь, де загинули Клеон і Брасід.

Коли селяни ніяк не можуть зсунути скелю, що закривала вхід, Трігей констатує, що «не тягнуть на совість усі». Глядачі добре розуміти причини відсутності спільного бажання досягти успіху: беотійці перейшли на бік Спарти, аргосці звикли одержувати хліб і від Афін, і від Спарти, мегарці були знесилені голодом тощо. Тому всі гягли за мотузок у різні сторони, еллінські поліси по-різному ставилися до війни, деяким з них вона навіть була вигідна. Арістофан уважає, що питання війни і миру повинні вирішувати землероби. От чому в комедії Гермес і Трігей відганяють від мотузка представників міста і пропонують розв’язати справу аттичному селянству.

«Вершники». Ім’я вождя афінської демократії Клеона вже побіжно згадувалося в попередніх комедіях Арістофана. У «Вершниках» він стає головним персонажем і водночас об’єктом нещадної критики. З боку поета це було надзвичайно сміливим кроком. Адже після перемоги над спартанцями, відвоювання о. Сфактерія та переобрання стратегом Клеон у 424 р. до н. е. лосят апогею політичного впливу. Разом із ним Арістофан піддав уїдливій критиці всі установи Афінської держави, висміяв і афінський демос, зобразивши його нерозумним напівглухим дідуганом. Подібний образ був зумовлений ідеалізованим уявленням Арістофана про минуле афінської демократії, коли народ зміг розгромити персів і відстояти незалежність Еллади, відбудував Афіни і зробив їх міс- том-красенем, створив могутню культуру. Тепер же цей народ деградував. добровільно відмовився від своїх завоювань і став покірним знаряддям у руках корисливих і безсовісних демагогів.

Дія комедії відбувається перед будинком Демоса, з якого вибігають, волаючи, два раби. Перший — тямущий і розсудливий, але надто схильний до вина, другий — нерішучий і боягузливий, обережний і млявий; на них були надягнуті маски, в яких глядачі легко пізнавали шаржовані обличчя афінських стратегів Демосфена і Нікія. Раби скаржаться, що їхній недоумкуватий господар Демос купив собі на ринку нового раба Шкіряника-Пафлагонця. який відразу ж почав обдурювати й обкрадати свого хазяїна, знущатися з інших рабів. Перший раб дає обом таку уїдливу характеристику:

... у нас господар Демос,

Він і Пніксу, сам буркун, глухий старик,

Брутальний, вередун, і до бобів охочий..

(Тут і далі переклад Н Пашенко. 44 - 46)

Але значно більше дістається Клеону, якого Арістофан завжди ненавидів, уважаючи його найбільшим злом для афінського демосу. Він називає його Шкіряником, оскільки той був власником найбільшої в місті шкіряної майстерні, і Пафлагонцем — за його активну діяльність (від гр. пафлазо — кипіти, бурлити). Тому коли перший раб із самого початку Прологу виголошував: «Тож хай загине смертю неминучою/ Злий Пафлагонець. придбаний недавно...- (2 - 3). всі чудово розуміли, про кого йшла мова. А далі і розповіді першого слуги розкривається і вся діяльність Пафлагонця в будинку Де.мосз (тобто Клеона в Афінах):

... у цьому місяці купив раба,

Шкіряника, а родом - з Пафлагонії,

Надволоцюгу. ще й наклепника...

Вихоплює він спритно з рук моїх

Moє ж їство й господарю відносить.

Нас гонить геть, служити заважає...

Побачив, що старий вже очманів.

Почав але умишляти Пафлагонець.

Хазяїну на слуг брехать одверто,

І потім нас шмагають. А він сам

Навколо в’ється нас, страхає, шантажує,

Загрожує, дарунків вимага...

Ми ж даємо. Старий бо надто б’ється

І мучить нас разів у вісім більше.

(48 - 49, 63 — 65, 70 - 76, 78 - 79)

Врешті раби домовляються позбутися ненависного Пафлагонця. Один із них викрадає у нього оракула, від якого вони дізнаються, що Шкіряника змінить Ковбасник.

У цей час випадково з’являється Ковбасник, і раби починають його умовляти взяти владу в свої руки і стати демагогом. До речі, це слово (під гр. демос — народ) спочатку означало «народний вождь», лише пізніше йому надали негативного значення (можливо, від часів Клеона) — політикан, який намагається створити собі популярність негідними засобами й свої слова не підкріплює конкретними справами. Спочатку Ковбасник відмовляється, але раби його переконують, що то зовсім легка справа — він працюватиме за фахом:

..Роби, що мав робиш...

Всі плутай справи, фарш готуй із них.

Народ задобрюй, підсолодь його

Кухонними люб’язними словами.

Природженим ти станеш демагогом

Гидкий ти маєш голос, рід ганебний

І ринкові знайомства- Маєш все ти,

Щоб в руки взяті, свої кермо держави.

(234 - 241)

Комедійний хор вершників. Аттична ваза. Друга половина VI ст. до н. е.

Сам ковбасник Агоракріт являє собою тип брутального й брудного неука, базарного торгівця з добре розвиненою горлянкою. Обговорюючи його здібності, раби переконані в перемозі Агоракріта. бо чим огиднішими рисами наділений Ковбасник, тим певніша його перемога:

Бо грамотій не стане демагогом.

Не справа то для чесних і порядних,

А для мерзотників та невігласів.

(211 - 213)

У паролі виходить хор вершників. Можливо, вони сиділи на спинах акторів, які зображували коней. Вершники підтримують Ковбасника, їхній корифей співає войовничу пісню, закликаючи бити «негідника з негідників» Між Пафлагонцем і Ковбасником починається лайлива суперечка, що закінчується бійкою. Далі йде агон, розбитий у цій комедії на дві частини. У першому агоні супротивники продовжують лаяти один одного найпослідущими словами, кожний вихваляється особистим нахабством і брутальністю. Пафлагонець звинувачується у безчинствах і казнокрадстві. Він біжить скаржитися Раді п’ятисот, яка його підтримує і виправдовує. Власне, на сцені розгортається одверта буфонада, під покровом якої — а це постійний прийом Арістофана — готується вирішення серйозної політичної проблеми.

Боячись, щоб Шкіряник не звів на нього наклепів, хор посилає слідом за ним Ковбасника, який згодом повертається і доповідає про перемогу Пафлагонця. У парабасі, що відділяє дві полонини агону і відрізняється від них урочистістю та плавними речитативами хору, корифей розповідає про долю комедій автора і його попередників — Кратіна, Кратета. Магнета. У другій частині агону, що відбувається вже в присутності Демоса, спір спалахує з новою силою. Пафлагонець і Ковбасник у своїх твердженнях спираються на актуальні соціально-політичні факти афінського життя, добре знайомі кожному громадянину. Демос довгий час не знає, кому з них віддати перевагу, хоча Ковбасник знов і знов викриває злочини Пафлагонця:

Ні, тебе, присягнусь, не турбує ніяк,

щоб в Аркаді! владним був Демос.

Прагнеш сам грабувать, з міст береш хабарі,

безсоромно до того ж ховаєш

Витівки псі свої, і туманом війни

ти засліплюєш очі народу!

Та жахливими злиднями скутий народ

лиш зітха і чекає подачок!

(822 - 825)

У кінці противники запевняють Демоса у своїй відданості. Але той ніяк не може зробити вибір. Урешті він вирішує віддати владу тому, хто краше йому догоджатиме. Пафлагонець і Ковбасник приносять Демосу свої корзини з припасами і починають його пригощати. Ковбасник пропонує йому оглянути їхні корзини. Демос бачить порожню корзину Шкіряника і багато продуктів у Ковбасника, який йому доводить, що так завжди було й раніше, бо Пафлагонець усе забирав собі й нічого не залишав Демосу. Він робить остаточний вибір і передає владу Ковбаснику.

В ексоді святково одягнений Агоракріт розповідає корифею хору, як він омолодив Демоса: -Я потворного Демоса кинув в окріп й повернуті йому вроду» (1356). Арістофан тут використав широковідому серед багатьох народів легенду про могутню й цілющу силу окропу (можна пригадати причини вигнання Meлеї та Ясона з Іолку або кінець казки «Горбоконик» П. Єршова). Епізод «омолодження Демоса» втілював щиру, але наївну мрію Арістофана знову побачити афінський народ могутнім і величним, таким. яким він був у часи Арістіда й Мільтіада.

У дальшому діалозі Агоракріт нагадує Демосу хиби в його діяльності за часів володарювання Пафлагонця. Демос визнає свою провину, обіцяє виправити припущені помилки і відразу пропонує план реформ. Не забуває він і про безчесного Пафлагонця. якого Агоракріт обіцяє покарати за «все те зло, що він його накоїв», поставивши його на своє колишнє місце:

...Тож передам

Своє я ремесло: хай продає він

В воротях стоячи, ту ж ковбасу

З м'ясного фаршу віслюка і псини;

Хай, налигавшись, лається з дівками

Й забруднену воли цю з бані п’є.

(1436 - 1441)

Демос остаточно виганяє Пафлагонця. схвалюючи кару Агоракріта, і запрошує нового правителя до Пританеї.

Ця найгостріша і найяскравіша п’єса Арістофана стала (безперечно, з тих, що ми знаємо) вершиною давньої аттичної комедії. В уїдливо-сатиричній формі поет зобразив афінську демократію в період її занепаду з цілком певною метою — допомогти їй піднестися до колишнього рівня, врахувати й виправити вади внутрішньої її зовнішньої політики, спрямувати її в бік мирного розвитку. Проте, історично обмежений, Арістофан не міг ще зрозуміти необоротності історичного процесу, неминучості розкладу політичної системи з усіма його наслідками. Через це всі соціально- політичні негаразди й суперечності свого часу він пояснює злою волею чи корисливими інтересами окремих політиканів і демагогів. До того ж суб’єктивно-максималістські оцінки своїх сучасників інколи перешкоджали Арістофану бути історично справедливим. Зокрема, карикатурно-негативний образ Клеона-Пафлагонця не зовсім відповідає образові історичного Клеона, у якого було багато й позитивних рис. Значною мірою спотвореними постають в інших комедіях Сократ і Евріпід.

«Жаби». Останню комедію часів Пелопоннеської війни «Жаби» Арістофан написав у 405 р. до н е. Політична обстановка в Афінах була надзвичайно напруженою. Від них одійшла частина союзних полісів, Персія допомогла Спарті швидко відновити розбитий флот, державна скарбниця спорожніла, афіняни жили в атмосфері непевності й тривоги. Поет зробив останню спробу переконані афінських громадян негайно припинити міжусобну війну її об’єднати свої зусилля у скрутні для вітчизни часи з метою повернення до нормального життя. Тому в комедії неодноразово звучать політичні висновки й поради. Арістофан ураховував і те, що єдиної думки відносно дальшої політики в Народних зборах не було, як не було й надійних керівників держави. На запитання одного з героїв:

— Хто в нас керує містом? Гідні люди?

звучить відповідь;

— Де! Вони в зневазі!

— А в пошані наволоч?

— Не дуже, та виходить мимоволі так!

(Тут і далі переклад Б. Тена. 1456 - 1458)

Розбрат афінських громадян особливо виявився у ставленні до непостійного у своїх учинках, «непопулярно-популярного» Алківіада, якого місто «бажає, і ненавидить, і прагне знов» (1426). Устами Евріпіда автор дає йому таку досить вичерпну характеристику:

Тих не терплю я громадян, хто гається

Допомагать вітчизні й швидко школить їй,

Собі — встигає, а для міста - ніколи.

(1427 - 1429)

Безперечно, думку Арістофана висловлює і провидець першої половини хору в парабасі, коли лає надзвичайно гуманні поради не згадувати колишніх помилок окремих громадян і спрямувати всі сили на зміцнення Афінської держави:

Хор священний має місту раду щиру подавал.

І навчати на корисне. Отже, перша рада вам —

Громадян в правах зрівняйте, відженіть усякий страх.

А як схибив хто й потрапив в пастку Фрініха коли.

Всіх, кажу я, хто спіткнувся, треба виправдати нам

І провини їх колишні дарувати нині всім,

Щоб безправним у державі вже ніхто у нас не був...

Тільки й тим, хто поряд т вами у морських бував боях.

Як і їх батьки хоробрі, хто й по крові рідний вам.

Слід єдиний гріх пробачить, — щиро просять вас вони.

Тож не гнівайтесь надалі, бо з природи мудрі ви!

Всім, хто ходить разом » нами бити в морі ворогів.

Повернімо громадянство й їх, як рідних, обнімім!

А як з гордістю й пихою ми одвернемось од них

В час, коли вітчизна тоне в вирі лиха і біли, —

То упевнимось пізніше, що розмислюємо зле.

(686 — 692, 697 - 705)

Провидець другої половини хору закликає громадян схаменутися і хоч із запізненням, але повернути до влади мудрих і тямущих людей, яких нещодавно критикували й переслідували:

От розсудливих, статечних, благородних громадян,

Доброчесних, справедливих, доброзичливих людей,

Що зросли в палестрах, хорах і до Муз прихильні всі.

Тих ми гудимо, а іншим — мідним, рижим чужакам.

Поміж гіршими найгіршим перевагу даємо.

Тим. хто вискочив останнім і кого недавно ще

Навіть за козлів жертовних наше місто не взяло б.

Хоч тепер ви. нерозумні, ваші звичаї змініть

І на здатних знову здайтесь!..

(727 - 735)

Глядачі сприйняли ці глибокі думки поета з таким захопленням, що трапилося небачене: Арістофан не тільки отримав першу премію — його комедію поставили вдруге. Подібної честі, здається, ніхто з комедіографів не був удостоєнні! за весь період існування цього жанру.

Самий твір чітко поділяється на дві частини. У першій, суто розважальній, розповідається про подорож до підземного царства Плутона (Аїда) покровителя театрального мистецтва бога Діоніса разом з його рабом Ксантієм. У другій, серйозній, Арістофан не тільки розкриває значущість трагедій Евріпіда та Есхіла, а й порушує загальну проблему про місце й призначення поета в суспільстві.

Подібно до Орфея, який спустився в жахливе царство Плутона за своєю коханою Еврідікою, чи Геракла, що здійснив свій черговий подвиг і вивів на поверхню страшного Кербера, зніжений і боягузливий Діоніс також вирішує вивести з підземелля свого улюбленця Евріпіда. Адже Евріпід і Софокл нещодавно померли, і на землі не залишилося жодного визначного поета. Молодим поетам Діоніс дає нищівну характеристику:

Це все лиш пустоцвіти, лиш базікала,

Хор ластівок, в мистецтві партачі лише,

Що зникнуть всі після вистави першої.

Разом лиш намочивши на трагедію.

Хоч як шукай, нема поета справжнього.

Який заговорив би повним голосом

(92 - 97)

У супроводі свого слуги Ксантія. який сидить на віслюку і тримає на плечі кийок з торбиною. Діоніс, накинувши на спину лев’ячу шкуру й узявши палицю, спочатку прямує до Геракла, щоб довідатися про шлях до царства Плутона. Той вибухає реготом, колі-! бачить свою карикатурно-комічну подобу, але дає необхідні відомості. З пригодами досягають мандрівники підземного озера. Комічною і дотепною за своїми реалістично-побутовими деталями постає фантастична зустріч з покійником, який погоджується донести поклажу Діоніса до пекла, але вимагає за не гроші — два оболи. Діоніс із Ксантієм з обуренням відмовляються платити. На човні Харона Діоніс переправляється через озеро, Ксантій змушений бігти навкруги. Плавання супроводжується гучним кувіканням «жаб-лебедів» «бреке-кекекс, коакс, коакс», яке настільки не подобається Діонісові, що він починає з жабами гостру суперечку. Діставшися берега і сплативши Харонові за переїзд, Діоніс зустрічається з Ксантієм, і обоє підходять до палацу Плутона.

У паролі з’являється хор містів, що прославляє богиню Деметру і звертається до невтаємничених у її містерії з закликом приєднатися до святкування та їхнього танка. Проте звернення провидця набуває політичного характеру, бо він забороняє брати участь усім тим, хто

Не гамує зловредного розбрату й чвар

і не зичить добра громадинам.

Тільки звади кує й ворожнечу міцнить

задля власного зиску й користі;

Хто. правуючи в місті в дні бурних негод,

хабарів вимагає й дарунків.

Корабель чи фортецю віддав ворогам,

чи товар заборонений возить...

Хто срібло в чужину позичать умовляв

на будову ворожого флоту.

Хто на зборах промоинего хліба шматок

вимагає в поетів одгризти,

Яке» комедії висміють трохи його

на старинних святах Діоніса..

(359 - 362, 365, 367 - 360)

Хор танцює запальний ганок, Діоніс із слугою приєднується до нього. Закінчивши танок, вони стукають у двері палацу. З’являється воротар підземного царства Еак. Уважаючи Діоніса за Геракла, Еак починає його лаяти за крадіжку Кербера й кличе варту для розправи. Наляканий Діоніс швидко обмінюється одягом із Ксантієм, але з’являється служниця дружини Плутона Персефони і запрошує Ксантія, вважаючи тепер його за Геракла, до своєї господині. Та Діоніс відбирає в нього Гераклове вбрання і сам готується йти на побачення, але раптом вбігають дві шинкарки і починають його лаяти за те, що він з’їв величезну кількість хліба, м'яса, сиру, солонини, «ще й часнику без ліку!», і кличуть своїх охоронників розправитися з негідником. Діоніс знову вмовляє Ксантія помінятися з ним одягом. Еак, який уже не може розібратися, хто з них слуга і хто господар, лупцює обох і відводить до Плутона, аби той сам дізнався, хто з них бог.

Після парабаси починається головна частина комедії. З розмови Еака і Ксантія глядачі довідуються, що «серед мерців вчинився цілий заколот» (760), оскільки на трон короля підземних поетів, який до цього часу займав Есхіл, почав претендувати Епріпід:

Коли зійшов під землю Евріпід. зібрав

Усіх він торбохватів га грабіжників.

Усіх бандитів, батьковбивць та зломщиків,

А їх п Аїді сила. Ті, наслухавшись

Його крутні, софізмів, хитромудрощів.

Сказились і поетом кращим визнали.

А загоряй вши, став він домагатися

Есхілового трону.

(771 - 778)

Есхілові стає скрутно, бракує захисників, бо «людей порядних мало й на землі, і тут!». Софокл добровільно відмовився від трону, вважаючи Есхіла значнішим, ніж він, поетом.

На сцену виходять Есхіл та Евріпід у супроводі Діоніса і продовжують гарячу суперечку. Між ними починається агон, суддею якого Плутон призначає Діоніса. Евріпід звинувачує Есхіла в навмисному розтягуванні дії трагедій і залякуванні глядачів різними жахами, нерухомими таємничими постатями, трагічним мовчанням героїв:

Це туману він напускав, щоб ждав глядач покірно.

Поки Ніоба звук подасть. Так вся й минає драма...

От поки щось там бовкнуть, вже дійшло й до половини

Вистави Кільканадцять ще додасть він слів бичачих

З хвостами, з гривами — страшні опудала в городі!

Глядач не розуміє їх!

(919 — 920, 923 - 926)

А далі Евріпід починає характеризувати свої трагедії. Його слова свідчать, що Арістофан правильно зрозумів риси того нового, що ввів поет у свої трагедії — інша справа, що це нове Арістофанові не подобалося. Зокрема, він зазначав, що в Евріпіда немає незрозумілих словотворів, подібних до Есхілових «конепівнів» (через які Діоніс «ночами довгими не міг... склепити очі», 931), Евріпід з самого початку називає героїв, які розповідають про дальші події, у його діалогах беруть участь не тільки головні, але й другорядні персонажі. Теми трагедій Евріпіда торкаються лише конфліктів родинного життя, в якому діють не пихаті міфологічні герої, а звичайні люди зі звичайними почуттями (хоча, звісно, його трагедії також основані на міфах). Евріпід каже Есхілу:

Коли від тебе я прийняв трагедії мистецтво.

Розпухле від вельбучних слів та речень гордопишних...

Не мимрив що попало я. не змішував докупи.

А з першим виходом герой пояснював спочатку

Рід драми...

Звичайні справи в драму ввів, все, чим живемо й дишем.

Що кожен перевірить міг І, все збагнувши, кожен

Міг викрить помилки мої. Та я й не вихвалявся.

Не відвертав уваги вбік, нікого не морочив.

Мемнона й Кікна волячи з бляшаним калаталом...

(939 - 940; 945 - 947, 959 - 963)

Евріпід наполягає на тому, що своїми трагедіями він учив героїв уміння жити.

Дивитись, думать, розуміть, кохати, удавати,

Підозрювати, міркувать про все...

(957-958)

Отже, Арістофан відзначає прагнення Евріпіда максимально наблизити свою драму до реального життя, і саме це йому не до вподоби. Хор підбурює Есхіла дати достойну відповідь суперникові. хлюпнути на нього «із джерел красномовства». Але той, готуючи свою перемогу, спочатку ставить запитання: «за що-бо ми шанувати повинні поета?» І Евріпід з гідністю відповідає:

За мистецтво й за мудрі поради, за те,

що на кращу ми путь наставляєм

Батьківщини своєї усіх громадян.

(1009 - 1010)

Інакше кажучи, Арістофан вирішує надзвичайно важливе питання, то турбуватиме поетів і критиків усіх епох. — про місце поета в суспільстві. Ким має бути поет для народу? Для чого він пише свої твори? Відповідь Евріпіда не залишає сумнівів: поет — це вчитель і вихователь народу. Есхіл використовує її, аби звинуватити свого опонента в тому, що той не виконує цього головного завдання, припускається найтяжчого для поета гріха, який, за реплікою Діоніса, можна спокутувати лише смертю. Адже Евріпід своїми віршами «розумних та чесних, порядних людей обернув. . на погань мерзенну» (1011). Тепер уже Есхіл розповідає про своїх величних героїв, які були взірцем патріотичних почуттів, закликали його співгромадян на подвиг:

Благородні, плечисті були, кремезні,

не боялись державної служби.

Не тинялись без діла, мов блазні якісь,

на теперішніх пройд не скидались.

А відвагою дихали, вістрям списів

та шоломами з білим султаном...

Ви так саме себе гартувати могли б.

та цього ж ви не прагнули зовсім.

Щle трагедію «Перси» поставив я вам,

громадян наставляючи наших

Перемоги над порогом завжди жадать, —

я прекрасний оспівував подвиг!..

От про це віщувати й повинен поет!

(1014 - 1016, 1026 - 1028, 1031)

Поет мас, за словами Есхіла, вчити своїх співгромадян виключно добра, як це робили Гомер і Гесіод, а не зображувати закохано-розпутних Федр і Сфенебей. Коли Евріпід протестує і доводить, що нещастя Федри — то справжня життєва реальність, Есхіл йому відповідає:

Свідок Зевс, це було все, та мусить поет

приховати негарне й ганебне.

Не виводить на сцену й не вчити цього.

Як учитель дітей нерозумних

На добро наставляє, гак само пост

і дорослих людей научає.

Нам лише про корисне і слід говорить.

(1054 - 1057)

Устами Есхіла Арістофан висловлює власні судження з цієї складної проблеми Він звинувачує Евріпіда у приниженні значення трагедії, у якій півбоги змушені говорити не величною і піднесеною, як їм личить. а простою мовою, та ще й одягати на себе якесь лахміття — «тільки жаль викликаєш вони у людей» (1065). Евріпід учив марнославства, пустопорожніх слів і балачок. Справжнім злочином уважає Есхіл те. що Евріпід своїми драмами розбещував глядачів, робив їх аморальними. Саме через це, на думку Есхіла, серед афінських громадян уже перевелися герої, які б могли виступати в змаганнях:

І якого-бо зла не накоїв він нам?

Чи не вивів на сцену він звідниць гидких

І дівчат, що у храмах родили дітей,

І сестер, що з братами у блуді жили.

І жінок, що й життя вже для них — не життя?

Через це-бо у місті багато у нас

Розвелося тепер писарів-скоробрех.

Блюдолизів поганих, облесливих мавп.

Що обманюють вічно і дурять народ!

Вже немає кому й смолоскипа нести, —

Всі незграбні тепер і невправні!

(1078 - 1088)

Подальша суперечка двох поетів торкається питань стилю й музичної композиції. Евріпід глузує з неясних і багатослівних прологів Есхіла, а той, своєю чергою, критикує його за одноманітність стилю і доводить це тим, що в кожне цитоване Евріпідом речення вставляє безглузду фразу «Слоїка загублено». Висміює він Евріпіда і за його надто галасливі варварські пісні, які потребують супроводу не ніжних звуків кіфари чи флейти, а гучних бубнів. Урешті, щоб остаточно розв’язати суперечку поетів, Діоніс вирішує зважити їхні вірші. На орхестру виносять величезну вагу. Важкий вірш Есхіла примушує її шальку піти донизу, а шалька з легкуватим рядком Евріпіда злітає вгору. Тоді Діоніс, незважаючи на докори Евріпіда, бере за руку Есхіла і веде на поверхню.

Агон закінчено. Арістофан недвозначно робить чіткий висновок: Афінам на той час був потрібний поет типу Есхіла, драми якого виховували бійців і патріотів, становили вагомий засіб впливу на свідомість афінських громадян. Трагедії ж Евріпіда згубно підточували моральні основи суспільства й лише шкодили йому. Але якщо уважно проаналізувати дискусію двох поетів, можна збагнути і другий висновок Арістофана: трагедій мала зберегти свій традиційний вигляд, усяка згадка про сучасність була недоречною. прагнення поета показати людей такими, якими вони є насправді, «приземлення» трагедії, тобто запровадження реалістичних тенденцій, стали найбільшими помилками Евріпіда.

Зрозуміло, що погодитися з думками Арістофана неможливо. Адже йдеться про вдосконалення трагедії як жанру, невпинний поступ літературного процесу. Вже в Софокла герої втратили свою монументальність і значно наблизилися до земних людей, хоч і зберегли елемент ідеалізації. Евріпід значною мірою завершив цей процес, використавши для нової драми нові прийоми театрального втілення. Остаточне «приземлення» змінило й мову його героїв, наблизивши її до звичайної розмовної мови, і самих персонажів. Незважаючи на міфологічну оболонку, в трагедії вже діяли реальні стражденні люди, сповнені болісно-бурхливих суперечливих пристрастей.

Здобутки Арістофана важко переоцінити, його комедії стали зразком високого громадянсько-патріотичного мистецтва, що несло в собі величезний потенціал бойовитості, оптимізму та глибокої віри в сили й можливості народу і водночас — неприхованої ненависті до його кривдників. Щира любов поета до селянина-трудівника, наївного і завжди обдуреного безчесними політиканами, виливалася у нього в доброзичливу посмішку, позбавлену всякої сатири. Її він використовував для викриття егоїстичних керівників держави, політиканів, що штовхали державу в безодню війни, встановленої системи бюрократизму з її продажними ораторами, сикофантами, поширювачами псевдовчень та ін.

Надзвичайно злободенні за часів античності, п’єси Арістофана несподівано виявилися настільки актуальними і в нашу епоху, що навіть налякали сучасних реакціонерів. 1954 року, коли за рішенням ЮНЕСКО відзначалась ювілейна дата поета — 2400 років від дня народження, його комедія «Мир», підготовлена до вистави одним паризьким театром, була заборонена спеціальним урядовим декретом. Обгрунтування заборони зводилося до твердження, що комедія насичена «ідеями борців за мир» і «комуністичною пропагандою». Проте заборона викликала таке обурення французької громадськості, що невдовзі декрет було скасовано і п’єса побачила сцену. Але замислимося — яким же невмирущим і могутнім виявився протест поета проти війни, якщо і через тисячоліття він прозвучав на повний голос. До речі, висунувши ідеал «комуністичного суспільства» в комедії «Птахи», Арістофан своїм гострим і уїдливим сміхом сам же його і руйнує, підкидаючи ті утопічні зрівнювально-споживацькі тенденції, що виникли в Афінському полісі, коли окремі демократи вирішили жити за девізом — насолоджуватися, нічого не роблячи.

Надзвичайно тісно пов’язані з реальним життям, комедії Арістофана сповнені політичними натяками, недомовками, маловідомими для нас іменами його сучасників. Безперечно, афінські громадяни чудово розбиралися в усіх символах і алегоріях поета, але в нові часи вони утруднювали розуміння тонкощів Арістофанових п’єс і зменшували інтерес до них. Особливо вражає мова поета. Дотепна й надзвичайно виразна, яскрава, сповнена гострих жартів, каламбурів, несподіваних виразів та порівнянь, вона увібрала в себе всі скарби соковитої народної мови еллінів. Дуже часто Арістофан удається до прийому пародії, імітуючи мову ліричних і драматичних постів, учасників софістичних дискусій чи релігійних відправ, використовує діалектизми, простонародні звороти тощо. Його мова змінюється залежно від того, хто і де говорить. У парабасі й агонах вона більш стримана й літературна, у прологах та епісодіях звучить просто як розмовна і навіть вульгарна, пересипана часом брутальними жартами. Але це з нашого погляду, еллінські ж глядачі такою її не вважали, оскільки ця мова була для них звичною, нею вони розмовляли. Загалом до культурних явищ минулого необхідно підходити історично, тобто не можна їх оцінювати під кутом зору моралі людей нашої епохи.

Історичне значення творчості Арістофана полягає у навдивовижу сміливій критиці всього того, що він уважав шкідливим для афінських громадян, у визвольному новаторстві поглядів. «Батько комедії» став засновником політичного, сатирично-викривального жанру в драматургії.

Назад Зміст Далі

Посилання на схожі матеріали:

Дата останньої редакції: 10 березня 2026

Меню

Класична література Греції

Аттичний період (VІ-V ст. до н.е.)

Розвиток трагедії і театру. Давня аттична комедія

Пошук на сайті