ГІ де МОПАССАН — ПРЕДСТАВНИК КРИТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ

ГІ де МОПАССАН — ПРЕДСТАВНИК КРИТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ

Історія зарубіжної літератури XIX - початку XX ст. - Галина Давиденко - 2007 рік

ЛЕКЦІЯ 24 — 25

ГІ де МОПАССАН — ПРЕДСТАВНИК КРИТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ


1. Життєвий шлях письменника.

2. Новелістика Гі де Мопассана: різновиди, ознаки, провідні теми. «Сімонів батько», «Мадемуазель Фіфі», «Могильниці», «Два товариші».

3. Загальна характеристика романістики Гі де Мопассана.


1. Життєвий шлях письменника


ГІ де МОПАССАН (1850—1893)— один із найвизначніших майстрів французького реалізму XIX ст., автор новел і романів, послідовник Бальзака та учень Флобера, прихильник «великого руського» Тургенєва. Поширеною була думка, що Гі де Мопассан — один із найкращих новелістів XIX ст. Перебіг часу лише підтвердив слушність цієї думки. Загалом Гі де Мопассан написав близько 300 новел, об'єднаних у півтора десятка збірок. Три з них були видані по смерті письменника, до них увійшли лише ті твори, які він не перевидавав за життя.

Засновник так званої «психологічної новели» Мопассан водночас був творцем бездоганних зразків цього жанру. Він писав: «Твір мистецтва досконалий лише тоді, коли він є водночас як символом, так і точним зображенням дійсності».

Народився письменник 5 серпня 1850 року в незаможній дворянській родині у Нормандії, на півночі Франції поблизу порту Гавр. Дали йому довге ім'я Анрі Рене Альбер Гі де Мопассан, хоча сам він з дитинства називав себе коротеньким Гі.

Мати Гі, Лора Ле Пуатвен, була міщанкою зі збанкрутілої родини. Вона отримала знатне ім'я внаслідок союзу із чарівним Гюставом, тоді ще просто Мопассаном. Право на часточку «де» Мопассаном дісталося у 1774 році, завдяки випадковій милості австрійського королівського двору. Щоправда, революційні потрясіння, що відбулися незабаром, зробили частку «де» не дуже актуальною, проте для Лори Ле Пуатвен вона була дуже важливою. Не випадково незадовго до весільної церемонії Гюстав домігся від громадського трибуналу міста Руана право офіційно додавати до свого прізвища омріяну частку «де».

Сварки у родині Мопассанів почалися майже на другий день після весілля. Гюстав, безталанний живописець та неврівноважена людина, як і раніше, залицявся до красунь і витрачав гроші. Усім керувала серйозна Лора, яка мала сильний характер, незалежний розум, вишуканий смак і взагалі була непересічною особистістю. Лора спромоглася завоювати глибоку любов і повагу сина, який став її гордістю. Із самого дитинства вона по-своєму виховувала Гі, і протягом усього життя він відчував її вплив і як письменник, і як людина. До останніх його днів вона залишалася його другом, порадницею і довіреною особою.

Батько навчив Гі малювати й розумітися на мистецтві, проте не став йому по-справжньому близьким.

У 1862 році подружжя Мопассан роз'їхалося. Лора безперечно перемогла у цій ситуації. Вона ніколи б не погодилася на розлучення, бо ні за що на світі не стала б знову Ле Пуатвен, і тому продовжувала залишатися з чоловіком заради дітей.

Дитинство Гі проминуло у будинку бабусі у Фекані та у курортному містечку Стрета, куди вони досить часто приїжджали відпочивати. Виховання хлопчика проходило у бесідах з матір'ю, читанні Шекспіра і уроках абата Обурга, вікарія Стрета.

Більшість подробиць біографії Мопассана до сьогодні залишаються нез'ясованими. Батьки не прагнули вести сімейний літопис, а сам Гі неодноразово повторював: «Я хочу, чтобы всё то, что касается меня и моей жизни, никогда не было разглашено». Він навіть не дозволяв друкувати свої портрети, уникав передмов до своїх творів, не давав інтерв'ю, знищував своє листування і майже не вів щоденників, тому відомості про шкільні роки письменника досить обмежені.

У 1859—1860 роках він навчався в Імператорському ліцеї Наполеона у Парижі. Коли йому виповнилося 13 років, Лора віддала його до духовної семінарії у м. Івето. Офіційні табелі із семінарії сповнені стриманих подяк слухняній дитині. Проте насправді Гі швидко зненавидів похмуру будівлю. Хлопчик часто вдавав із себе хворого, тільки б вирватися на волю.

Втіхою на той час для він стає поетична творчість. Хлопчик почав римувати із 13 років. Саме ця зброя у руках юнака дозволила йому, врешті-решт, залишити семінарію.

Отримавши перемогу, він одразу ж поступив до старшого класу Руанського ліцею. Це відбулося на початку літа 1868 року. Провчившись рік, хлопець з успіхом склав у Канні іспити на ступінь бакалавра. Цю подію Гі відсвяткував по-своєму — традиційним відвідуванням місцевого публічного будинку. У жовтні того самого року його було зараховано на факультет права Паризького університету.

Руанський період вагомий у літературній біографії Мопассана. Тут він зустрів свого першого літературного наставника й першого критика: ним опікувався товариш його дядька — Луї Буйне. Це був талановитий поет, викладав французьку літературу, обіймав посаду хранителя Руанської бібліотеки. Саме він познайомив Гі зі своїм товаришем Гюставом Флобером, який на той час уже був відомим і шанованим письменником. Перші літературні спроби Мопассана розчарували Флобера, і довгий час він бачив у ньому лише здібного, але аж ніяк не талановитого юнака. Флобер навчив юнака таємницям літературної майстерності — довго і наполегливо вдивлятися в те, що прагнеш описати, щоб віднайти у кожному життєвому явищі новий бік, якого до цього часу ще ніхто не торкався і не відтворював.

У червні 1870 року почалася франко-прусська війна. Гі був призваний на військову службу і, не встигши повоювати, став свідком надзвичайно швидкої поразки французької армії та окупації Франції. Мопассан розривався між ненавистю до війни та мілітаристів — прусаків. Йому довелося побачити те, що зранило його душу, але сформувало світогляд. Свій гнів, ненависть та обурення цією війною і німцями він ще довго виливав на сторінках своїх творів і повністю звільнився від цієї теми лише у 1887 році.

Після поразки Франції Мопассана зарахували до паризького інтендантства, де він спокійно чекав на демобілізацію, проводячи час у товаристві відомої співачки мадам Делакер'єр. Врешті-решт, його тривалі відлучення викликали у керівництва підозру, і проти нього було розпочато розслідування. У листопаді 1871 року, виладнавши проблеми на роботі, Гі демобілізувався. Деякий час він жив батьківським коштом, іноді влаштовуючи скандали з приводу недостатнього, на його погляд, утримування. Але родина була майже розорена після війни, і тому продовжити навчання в університеті Гі де Мопассан не міг.

Завдяки старанням батька та Гюстава Флобера у березні 1872 року він вступив на службу до морського міністерства, проте, за умовами найму, жалування він почав отримувати лише після року роботи. Позбавлений можливості витрачати гроші на що йому заманеться, Мопассан зайнявся спостереженням за середовищем чиновництва, що теж знайшло своє відображення на сторінках його творів.

Майбутній письменник уперто продовжував свої літературні спроби. Дружба із Флобером дозволила йому увійти до кола таких митців, як Альфонс Доде, Еміль Золя, Тургенєв. Серед них він мав славу простого нормандського хлопця, у якому ніхто навіть не підозрював колись побачити письменника. Протягом семи років молодий Мопассан загартовував своє перо і свої літературні спроби приносив Флоберу. Той уважно читав і детально аналізував недоліки творів Гі, ділився таємницями своєї майстерності. Пізніше Мопассан згадував: «Я працював під керівництвом Флобера впродовж 7 років, не надрукувавши жодного рядка. За ці 7 років він дав мені стільки, скільки я сам не набув би й за сорок».

Принципи настанов Флобера:

6. не з'ясовувати психології героя — хай про неї кажуть його вчинки;

7. не викладати подробиць — хай обрана риса дасть гостро й повно відчути ціле;

8. не коментувати і не оцінювати — хай говорять дії і підтекст, лексика і барви.

Мопассан став працювати вельми напружено. До початку 1876 року у його письменницькому доробку вже було чимало віршів, прозових творів, п'єс.

У грудні 1878 року юнак, за сприяння Флобера, перейшов працювати у міністерство народної освіти — у відділ літератури та мистецтва. З цього приводу він став підписувати листи таким титулом «Находящийся в распоряжении министра народного образования, вероисповеданий и искусств, особо уполномоченный по переписке министра по делам управления отделами вероисповедания, высшей школы и учёта».

Мопассан відчував відразу до затхлого повітря службових кабінетів, до людей недалеких, і коли у нього з'являлося декілька франків, він відправлявся до Етрета, а коли грошей зовсім не було — на Сену. Улюбленою справою на відпочинку було веслування. Гі був душею компанії завдяки своїй силі, жартам.

З 1878 року в літературному житті Мопассана, як і всієї французької літератури, почався новий період. Саме в цей час Еміль Золя придбав свій знаменитий будинок у Медані, де почали збиратися його молоді прихильники, яких охрестили натуралістами. Не торкаючись тонкощів літературних суперечок, відзначимо, що Мопассана вабило до цієї групи і схоже розуміння мистецтва, і прагнення приєднатися до перспективної групи.

1880 рік став для письменника доленосним. У театрі Дежазе непогано відбувалася прем'єра його п'єси у віршах «У старі роки». Не без допомоги Флобера поеми та вірші Мопассана були зібрані в окремий том і незабаром повинні були побачити світ. Гі надавав великого значення цій збірці, не підозрюючи, що справжній тріумф уже чекав на нього, проте зовсім в іншому місці.

Компанія у Медані на цей час була дружна як ніколи. За сприянням Мопассана Золя придбав човен для прогулянок по Сені. Коли прийшов час дати їй ім'я, Гі запропонував «Нана». Таку назву мав роман Золя, що наробив галасу, про важку долю дівчини легкої поведінки. На питання «Чому?», Мопассан, сміючись, відповів: «Тому що всі будуть залазити на неї». І у цьому колективі виникла думка про видання спільної збірки оповідань «Меданські вечори», яка стала б рекламою і новому напрямові, і молодим авторам. Склад збірки був обговорений спільно. Молодий прозаїк узявся написати новелу про один із епізодів франко-прусської війни. У ній повія виявилася набагато моральнішою та людянішою, ніж добропорядні руанські буржуа, що їхали разом із нею в одному диліжансі, і які теж потрапили до рук німців. Новела мала назву «Пампушка».

Найцікавіше, що ця історія не була вигаданою. Прототипом Пампушки була справжня руанська повія Адрієнна Легей, з якою дійсно сталася історія, взята за основу сюжету новели. Розповідали, що багато років потому Мопассан, уже доволі відомий письменник, зустрів Адрієнну у ложі руанського театру Лафайєт. Він розчулено подивився на неї, потім привселюдно поклонився і повіз вечеряти до готелю Манс. Життя її закінчилося досить сумно — розгубивши клієнтів, Пампушка з вулиці Шарет наклала на себе руки у 1892 році, заборгувавши господареві 7 франків.

Збірка «Меданські вечори» побачила світ на початку травня 1880 року. Мопассан швидко переконався, що його розрахунки виявилися неправильними: публіка звернула увагу на збірку його віршів завдяки новелі, а не навпаки. Це стало йому уроком, який було засвоєно — тепер до поезії він звертався лише епізодично.

Буквально через тиждень Гі отримав телеграму про передчасну смерть Флобера від інсульту. Мопассан відразу ж приїхав до Круассе і взяв активну участь в організації похорон, зокрема сам обмив та одягнув свого друга та вчителя.

Успіх супроводжував молодого письменника й надалі. Його залюбки друкували видавництва, які лише декілька місяців тому із такою впевненістю йому відмовляли. Письменник поводив себе доволі обережно; він не поспішав кидати службу і пояснював це так: «Профессия литератора весьма ненадёжна. В случае болезни или неудачи я буду счастлив иметь должность и оклад».

Згадка про хвороби була не просто випадковістю. Його спадковість була достатньо важкою: чарівна мати, хвора на неврастенію, дядя Альфред, який страждав галюцинаціями і помер у віці 32 років. Під час надмірного захоплення веслуванням Гі страждав від жорстоких нападів мігрені та різкої зміни настроїв — збудження найчастіше чергувалося у нього із глибокою депресією. Наприкінці семидесятих років у нього стало сильно випадати волосся та загострилося захворювання нерва правого ока. Діагноз лікарів був однозначним — сифіліс. Час набуття ним страшного недугу пізніше віднесли приблизно до 1876 року, коли бідний і нікому не відомий Гі вів розгульний спосіб життя, нехтуючи його наслідками. Медицина тоді ще не знала пеніциліну, і Мопассан опинився в одній компанії з багатьма відомими людьми, жертвами цього насправді прокляття століття. Серед них були Альфонс Доде і Стефан Малларме, Шарль Бодлер і Жюль Гонкур, Вінсент Ван Гог і Фрідріх Ніцше, Поль Гоген і Анрі Тулуз-Лотрек.

Влітку 1880 року прозаїк таки наважився кинути службу і незабаром відправився у мандрівку Корсикою. Непосидючість, очевидно, була у нього в крові — він ніколи довго не залишався на одному місці. У квітні 1881 року Гі зняв будиночок у Сартрувіллі, а вже через декілька місяців відправився як кореспондент газети «Голуа» до Африканського континенту. У травні цього самого року вийшла перша збірка новел Мопассана — «Заклад Тельє», за якою незабаром вийшла друга — «Мадемуазель Фіфі».

«Заклад Тельє» Гі де Мопассан присвятив Тургенєву. Натомість російский письменник сприяв популяризації творів Мопассана у Росії. Цікавий факт: роман «Любий друг» почав друкуватися у «Віснику Європи» місяцем раніше, ніж у Парижі.

Успішний новеліст оселився у Етрета. Там він збудував будиночок. Замислившись над назвою для свого дому, Мопассан зупинився на «Закладі Тельє», проте вирішив, що вона була не дуже доречною.

Письменник ставився до своєї творчості як справжній комерсант. Він слідкував за рекламою та продажем своїх творів. Літо 1882 року Мопассан провів, подорожуючи Бретанню. Навесні наступного року світ побачив його перший роман — «Життя».

Гі де Мопассан був одним із дивовижних коханців свого часу. За чверть століття він, за його словами, мав сексуальний зв'язок із сотнею молодих жінок. Серед чисельних любовних романів прозаїка варто згадати його листування із Марією Башкірцевою. Це був коротенький роман у кількох листах. Ця молода дівчина, талановита і гарна, помирала від сухот, і знала про це. Сповнена життєвої енергії і бажання жити, вона намагалася відвернути невідворотне. З метою хоча б щось зберегти про себе, вона вела щоденник, який після смерті хотіла залишити якомусь письменнику. Її вибір пав на Гі де Мопассана. їхні листи були сповнені відвертості, тонкої гри розуму; вони чудово розуміли один одного, хоча ніколи не бачились і навіть не шукали зустрічі. Життя все вирішило за них: Мопассан так і не отримав цього щоденника, а Марія, яка так мріяла залишитись у пам'яті якоїсь людини, стала відомою завдяки цьому щоденникові, хоча присвячений він був лише Гі де Мопассанові.

Мопассан теж хворів. Його мучили глибокі напади депресії та страх смерті, у нього з'явилися галюцинації. З тих пір він почав боятися дзеркал. Усе частіше книги та листи йому читали — він змушений був берегти зір.

Літо 1884 року він провів у Етрета. О восьмій ранку Гі піднімався, не снідаючи, сідав за стіл і працював до дванадцятої години. Після холодного обтирання снідав, а потім знову до роботи. Після обіду він разів 40 — 50 стріляв із пістолета та йшов до моря.

1884 рік став подарунком для прихильників таланту Мопассана. Побачили світ три прекрасних збірки новел: «Місячне сяйво», «Сестри Рондолі», «Міс Гаррієт», а також книга подорожніх нотаток «Під сонцем». Зиму Мопассан провів у Каннах. Він багато і наполегливо працював. Результатом цієї праці стали збірки новел «Іветта», «Казки дня і ночі», «Туан» і, нарешті, найвідоміший твір письменника — роман «Любий друг».

У журналістських колах, до яких належав і герой роману Жорж Дюруа, називали відразу декількох прототипів цієї колоритної фігури. Проте найближче до Любого друга стояв сам Мопассан — невипадково це прізвисько супроводжувало Гі все подальше життя. Із Жоржем Дюруа його єднали зовнішність, кар'єризм, любов до води та рідного краю, страх перед смертю, атеїзм, яскраво виражена сексуальність та зневажливе ставлення до жінок.

Незважаючи на чисельні зв'язки, Мопассан навіть і не думав про створення сім'ї. Вагомий вплив щодо цього питання мали мати та незалежність, якою письменник надзвичайно дорожив. «Я никогда не любил... Думаю, что я слишком строго сужу женщин, чтобы поддаваться их очарованию. В каждом человеке есть существо моральное и существо физическое. Чтобы любить, мне надо встретить такую гармонию между этими двумя существами, какую я никогда не встречал».

У 1885 році, відчувши погіршення здоров'я, Мопассан спочатку вирушив у подорож Італією, а потім лікуватися на курорт Шатель-Гюйон. Тут він збирав матеріал для майбутнього роману «Монт — Оріоль».

8 червня 1887 року в його житті відбулася знаменна подія — він став першим літаючим романістом. Проте далеко не всі здобутки науково-технічного прогресу знаходили схвальний відгук у Мопассана. Наприклад, саме він очолив групу письменників і художників, які активно протестували проти спорудження знаменитої Ейфелевої башти, приуроченої до відкриття виставки ЕКСПО-1889. Існують відомості, що пізніше він досить часто обідав у ресторані башти, мотивуючи це тим, що знайшов єдине місце у Парижі, звідки йому не було видно ненависну споруду.

Протягом 1887 — 1888 років прозаїк надрукував романи «Монт-Оріоль» і «П'єр і Жан», напівавтобіографічну книгу «На воді», збірки новел «Орля», «Обранець пані Гюссон». Взимку він з'їздив до Алжиру та Тунісу. Крім того, на зміну яхті «Любий друг — 1», придбав яхту «Любий друг — 2» і здійснив на ній подорож Середземним морем.

Навесні 1888 року Мопассан закінчив роман «Сильна як смерть».

Проблеми переслідували його: хвороба брата, який помер у психіатричній лікарні, посилення власних хвороб. Він, як і його мати, почав дедалі частіше вживати наркотики — ефір та опіум. Незважаючи на всі старання лікарів, хвороба впевнено прогресувала. Він постарів, його вже не впізнавали на вулицях знайомі, випадково зустрівши. У нього відчутно змінився характер: він став роздратованим, досить часто починав скандал через дрібничку. Він жалівся на провали у пам'яті, через які іноді не міг згадати назв навіть найуживаніших предметів тощо. «Я не имею ни одной последовательной мысли, я забываю слова, название всего, и мои галлюцинации, мои страдания раздирают меня. Я не могу писать; я больше не вижу, это крушение моей жизни». Новеліст усе далі віддалявся від людей, припинив спілкуватися з іншими письменниками.

У ніч на 2 січня 1892 Мопассан зробив спробу накласти на себе руки, яка виявилася невдалою. Через декілька днів мати за наполяганням лікарів змушена була відправити його до психіатричної лікарні, найдорожчої у країні. Наступні півтора роки були не більше, ніж довготривалою агонією. У пресі на всі лади переказували історії про божевілля та пристрасть Мопассана до наркотиків.

Страждання письменника припинилися лише 6 липня 1893 року. Після його смерті рідні без жалю позбавились усього, що нагадувало б їм про Гі. На похоронах за труною Мопассана йшли, в основному, друзі, письменники та видавці. Ні батько, ні мати так і не з'явилися. Олександр Дюма-син із гіркотою повторював: «Какая судьба! Какая потеря для литературы!»

Мопассан і Україна. Творчість Мопассана завжди користувалася в Україні сталим інтересом. Перші переклади його творів з'явилися ще за життя автора. Починаючи з 1883 p., різні газети й журнали друкували переклади його статей і оповідань. Серед перекладачів варто виділити Марка Вовчка, Василя Щурата, Осипа Маковея, Івана Рильського та ін.

За півтора десятиліття з'явилося понад 40 перекладів різних творів Мопассана. Великим прихильником творчості письменника був І. Франко. Він підготував збірку новел письменника, що вийшли під назвою «Дика пані» (1899).

Після 1917 р. в Україні виходили збірки новел письменника передусім на теми народного життя та про події франко-прусської війни.


2. Новелістика Гі де Мопассана: різновиди, ознаки, провідні теми: «Сповідь», «Мадемуазель Фіфі», «Могильниці», «Два товариші»


Новела — коротка оповідь про якусь подію чи людину, про її почуття і переживання. Відтворивши на обмеженому просторі новели чиюсь долю або випадкову подію, письменник прагнув показати фрагмент життя, а через нього — найхарактерніші риси всього суспільства.

Якщо в епоху Ренесансу новела здебільшого мала комічний характер, в основі лежав анекдотичний, кумедний сюжет, була насичена динамічними подіями, мала чітку фабулу і майже не зображувала внутрішнього світу героїв, то французька новела критичного реалізму значною мірою втратила ці риси. Більш статична й описова, вона стала передусім психологічною, розповідала про душевні поривання людини.

Своєї вершини французька новела XIX століття досягла у творчості Гі де Мопассана. Його творчий доробок містив більш як 20 збірок, до яких увійшло 300 новел, надрукованих протягом 1880—1890 років.

Провідні теми творчості:

♦ війна; страждання і смерть, які вона несла людям;

♦ життя представників різних суспільних верств і прошарків;

♦ кохання; щастя чи нещастя у шлюбі;

♦ вірність і зрада;

♦ самотність людини; її ізольованість і приреченість;

♦ доля жінки у суспільстві і сім'ї;

♦ доля людей, які опинилися за межами суспільства;

♦ буржуазні й аристократичні звичаї у столиці та провінції;

♦ релігія та її вплив на людей;

♦ патріотичні твори про франко-прусську війну.

Гі де Мопассан створив новий тип новели, якого не знала європейська література. Аналізувати його твори досить складно, бо найчастіше сюжет і зміст у новелі не збігалися. Зазвичай автор відтворював лише окремий епізод людського буття без чітко визначеного фіналу — «шматок життя». Але кожен такий епізод був проявом глибинних процесів життя, побачити, зрозуміти й осягнути які автор запропонував читачеві. Сюжет став ніби верхнім ґрунтом, який приховував значний художній шар. Такий принцип зображення пізніше отримав назву «підтекст».

Дослідивши тему війни, Мопассан поставив широке коло питань:

— відповідальність уряду за війну;

— аморальне прагнення міської та сільської буржуазії мати зиск із війни;

— трагедія втягнутої у криваві події війни пересічної людини і властиве їй почуття патріотизму;

— патріотизм мопассанівських героїв не промовистий, вони не виголошували гучних гасел, не говорили про велич Франції та свій обов'язок.


Майстерність Мопассана — новеліста.

♦ одна сюжетна лінія;

♦ гострота та динамічність сюжетів;

♦ психологічна вмотивованість усіх дій героїв;

♦ найсуворіший добір головного, типового в слові, образі, характері, ситуації;

♦ сконцентрованість в одній події, у різкому зіткненні характерів;

♦ драматичне напруження дії;

♦ прийом контрасту;

♦ жвавий діалог;

♦ мова героїв індивідуалізована;

♦ широке використання художньої деталі;

♦ несподівана розв'язка;

♦ різноманіть форма творів;

♦ стислість і лаконічність.


«Сповідь»

Головні героїні — Сюзанна і Маргарита де Терель — дві рідні сестри. Центральна тема новели — тема вірності та зради.

Маргарита померла. їй було 56 років, але на вигляд — не менше 75.

Сюзанна, старша за сестру на 6 років, ридала, стоячи біля сестри на колінах. Вона була вдовою. Колись вона дуже любила одного чоловіка, він теж її любив, але Анрі незабаром помер. Дівчина вирішила ніколи більше не виходити заміж. її молодша сестра Маргарита теж сказала, що ніколи не вийде. Вона була красива і багато чоловіків закохувались у неї.

Тепер, помираючи, Маргарита благала, щоб прийшов священик, якому зізналася, що також була закохана в Анрі. Щоб він не дістався сестрі, вона підмішала йому в тістечко порошок з товченого скла, собі так само, а решту кинула в озеро. На другий день померло двоє лебедів. Невдовзі помер і Анрі, а Маргарита назавжди залишилася калікою. Маргарита попросила сестру пробачити й та пробачила: «Прощаю тебе, дитино, прощаю...»


«Мадемуазель Фіфі»

Маркіз Вільгельм фон Ейрік, мініатюрний блондин, манірний, грубий із солдатами, жорстокий, запальний. З часів вступу у Францію товариші називали його не інакше як мадемуазель Фіфі, тому що мав тонку талію, ніби затягнуту в корсет, бліде обличчя і вживав слово-паразит, яке він вимовляв з присвистом «fi-fi donc!».

Одного разу він разом зі своїми друзями вирішив розважитися і з Руана привезти панночок. На вулиці вони зустріли 5 красивих дівчат — повій. За три місяці ці жінки вже змирилися з прусаками і були впевнені, що їм добре заплатять.

Дівчат привели в їдальню і капітан сам почав «ділити» їх, оголошуючи: «№ 1 — Памела — призначений командиру...». Мадемуазель Фіфі дісталася найменша — Рашель — юна брюнетка, єврейка. Вона була справжньою патріоткою і вбила його десертним ножем. Дівчина втекла і сховалась у дзвіниці. Після відходу німецьких військ Рашель повернулася в Париж, де зустріла справжнього патріота. Він закохався в неї і вони одружились.


«Два товариші»

У центрі новели — два приятелі — Морісо і Соваж, які познайомилися свого часу на рибалці. Вони вже довгий час не бачилися, і одного разу раптово зустрілися. Приятелі зайшли в кав'ярню випити, і під час розмови вирішили піти порибалити, щоб пригадати минулі часи. Саваж сказав, що у нього був знайомий полковник, який міг пропустити їх, щоб вони не наткнулися на аванпости пруссаків.

Друзі знали, що нагорі — пруссаки, але вони ніколи їх не бачили, хоч і відчували навколо Парижа. Вони обережно підійшли до річки і почали вудити, коли почули позаду себе тупотіння. Озирнувшись, побачили озброєних чоловіків, які націлювали на них рушниці. їх схопили, зв'язали і доставили на острів.

Головний серед пруссаків припустив, що напевне вони знають пароль, якщо змогли пройти. Він пообіцяв, якщо товариші скажуть пароль, то спокійно повернуться додому. Але ж приятелі ніякого пароля не знали. Тоді офіцер наказав вистроїтись 12 солдатам і розстріляти героїв. їх убили, причепили до ніг важке

каміння і скинули в річку. А офіцер велів поварові зажарити рибу, котру спіймали два приятелі.

Тема: зображення безчинства франко-прусських завойовників.

Ідея: возвеличення сили духу, мужності, патріотизму простих людей.


3. Загальна характеристика романістики Гі де Мопассана


Гі де Мопассан став автором шести романів, три з яких здобули світову славу. Першим і одним із кращих творів письменника був роман «Життя» (1883). Задум його виник давно і встиг отримати схвалення Флобера. Саме Гюставу Флоберу належала ідея ключової фрази книги, що з'явилася на його останніх рядках: «Жизнь, что ни говорите, не так хороша, но и не так плоха, как о ней думают». Роман «Життя» (1883) увібрав у себе все те, що хвилювало письменника раніше, а пізніше лише посилилось у його творчості: зневага до батька, відраза до материнства, глибокий песимізм, любов до рідного краю та стихії води, невідворотні думки про смерть. Цей твір став виявом тонкого і глибокого проникнення письменника у людську психологію. Мопассан не просто зробив головною героїнею жінку, а ніби змалював її очима історію руйнації ілюзій, розставання із чудовим минулим. Розповівши про конкретний, приватний випадок невдалого заміжжя, про «одне життя» (так точніше перекладалася назва роману), автор водночас показав життєві невдачі та розчарування своєї героїні як сумну, проте загальну закономірність. Мопассан був песимістичним письменником, але його психологічна майстерність не стала від цього менш досконалою.

Події у творі відбувалися на півночі Франції на початку XIX ст. Головна героїня — Жанна — білявка з блакитними очима, дочка барона Ле Пертюї де Во. Вона нещодавно повернулася додому з монастиря, в якому перебувала «в строгом заключении» з дванадцяти років. А тому насолоджувалася волею і теплом батьківського дому.

Дівчина щаслива від думки про те, що на все літо разом зі своїми батьками збиралася поїхати в родовий маєток на березі моря. Маєток у «Тополях», звісно, старий, але батько продав одну зі своїх ферм і на ці гроші відремонтував його: адже він з дружиною вирішили подарувати цей маєток доньці. Вона стане там жити, коли вийде заміж... А поки вони поїхали туди на все літо. В маєтку дуже просторо і затишно. Можна де завгодно бігати, гуляти і купатися в морі — цілковите щастя, а попереду ціле життя і, звичайно ж, кохання. Жанна мріяла про свого майбутнього чоловіка, про швидке і щасливе заміжжя.

У «Тополях» Жанна познайомилася з молодим красенем, порядним і тихим віконтом де Лямар. Ще нічого не сталося, ще ніхто нічого не знав — ні барон з баронесою, ні Жанна, ні навіть читач, а між тим зав'язка драми уже відбулася... Віконт бував у їхньому будинку частенько, він допомагав матусі «совершать моцион», вони втрьох — з батьком і Жанною — влаштували морську прогулянку. Жанна відчувала, що дуже закохалася в Жульєна, і ось прозвучало питання: «Хотите быть моей женой?».

Жанна дуже схвильована: як же так — учора заснула дівчиною, а сьогодні, біля вівтаря, стала жінкою! І дивувалася поведінці Жульєна, який їй шепотів, що ввечері вона стане його дружиною. І ось уже вечір. Дівчина лежала у ліжку і чекака, сама не знаючи чого. Далі на двох — трьох сторінках автор передав пристрасть героїв — «...по ее ноге скользнула другая нога, холодная и волосатая...».

Під час весільної подорожі по Корсиці в Жанні прокинулася справжня жінка, але дивно: пізнаючи з Жульєном усі пристрасті кохання, вона все яскравіше помічала, що її чоловік боязливий, жадібний, чванливий і нестерпно буденний. Повернувшись у маєток, Жюльєн зовсім перестав звертати увагу на дружину, часто забував поголитися, не вилазив зі своєї старої домашньої куртки і випивав по вісім склянок коньяку після їжі. Жанна нудьгувала, а тут іще завжди весела Розалі зовсім змінилася і занедужала.

Одного ранку Розалі народила хлопчика. Жанна дуже схвильована: треба було знайти батька дитини, примусити одружитися. Але Жюльєн категоричний: служницю слід прогнати разом з незаконною дитиною! Він дуже розлючений, але чомусь знову повернувся до своїх подружніх обов'язків.

Одного зимового вечора Жанні стало дуже погано, у будинку дуже холодно. Вона на босу ногу, майже непритомна, пішла у кімнату до Розалі, але її там не було. Відчуваючи, що ось-ось помре, Жанна кинулася будити Жульєна... На подушці чоловіка вона побачила голову Розалі. Жанна знепритомніла, а лікар виявив у неї вагітність.

Усіх примирив сільський кюре, який знайшов чоловіка для Розалі. А Жанна народила хлопчика. Його назвали Поль, і любов до дитини замінила все інше. Але біди продовжували сипатися на голову бідної Жанни: померла матуся, Жюльєн закрутив роман по сусідству — з графинею де Фурвіль, ревнивий граф натрапив на коханців і вбив їх, ця справа обійшла околиці як нещасливий випадок...

Коли Полю виповнилося п'ятнадцять, мати віддала його на навчання в коледж. Син зв'язався з проституткою, тягнув з матері гроші і, врешті-решт, розорив її. Старий барон заклав маєток і раптово помер... Розалі, вже стара, але кремезна вдова, повернулася до Жанни і опікувалася нею. Вони жили в убогому, але затишному будинку. Поль писав, що його кохана народила дівчинку і тепер помирає. А Жанна, та сама Жанна, яка зовсім недавно захоплювалася життям, доживала останні дні й інколи згадувала короткі й нечасті сцени кохання.

Та ось Розалі привезла дівчинку, онучку. І життя тривало, те саме життя, яке не було таким вже й поганим, як про нього думають.


Питання для самоконтролю

• Хто із французьких письменників став літературним учителем і опікуном Гі де Мопассана?

• Який тип новели розробив у своїй творчості Гі де Мопассан?

• . Розкрийте провідні теми творчості новеліста.

• У чому полягає новизна і майстерність новелістики письменника?



Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.