Відлуння. Апокрифічна історія української літератури

Контекст

Ігор Костецький, справжнє ім'я якого Ігор Мерзляков (народився 14 травня 1913 року в Києві, помер 14 червня 1983 року у Швайкгаймі під Штутґартом як Eaghor G. Kostetzky), був одним із засновників і провідним теоретиком Мистецького Українського Руху (МУР), а також визначним модерністичним письменником свого покоління. Його творчість, як і значний масив інших першорядних українських текстів, тривалий час залишалася поза літературним та науковим обігом, що зумовило потребу в радикальній ревізії української літературної історіографії. Видання «Тобі належить цілий світ. Вибрані твори», підготовлене Марком Робертом Стехом та опубліковане видавництвом «Критика» 2005 року, стало не просто черговою книгою, а концептуальним явищем. Воно спрямоване на формування об'єктивної картини історії української літератури, подолання провінційних стереотипів та інтеграцію спадщини Костецького в національний і світовий культурний контекст.

Аналіз

Композиція видання

Марко Роберт Стех, упорядник збірки «Тобі належить цілий світ», використав метод колажу як основний композиційний принцип, що був улюбленим прийомом самого Костецького. Книга поділена на чотири розділи: «Пошуки», «Ім’я», «Стиль» та «Міт». Кожен із цих розділів починається вступним есеєм від упорядника, які не лише окреслюють інтерпретаційне поле для представлених творів Костецького, а й слугують своєрідними рівнями занурення у світ літератора. Така структура дозволяє читачеві поступово осмислювати багатогранність постаті Костецького, його творчих пошуків, еволюції стилю та формування міфології навколо його імені та ідей.

Діапазон творчості

Незважаючи на те, що видання є «вибраними творами», воно прагне максимально повно представити яскраву й неординарну особистість Ігоря Костецького. Збірка охоплює оповідання, повісті, п’єси, вірші, подорожню прозу, кіносценарії, численні есеї, театральну й літературну критику, а також українські переклади вершинних творів світової літератури. Хоча деякі аспекти доробку, як-от романи, окремі вірші, подорожні нариси та кіносценарії, істотно звужені або відсутні, представлені тексти дають уявлення про широкий діапазон творчості та світоглядну еволюцію письменника. Зокрема, до видання включено інтерв’ю Юрія Соловія з Ігорем Костецьким та його дружиною Елізабет Котмаєр, есей «Зіновій Бережан», а також вступні статті Костецького до видань віршів Езри Паунда та вибраних творів Стефана Ґеорґе в українських перекладах. Ці матеріали є знаковими для розуміння його естетичних та філософських поглядів.

Метод упорядника

Марко Роберт Стех демонструє глибоке, радше інтуїтивне, ніж раціоналістичне, відчуття аналізованого матеріалу, що забезпечує органічність його ґрунтовних розвідок у загальній структурі книги. Цілком імовірно, що власний письменницький досвід канадського дослідника, який працював на ниві української літератури поза межами України, відіграв тут ключову роль. Стех позиціонує себе як «лоцмана» для «непосвяченого реципієнта», пропонуючи орієнтири у світі домінантних ідей та наскрізних образів Костецького, але водночас залишаючи простір для власних вражень та висновків читача. Метою видання, за словами Стеха, є надання «нагоди для читача в Україні виробити собі неупереджену думку про непростий феномен Костецького-літератора і його місце-значення не лише в каноні української літератури, а й у загальнішій царині наших колективних цінностей» (С. 13). Такий підхід підкреслює активну роль читача у процесі рецепції та інтерпретації.

Образи і символи

«Московські задрипанці», «хмільне шароварництво», «сльозлива туга»

Ці вирази, використані Ігорем Костецьким (С. 512–513), є не просто емоційними оцінками, а символічними маркерами того, що він вважав провінційним, епігонським та аматорським у тодішній українській культурі. «Московські задрипанці» вказують на вторинність і залежність від імперського центру, «хмільне шароварництво» – на поверхове, етнографічне самолюбування, а «сльозлива туга» і «ідолопоклонництво» «Кобзареві», «Каменяреві» та «Дочці Прометея» – на сентиментальне, некритичне ставлення до національних авторитетів. Ці образи у сукупності моделюють «літургію пласкости, диктатуру трафарету», що, на думку Костецького, придушувала «основні мовомисленні спромоги нації» (С. 512–513), перешкоджаючи її повноцінному розвитку.

«Культура дорослих людей»

Цей образ є центральним для розуміння ідеалу української культури, до якого прагнув Костецький. Він протиставляється «масовості чисто кількісній» і «гуку дзвінких слів без будь-якого змісту» (С. 512). «Культура дорослих людей» — це «багатозначна культура», здатна «дивитись на своє минуле критично, а у майбутнє входити самовідповідально» (С. 512). Вона вільна від «сліпого поклоніння авторитетам» і «думання про свою національність», усвідомлює власне становлення «без забобонів», відчуваючи себе спадкоємцем усіх цінностей. Цей образ символізує зрілість, самодостатність та органічну неперервність культурного розвитку, що має «справжні перспективи» (С. 512).

«Самотворча індивідуальність» і «нація»

Ігор Костецький проводить пряму паралель між своїм свідомим вибором прибраного імені та біографії і процесом національного самотворення. Він пише: «З прибраним ім’ям і біографією я стаю самотворною індивідуальністю, точнісінько за тим самим законом, за яким невиразна, збита в отару купа людей, прибравши ім’я і зробивши собі історію, стає нацією» (С. 519). Цей образ підкреслює ідею свідомого, вольового акту самовизначення як для особистості, так і для спільноти. Його особистий вибір «стати українцем» (С. 519), попри інші можливості, символізує не стихійне, а цілеспрямоване формування ідентичності, що є основою для створення «ваговитої планети української духової та політичної державносте».

«Ваговита планета української духової та політичної державносте»

Цей потужний образ є метафоричним вираженням найвищої мети Костецького: створення України як повноцінної, самодостатньої та значущої одиниці у світовому контексті. Він декларує: «Народити Україну як реальне земне тіло, створити ваговиту планету української духової та політичної державносте — це значить довести можливість неможливого» (С. 519). Образ «планети» підкреслює масштабність і самостійність, тоді як «ваговита» вказує на значущість, впливовість та інтелектуальну глибину. Це не просто держава, а цілісний, самодостатній світ, що функціонує на рівні найвищих культурних досягнень, здатний до «вселюдського значення» (С. 459).

Проблематика і теми

Головна проблема: Переосмислення української літературної історії та формування модерної національної ідентичності

Центральним питанням, яке порушує Ігор Костецький і яке підкреслює видання Марка Роберта Стеха, є необхідність радикального перегляду української літературної історії та подолання її провінційного, епігонського сприйняття. Костецький прагне замінити домінуючу парадигму, що характеризується «московськими задрипанцями», «хмільним шароварництвом» та «сльозливою тугою» ідолопоклонництва (С. 512–513), на нове бачення. Він пропонує віднайти в історії «здорові паростки» високої культури, що здатні сформувати українську націю як «культуру дорослих людей» — самодостатню, критичну та інтелектуально напружену. Ця проблема вирішується через проектування «іншої історії української літератури», яка б вела до становлення «ваговитої планети української духової та політичної державносте» (С. 519).

Другорядні теми

Поряд із центральною проблемою, Костецький розвиває кілька взаємопов'язаних тем:

• Роль мови як критерію культурної зрілості. Для Костецького мовна спроможність лексикону письменника є основним критерієм оцінювання будь-якого художнього явища. Він закликає «довести цю мову до меж і поза межі, одним зосередженим ударом поставити її в рівень французької мови Маларме і англійської Джойса» (С. 519–520). Це не просто лінгвістична, а світоглядна місія, що має забезпечити українській мові статус інструменту високої культури.
• Критика "котляревщини" та "шевченківсько-народницьких настанов". Костецький вважав, що ці напрями XIX-XX століть обмежували повноцінний розвиток української культури, сприяючи формуванню провінційного канону. Він шукав альтернативні лінії розвитку, що йшли від Григорія Сковороди, аби протиставити їх панівним тенденціям, які, на його думку, призвели до «літургії пласкости, диктатури трафарету» (С. 512–513).
• Концепція "іншої" української літератури. Костецький не просто критикує, а проектує альтернативну історію українського красного письменства, відмінну від тієї, що культивувалася з часів Сергія Єфремова. Ця «апокрифічна історія» (С. 502) включає Пантелеймона Куліша, Миколу Гоголя, Олександра Потебню, Михайла Драгоманова, а також модерністів, як-от Леся Українка, Ольга Кобилянська та Василь Стефаник, як предтеч «високої» культури.

Місце в літературному процесі

Ігор Костецький, як один із засновників і чільний теоретик Мистецького Українського Руху (МУР), відіграв ключову роль у «малому ренесансі» української літератури XX століття. Його діяльність була спрямована на інтеграцію української культури у європейський контекст, подолання провінціалізму та формування модерної національної ідентичності. Костецький бачив Григорія Сковороду як приклад мислителя, що довів можливість «вселюдського значення» української культури (С. 459), закладаючи мовомисленнєві моделі для модерної нації.

У своїй ретроспективі вітчизняного красного письменства Костецький прагнув віднайти «здорові паростки» високої культури, що протистояли «котляревщині» та «шевченківсько-народницьким настановам» XIX-XX століть. Він переосмислював постаті Пантелеймона Куліша, Миколи Гоголя, Олександра Потебні та Михайла Драгоманова, а також творчість модерністів — Лесі Українки, Ольги Кобилянської та Василя Стефаника, оцінюючи їхню «мовну спроможність лексикону письменника» як головний критерій.

1920-ті роки Костецький вважав «зоряним часом» для української «високої» культури, коли відбулася «розв’язка всіх принципових проблем» мови, її визволення від «ритуалізованого кругу тем» (С. 510). Він виділяв Павла Тичину, Миколу Бажана та Володимира Свідзінського як поетів, що явили «третю — не сковородинську, та вже ж і не шевченківську, — цю третю і тим часом остаточну українську мову» (С. 510). Ця «трійка» відрізняється від тієї, яку дещо раніше запропонував інший ідеолог МУРу Юрій Шерех (Майк Йогансен, Євген Плужник, Володимир Свідзінський), що підкреслює дискусійність та багатовекторність пошуків у межах модерністичного руху. Проектуючи «іншу історію української літератури», Костецький закладав підґрунтя для майбутнього розвитку української культури як «культури дорослих людей», що здатна до критичного самоусвідомлення та несе «справжню, а не підроблену переємність» (С. 512).

Критична рецепція

Реакція сучасників

Творчість Ігоря Костецького тривалий час залишалася «незнаною на Батьківщині й замовчуваною в діаспорі» (С. 13). Зокрема, після конфлікту з редакцією журналу «Сучасність» його доробок був маргіналізований. Марко Роберт Стех у статті «Боротьба за прапор» (2001) та в інших публікаціях «Кур’єра Кривбасу» докладно висвітлює цей епізод, що свідчить про складність його позиції в українському літературному середовищі як в Україні, так і за її межами.

Пізніша оцінка

Лише з початком XXI століття творчість Костецького почала уприступнюватися в Україні, зокрема завдяки зусиллям Марка Роберта Стеха, який ініціював «рік Ігоря Костецького» у журналі «Кур’єр Кривбасу» 2001 року. Раніше, у 1992 році, Соломія Павличко писала: «Напередодні XXI віку українська літературна історіографія не помітила однієї з ключових фігур власної літератури в XX сторіччі...» (Павличко С. Ігор Костецький та Езра Паунд // Сучасність. — 1992. — № 11. — С. 135), відкриваючи для широких кіл «малий ренесанс» Мистецького Українського Руху. Однак її подальша праця «Дискурс модернізму в українській літературі» (1997) сформувала «хибне уявлення» про Костецького як «нігіліста», якому «бракувало інтелектуальної дисципліни, теоретичного підходу до аналізу явищ, нарешті освіти» (Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К.: Либідь, 1997. — С. 306). Ця оцінка, через тиражованість дослідження Павличко, стала стереотипною.

Марко Роберт Стех у своєму виданні переконливо спростовує ці характеристики на концептуальному рівні. Він зазначає, що ««втаємничених» читачів, які знають творчість Костецького і могли б критично поставитися до тверджень Павличко, можна (по обидва боки океану!) порахувати на пальцях однієї руки» (С. 13). Стех доводить, що Костецький усе життя дотримувався постулату: «повноцінне життя людини можливе лиш у творчій співучасті-партнерстві в божественному процесі формування всесвіту» (С. 14). Більше того, упорядник стверджує, що «в усіх стадіях творчого розвитку Костецький послідовно, сливе програмно відмежовувався від тих течій у мистецтві, які виправданіше можна б назвати нігілістичними» (С. 15). Хибність потрактування Павличко, на думку Стеха, зумовлена її «недбалістю» щодо літературних фактів (С. 13), прагненням робити узагальнення на підставі аналізу кількох творів (С. 12–13) та «трафаретним» підходом. Стех підкреслює: «Обмежившись канонами раціоналізму, Павличко не помітила очевидного, здавалося б, факту, що тотожні мотиви й ідеї — такі, як мотив кризи ідентичності людини ХХ століття, — можуть бути спонукою для протилежних інтелектуальних і емоційних реакцій, основою діаметрально різних творчих концепцій» (С. 17).

Автобіографічний контекст

Ігор Костецький свідомо обрав своє ім'я як своєрідний літературний і світоглядний маніфест. Його справжнє прізвище — Мерзляков. У начерках передмови до нездійсненого видання зібраних творів він писав: «З прибраним ім’ям і біографією я стаю самотворною індивідуальністю, точнісінько за тим самим законом, за яким невиразна, збита в отару купа людей, прибравши ім’я і зробивши собі історію, стає нацією» (С. 519). Цей вибір не був випадковим; він символізував його глибоке переконання у можливості та необхідності свідомого самотворення як для особистості, так і для нації.

Костецький підкреслював свій свідомий вибір української ідентичності, попри інші можливості: «З українською нацією я зв’язав себе зовсім не дурно. Наші долі мають дуже багато спільного — її і моя. І вона, і я, ми могли стати чим завгодно... Щодо мене особисто, то я міг з успіхом стати росіянином і поляком, навіть жидом. Для кожної з цих сфер у мене були елементарні духові дані. Я став українцем» (С. 519). Цей акт самовизначення став основою його життєвої та літературної місії.

Письменник декларував свої завдання з особливою пристрастю: «Народити Україну як реальне земне тіло, створити ваговиту планету української духової та політичної державносте — це значить довести можливість неможливого. Єдина приваба, яка в земному існуванні людини може мати вище виправдання. Інші можливості не приваблюють мене...» (С. 519). Його «заповіт любезним землякам» був спрямований на доведення української мови «до меж і поза межі, одним зосередженим ударом поставити її в рівень французької мови Маларме і англійської Джойса, викарбувати цією мовою новелу й есей, дати нею театр, засвоїти нею добір з європейської поезії та прози, закласти нею, нарешті, монумент роману» (С. 519–520). Ця амбітна програма свідчить про його глибоко особистісне, майже месіанське ставлення до української культури, яку він прагнув піднести до рівня «вселюдського значення».