Італійська мемуарна проза першої половини ХІХ століття
Після 1848-1849 рр. стали популярними мемуари учасників Рісорджіменто. Цей жанр давав можливість осмислити важливий етап національної історії, оцінити події і людей, що забезпечили країні єдність (Дж. Джусті «Тосканська хроніка», Гверрацці «Апологія політичного життя»).
Виділяються «Мемуари» Гарібальді, в яких високий патріотичний пафос поєднується з нехитрою правдивістю. Боротьба з духовенством - це ще один аспект уваги для молодих італійців. Гарібальді саме в ньому бачить основу всякого деспотизму, всякого пороку, всякого нещастя. Священик - це уособлення брехні, але від брехуна недалеко до злодія, від злодія до вбивці, і я міг би знайти у духовенства та інші подібні якості".
Дж. Руффіні у «Записках Лоренцо Беноні» створив своєрідний, багатий побутовими реаліями роман-спогад про боротьбу італійських патріотів в роки Реставрації. Аліф’єрі «Життєпис», Гольдоні «Мемуари» - всі вони оглядались на Плутарха.
Сільвіо Пелікко «Мої темниці» (просякнута християнською смиренністю), Сеттембріні «Спогади мого життя». Засвоюючи уроки Мандзоні у створенні хронологічно точної, багатою конкретними деталями історичної картини, автор «Сповіді італійця» поєднує масштабність зображення з реалістичною правдивістю у відтворенні людських типів, характерних для того часу, з тонким психологізмом. І. Ньєво вступив в літературу початку 50-х років як поет-патріот, який прагнув висловити громадянський пафос патріотичної лірики Фосколо і Леопарді на мові тосканської народної поезії. Найбільшим явищем італійської літератури періоду завершення Рісорджіменто став роман Ньєво «Сповідь італійця».