Романтизм у США, його національна специфіка

"Американський романтизм — не про мрії, а про дірки в підлозі"

Америка, яка породила Волта Вітмена й "Мобі Діка", — це не та Америка, яка розливається перед нами з вікон Нетфлікса. Та, перша, була одержима природою, смертю, духом і дикою невизначеністю Бога. Тобто всім тим, що не зручно класти в кошик Amazon. Її романтизм — це не європейський кармазиново-квіточковий жах, не музичні екстази Шуберта. Ні. У США романтизм пахне деревиною, потом, сіллю й — дивно сказати — ескапізмом, що мімікрує під героїзм.

І якщо вже казати відверто — американський романтизм взагалі не про кохання. Він про самотність. Дикий, моторошний, мальовничий простір, де людина — сам-на-сам із внутрішнім хробаком, який шепоче про гріх, провину, вічність, або про те, що все це — пшик.

(До речі, мене завжди трохи дратувало, коли романтизм плутають із романтичністю. Мовляв, якщо герой мріє — значить, романтик. Та ні ж бо. Це як казати, що поет — це обов’язково ніжна душа. Спробуйте сказати це Гарт Крейну.)

Американський романтизм — це готичний дім із гниллю в підлозі, де підліток бачить мертву сестру в мареві. Це — «The Fall of the House of Usher» По. Так, По — не просто вигадник жахів, він, власне, вкорінює в національну уяву страх як естетичний конструкт. Його декаданс не французький, із опіумом і мереживами, а нав’язливий, пульсуючий, американо-дисфункціональний.

Іронія тут у тому, що ця літературна традиція проростає не на уламках імперії, як у Європі, а на ґрунті, де імперія ще не дозріла. Вони ще не мають колоніальної втоми — але вже мають параноїдальний метафізичний голод. І хто, як не Торо, цей лісовий інтроверт, який сам себе вигнав із соціуму, щоб збудувати хижу й написати трактат про свободу (і трохи про квасолю), є втіленням цього голоду? Він не бунтівник. Він дивак. Романтичний дивак із сокирою.

Власне, якщо подумати: американський романтизм починається тоді, коли Європа вже потроху вичавлює зі себе останній сентименталізм. Вітмен співає про тіла, які він бачить у метро, про дотики, запахи, про еротику, яка не прихована, а, навпаки, пульсує в повітрі Нью-Йорка. Він не боїться плоті — бо плоть для нього сакральна. І в цьому теж — національна специфіка. Європейський романтизм тяжіє до смерті як фатуму, американський — до смерті як досвіду.

Смерть, до речі, взагалі тут всюдисуща. У Мелвілла вона — в зубах кита, у Готорна — в пуританському соромі, який роз’їдає плоть, як кислота. У По вона — метафізичний ґвалтівник, якого не можна вигнати зі спальні.

Я знаю, це прозвучить дивно, але американські романтики дуже нагадують сучасних тревел-блогерів. Усі ці втечі «в природу», «у себе», «в інше життя» — це ж та сама формула, тільки з GoPro на лобі. Вони втікали в ліси — сьогодні ми тікаємо в ретріт на Балі. Людина завжди втікає від нудьги або себе — в американському варіанті це завжди змішане.

Але при цьому, згадайте, скільки в них болю. Не просто туги чи ностальгії — а справжнього болю за неможливість бути. Бути повністю. Цілісно. Без стигми, без гріха, без постійного самоспростування. У цьому — щось страшенно сучасне, навіть якщо йдеться про 1845 рік.

Цей романтизм не був ескапістською казкою — він був бунтом проти спрощення. Американські романтики часто стояли навшпиньки перед Богом, не для молитви, а щоб зазирнути за Його плече. Що там? Безодня? Сенс? Повітря? Як писав Емерсон, «велич людини — у її здатності сумніватися». У Європі тоді ще сподівались, що істина — під шаром пітьми. Американці ж здогадувались: пітьма — це і є істина.

(А тепер невеличкий ліричний відступ. Мені завжди здавалося, що американський романтизм — це як блюз. Навіть коли він не про рабство й не про біль буквально — він про ті самі підшкірні вібрації, які народжуються між реальністю й мрією. Ті, що ріжуть.)

Але що робить цей романтизм американським? Чому неможливо уявити, скажімо, По в Англії? Чи Мелвілла у Франції? Річ не лише в пейзажах, хоча й вони мають значення — ліс у Массачусетсі не такий, як гай у Тюрингії. Річ у фундаментальному досвіді колонії. Американський романтизм завжди має в собі травму походження. Це література людей, які одночасно будують націю — і відчувають себе самозванцями на цій землі.

І ще одна важлива річ — вина. В європейському романтизмі провина часто християнська, фаталістична. В американському — вона має соціальне коріння. Пуританське. Постколоніальне. Рабовласницьке. Її не можна спокутувати, бо вона — не особиста. Вона структурна.

Тут не варто забувати й про тілесність. Романтизм США буквально втілений. Вітмен — з його homoerotic жестами, напівоголений на сторінках. Відчуйте це: романтизм не як тужливе споглядання далечі, а як піт на грудях товариша. У цьому — революція. І виклик. Церкві, моралі, часу. І, звісно, читачеві.

До речі, ще один парадокс: американський романтизм страшенно політичний, хоча прикидається метафізичним. Кожна втеча у природу — жест проти індустріалізації. Кожна самотність героя — політична самотність, відчуження від системи. Навіть «Мобі Дік» — це роман про капіталістичну обсесію: досягти, підкорити, знищити. І ще — померти в процесі. Сьогодні це звучить особливо дзвінко. Капітан Ахав як прообраз генерального директора з Кремнієвої долини? Зовсім не смішно.

І ось питання: чи живий цей романтизм нині? Чи не вимер він, як білий кит?

Можливо, живий — але не в книжках. У фільмах А24. У кліпах Лани Дель Рей. У блуканні американськими автострадами — ідеї, що десь там, за поворотом, буде новий початок. Там завжди має бути «new world», навіть якщо його вже тричі заселили.

А ми? Чому нам це важливо? Тому що американський романтизм — це ще й про нас. Про кожного, хто тікає в текст, у ліс, у себе. Про кожного, хто шукає сенс у шепоті дерев і бачить, як з тріщини у підлозі на нього дивиться око. Не Боже. Своє.