Загальна характеристика доби Відродження
Хронологічно європейське Відродження як єдиний культурний рух розгорнулося в межах XIV — початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію. Але в різних країнах воно проходило асинхронно. Передусім Відродження розпочалося в Італії і в XIV — першій половині XV ст. розвивалося тільки в цій країні, а згасати там почало вже з середини XVI ст. У Німеччині швидке піднесення ренесансного культурного руху припадає на кінець XV — першу третину XVI ст., далі так само швидко загальмовується. У Франції Відродження охопило XVI ст., в Англії та Іспанії — кінець XV — початок XVII ст.
Відродження виникло на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду Пізнього Середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло високого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст, з'явилися нові технічні винаходи, розвинулось кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок книгодрукування, У сфері культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від авторитету церкви, з'являються нові знання і розумові течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему. Усі ці явища підводили до прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічну сферу і в основах феодального ладу нічого не змінював.
Другим фактором, який відіграв роль у становленні Відродження була античність. Відродження античності стало основною метою культурних діячів цієї доби. Античність сприймалася як найвищий авторитет й ідеал людської культури. Найбільш вплив вона справила на освіту, філософію, літературу й образотворче мистецтво, а також вплинула на формування основної ідеї Відродження — ренесансного гуманізму. Сутність цієї ідеї виявлялася у пристрасному зацікавленні в земному житті, дослідженні людського в людині. Спочатку гуманістами називали викладачів гуманітарних дисциплін (граматику, риторику, історію та ін.), потім й учнів, які їх вивчали, а також тих, то вивчав античність і древні мови. Гуманісти відійшли від теоцентричного світогляду Середньовіччя і виробили антропоцентричний. Проте це не означає, що вони відкидали думку про Бога як творця всесвіту, адже не були атеїстами. Однак вони ставили людину в центр, звеличували як найвище творіння Бога з необмеженими творчими і пізнавальними можливостями. Гуманісти відстоювали індивідуалізм людини, вбачали її гідність в особистих чеснотах, освіченості.
Головним предметом зображення стала людина в її фізичному й духовному житті, в її зв'язках із суспільством (соціальна й тілесна тематика). В добу відродження відбувається розвиток національних мов. Пов’язано це з зацікавленням старогрецькою і латинською мовами, а також перекладами Біблії на них, які виявилися не зовсім точним, що потягло за собою активний переклад Біблії на народні мови, що у свою чергу призвело до Реформації і появи протестантизму.
Гуманістична література, як і гуманізм загалом, у процесі розвитку зазнала чимало змін, зумовлених суспільними процесами. Вона пройшла етапи становлення, розквіту і занепаду, врешті-решт поступившись місцем новим явищам. На ранньому етапі вона пройнята оптимізмом, вірою у можливість здійснення гуманістичних ідеалів у найближчому майбутньому. Наприкінці епохи, коли посилився наступ феодально-церковної реакції та виразніше виявилися суперечності, хижацький, антигуманістичний характер того суспільства, яке йшло на зміну феодальному, розпочалася криза гуманізму; колишній оптимізм і життєрадісність заступило трагічне світосприйняття.