Французька класицистична проза. М. де Лафайєт. «Принцеса Клевська»
Інтерес до психології, пристрастей, характерів, внутрішнього світу людини сприяла розвитку моралістичної літератури. Прозові твори, за деякими винятками, не були чисто літературними творами, а слугували як спосіб вираження політичних і філософсько-релігійних поглядів. Така тенденція і визначила розвиток в прозі класицизму несюжетної оповіді у формі листів, моральних і філософських досвідів, афоризмів, «характеристик», портретів, проповідей, надгробків, мемуарів; ці різновиди прозової літератури сповна відповідали загальному дидактичному напрямку французького класицизму; логічність роздумів. Велика роль епістолярної літератури; листи збирали, видавали, коментували і обговорювали; приватні листи поступово перетворювались в чисто літературні твори. У ряду з справжніми майстрами листів 17 ст. (Франсуаза де Ментенон, кардинал Рішельє, принц Конде, Людовик XIV, Расін, Буало, Лафонтен та ін.) виділяється письменник та історик Роже-Марі де Бюсі-Рабютен (1618-1693) і власниця літературного салону мадам де Севіньє (1626-1696). Вона писала листи, у яких міститься багато матеріалу про життя Франції другої половини століття і про настрої певної частини французького суспільства; обговорюються політичні події; вона відзначалась вільнодумством. Свої думки викладала просто і ясно, без надмірної преціозності й пузирму. Ораторська проза — найбільш повно проявилась у релігійному красномовстві, який в 17 ст. досяг найвищої досконалості і перетворився в один з літературних жанрів. Серед знаменитих ораторів (Бурдалу, Флешьє, Масийон) виділяється Жак Беніня Босюе (1627-1704) — єпископ, вихователь дофіна, член Французької академії, історик, політичний теоретик абсолютизму. Його зробили відомим проповіді у францисканців (1661), кармелітів (1663-1664), у Луврі (1662-1669) і також його надгробні проповіді. Ці промови вважаються шедевром ораторського мистецтва: бездоганна логіка роздумів поєднується з пристрастю розповіді; це поетичні художні твори, яскраво описують портрети і події сучасності. Найбільш значна проза 17 ст. етична, полемічна по духу Блез Паскаль (1623-1662) — людина енциклопедичного розуму і різносторонніх талантів, учений, фізик і математик, філософ, письменник-мораліст. Філософсько-художня проза Паскаля вражає логічністю, переконливістю; використовував прийоми наукового листа — сувора аргументація, зрозуміла і чітка термінологія, переконливі висновки. «Листи до провінціалів» (1656-1657) — книга з 18 листів, в яких Паскаль постає як талановитий полеміст, сатирик, художник; написана проти ордена єзуїтів. «Думки» - незакінчений твір, перше критичне видання аж у 1852; апологія християнської релігії такої як її розуміли янсеністи; глибока думка, піднесена одухотвореність, сум, який доходить до трагізму і повного відчаю, знаходять тут суворо логічне втілення в «геометричній» пропорційності будуючи фрази. Майстерність Паскаля стала школою для його відомих сучасників, таких як Франсуа де Ларошфуко (1613-1680) і Жан де Лабрюєр (1645-1696). Мадам де Лафаєт (1634-1693) — авторка першого психологічного роману «Принцеса Клевська». Один з пізніх представників — Франсуа де Саліньяк де Ламот-Фенелон — сприяв формуванню ідеології Просвітлення. Перший трактат «Про виховання дівиць» утверджував нові погляди в області педагогіки. Виховує герцога Бургундського, пише для нього «Діалоги мертвих». Найголовніший його твір — «Пригоди Телемака» - щоб розширити пізнання герцога в історії й античності.
Марі-Мадлен де Лафайєт (1634-1693) — аристократка, графиня, авторка роману «Принцеса Клевська» (1678). Це перший у Франції справжній психологічний роман, з глибоким трактуванням внутрішнього світу героїв, з майстерно зображеними реальними життєвими ситуаціями. Новизною було вже те, що героїня роману — не молода дівчина, а заміжня жінка, яка покохала іншого. Чесна і моральна, вона бореться зі своєю пристрастю в ім’я обов’язку. Описує атмосферу інтриг, змішування справ сердечних і державних. Наслідує вчення Декарта про пристрасті. У романі показані драма подружнього життя, страждання, які переживають і головна героїня, і її чоловік, і її коханий. Декарт вважав пристрасть корисною силою, і стверджував, що нею треба вміти користуватись. Для принцеси Клевської кохання до герцога Немурського — випадковість, хвороба, від якої треба вилікуватись. Розумна особистість, героїня робить все, щоб зберегти свою моральну велич: вона показує вірність чоловікові, якому признається, що кохає іншого, але після його смерті відмовляється вийти заміж за герцога Немурського. Принцеса залишилась розумною, чесною, принципіальною, але справжнього щастя так і не відчула: у навколишньому світі немає місця коханню, такому як вона його розуміє. У романі основним об’єктом художнього дослідження є внутрішній світ людини, життя людської душі. Драматизм, боротьба зосереджені не в інтризі, не в авантюрах, а в самому серці героя.