Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Латиноамериканський роман XX ст та його світове визнання. Особливості «Магічного реалізму» в творчості Х. Кортасара і М. В. Льоси

Латиноамериканський роман - це складне і багатовимірне явище, в якому умовно виділяють дві основні тематичні гілки - метафізичний і міфологічний роман. Обидві гілки є різновидами одного напряму - магічного реалізму, обидва поєднують елементи реальності та фантастики, але якщо при цьому міфологічний роман спирається переважно на фольклор та міфологічні вірування корінних народів Латинської Америки, то метафізичний роман у першу чергу спрямований на інтелектуальний потенціал сучасної філософської та естетичної думки.

Якщо Борхес вважається засновником «метафізичного» відгалуження латиноамериканського роману, то найбільш авторитетним представником його «міфологічної» гілки виступає Габріель Гарсіа Маркес.

Новий роман характеризувався стильовою різноманітністю й експериментальними способами художнього освоєння дійсності (включення в художній текст документів і хроніки подій, елементів ессе, гротеск, символіка, вільне поводження з часом аж до препарування його в разі потреби, конструювання схематичних художніх форм, недомовленість і т. д.).

Особливо це стосується латиноамериканського роману, який за досить короткий час набув неабиякої ваги у світовому письменстві і дуже швидко завоював літературні вершини, зробивши своїх творців незаперечними класиками жанру.

«Магічний реалізм» — це реалізм, у якому органічно поєднуються елементи реального та фантастичного, побутового та міфічного, дійсного та уявного, таємничого. Магічний реалізм притаманний передовсім латиноамериканській культурі.

Основами латиноамериканського магічного реалізму є література, вірування, мислення доколумбових індіанських цивілізацій, таких як: ацтеки, майя, чибча, інки. Вже у творах, що мають індіанське коріння, написані чи то самими індіанцями, чи то іспанськими письменниками-істориками, священиками, солдатами, зустрічаються всі складові "чудесної реальності". Найбільш значущими авторами були:

У 1950-60-х роках латиноамериканська література пережила справжній «бум». З’явився навіть спеціальний термін «карибське чудо» в літературі. Вона стала загальновідомою в усьому світі, виникла ціла плеяда прекрасних письменників, і поєднувала їх схильність до «магічного реалізму». Вперше застосували термін "магічний реалізм" Мігель Анхель Астуріас та Алехо Карпентьєр. У традиціях магічного реалізму творили такі письменники як Жоржі Амаду «Мертве море», «Жубіаба», Габріель Гарсіа Маркес «Сто років самотності», «Стариган із крилами» Алехо Карпентьєр «Екуе-Ямба-о!», «Царство від світу того», М. А. Астуріас «Маїсові люди» та інші.

Ця літературна течія багато чим завдячує міфопоетичному світосприйняттю аборигенів Латинської Америки. Беззастережна віра в існування добрих і злих духів, олюднення сил природи, віра в існування потойбічних світів і сприйняття смерті й життя як двох сторін однієї монети, віра в можливості перевтілення однієї живої істоти в іншу — це все невід’ємні складові свідомості індіанців. Уже в самому терміні криється поєднання двох протилежних категорій: «реалізм» (матеріальне, те до чого можна доторкнутися, буденне, звичайне) і «магічний» (фантастичне, несподіване, незвичайне, містичне, нез’ясовне). Звичайно, письменники в своїх творах не прагнули відтворити повною мірою міфологічну свідомість, та взяли від неї, як найголовніший, художній принцип — зображення казкового, фантастичного як реально сущого, й тому, зрозуміло, буденного. Реальність і фантазію тісно переплетено в їхніх творах і фантазія така ж реальна, як і сама реальність.

Відомим усьому світові «магічний реалізм» став завдяки роману «Сто років самотності» Габрієля Гарсіа Маркеса. Риси «магічного реалізму» помітні й в інших творах письменника. Так, в оповіданні «Стариган із крилами» розповідається про старого, що несподівано з’явився на подвір’ї звичайної сім’ї. Місце дії (селище) та дієвих осіб (сім’я, сусіди) зображено реально, з великою кількістю побутових деталей. Фантастичним є факт появи в селищі старого, адже в нього на спині крила, а також його можливість одночасно з’являтися в різних місцях. Люди прагнуть пояснити для себе це незвичайне явище, класифікувати якимось чином старого. Сусідка каже, що це — ангел (магічне), з іншого боку це звичайний старий (реалізм), але в нього незвичайні крила (магічне), тому його садять до курника! Отже реальність і фантастика переплітаються вже в самій особі старого. Старий залишає селище тоді, коли до нього звикають, як до звичайного, тоді він піднімається в небо й летить.

Маріо Варгас Льйоса — перуанський письменник, народився 1936 р. Твори: «Зелений дім», «Пантелеон і відвідувачки», «Тітонька Хулія ат писака». Хо рхе Ма ріо Пе дро Ва ргас Льйо са (ісп. Jorge Mario Pedro Vargas Llosa; народився 28 березня 1936, Арекіпа, Перу) — перуанський прозаїк, драматург, есеїст, філософ, публіцист, політичний і громадський діяч, лауреат Нобелівської премії 2010 за «картографію владних структур і гостре зображення людського опору, бунту й поразки»^[4].

Слава прийшла до Маріо Варгаса Льйоси у 1960-х, коли він написав «Місто і пси», «Зелений дім», «Розмову в Соборі». Перший роман Варгаса Льйоси «Місто і пси» («La cіudad y los perros», 1963) спричинив у Лімі скандал і був підданий осуду з боку офіційної влади, після чого книгу було заборонено і спалено. Роман показав, які безчинства дідівщини існують у перуанській армії. «Місто і пси» став культовою книгою для молодіжної читацької аудиторії СРСР (утім, російський переклад мав деякі купюри в епізодах з відверто сексуальними конотаціями). У СРСР і США роман було екранізовано. Радянська кінострічка «Ягуар» була відзнята чилійським режисером Себастьяном Аларконом у 1986 році.

Далі продовжує активно творити в найрізноманітніших жанрах: комедії, детективу, історичного роману, політичного трилера. Декілька його творів було екранізовано. Зокрема, великої популярності набув кінофільм «Місто і пси» (за згаданим однойменним романом) режисера Франсіско Ломбарді.

Твори Варгаса Льйоси відображають його бачення Перу і його життєвий досвід як перуанця. З часом він поступово розширив свій діапазон і взявся за висвітлення проблем, що постають в інших частинах світу. Впродовж кар'єри змінився також його стиль — від літературного модернізму до іноді грайливого постмодернізму.

Перше оповідання «Захоплений будинок» було надруковано в 1946 р. в журналі, що видавав Борхес, якого Кортасар вважав своїм наставником. Вже на початковому етапі творчості виявилася схильність Кортасара до своєрідного поєднання реальності з фантастикою, орієнтація на несподіванку, що вражає сприйняття. Нічим не примітна і зовні стійка повсякденність починала розхитуватися під впливом таємничих, ворожих сил, агресія ірреальності породжувала неясний неспокій, передчуття небезпеки — романи «Іспит» (написаний в 1950 р., побачило світло тільки в 1986 р.), «Виграші» (1960), збірки оповідань «Бестіарій» (1951), «Кінець гри» (1956—1964). Фантастична вигадка дозволяла припустити сумнівність і умовність сталих уявлень про оточення, відчути примарність і крихкість звичних співвідношень між елементами реальності.

З роками своєрідний кортасарівський спосіб передачі фантастичного припущення видозмінився, ірраціональність подій не завжди була обумовлена втручанням сили «ззовні», нерідко незвичне, несподіване зароджувалося у внутрішньому просторі самої людини. Кортасар — визнаний майстер новели, автор збірок «Життя хронопів і фамів» (1962), «Всі вогні — вогонь» (1966), «Той, хто тут бродить» (1977), «Дехто Лукас» (1979), «Ми так любили Гленду» (1980), «Поза часом» (1982) і інших — з великою увагою відносився до цього жанру, вважаючи, що «роман перемагає завжди за очками, оповідання має виграти нокаутом».

Кортасар — майстер короткої прози, який вважав, що «роман перемагає завжди за очками, а оповідання повинне виграти нокаутом». Його новели пронизані метафорами та внутрішньою напругою. А оригінальний сюжет часто нагадує пружину, що несподівано розпрямляється та дивує читача.

В оповіданнях Кортасара реальність сплелася з фантастичними подіями, які наперекір власній неймовірності чудово вплітаються в текст, що описує буденність. Автор сміливо експериментує та змінює звичну реальність за власним бажанням.

Оповідання, попри деяку заплутаність їхніх сюжетів та своєрідну побудову речень, читаються легко. Гра словами та символами захоплює від першого абзацу й не відпускає до останнього. Щоправда, після прочитання виникає бажання ще раз зануритися в те чи те оповідання й перевірити, чи насправді зрозумів усе, що хотів донести автор.