Японська література - Хрестоматія Том I (VII-XIII ст.) - Бондаренко І.П. 2010
Ґендзі моногатарі («Повість про Ґендзі»)
Ніккі (щоденники)
Слово моноґатарі дослівно означає розмову-спогад, розповідь про різні події та речі. Вочевидь, воно стало вживатися ще наприкінці Х ст. на позначення літературних творів, написаних японською мовою.
Роман "Ґендзі моноґатарі", написання якого дослідники датують першим десятиліттям ХІ ст., посідає чільне місце не лише в історії японської літератури середньовіччя, але й у світовій літературі. "Ґендзі моноґатарі" став першим твором, в якому не лише постав яскравий і витончений світ японської аристократії з його етикетом і світським життям, але й відобразилася філософсько-релігійної думки доби, процес формування окремої особистості. І хоча роман розповідає про життєвий шлях придворного на ім’я Ґендзі, про радощі та печалі в його житті та житті його найближчого оточення, про любовні пригоди і тонкі душевні переживання, загальна кількість дійових осіб в ньому налічує близько трьохсот. Геній Мурасакі сікібу дозволив їй написати твір, в якому відобразилися всі головні естетичні й моральні домінанти доби, системи цінностей та життєві пріоритети як представників аристократичного прошарку, так і простих мирян. І, можливо, найкраще цей роман охарактеризував М.Й. Конрад, коли написав: "Японська літературна критика по-різному розглядає "Ґендзі моноґатарі". Одні намагаються вбачати в цьому романі не більше й не менше як приховану проповідь буддійського вчення, особливо - ідеї "причин і наслідків", тобто Карми, вважаючи, що весь зміст "Ґендзі" найкращим чином ілюструє саме цю ідею. Інші намагаються бачити в "Ґендзі" дидактичний твір, написаний з метою повчання і особливо наставництва: як не слід вчиняти в житті. Треті вважають, що "Ґендзі" - просто аморальний роман, твір майже порнографічної літератури. Четверті переконані, що "Ґендзі" - дещо замаскована історична хроніка, в якій описуються реальні особи, реальні події і реальні обставини. Нарешті, п’яті проголошують, що "Ґендзі" є твором, написаним свідомо для виявлення того своєрідного принципу японської естетики, який виражається у формулі "моно-но аваре» - "замилування речами", яке слід розуміти як замилування, що може
бути завжди викликаним умілим прийомом" (Конрад Н.И. "Гендзи моногатари").
Про авторку першого у світі роману і водночас енциклопедії побуту аристократів доби Хейан, Мурасакі сікібу, відомо зовсім небагато. Основними джерелами відомостей про її життя є "Збірка віршів Мурасакі сікібу" ("Мурасакі сікібу ка-сю") та "Щоденник Мурасакі сікібу" ("Мурасакі сікібу ніккі"). Рік народження письменниці достеменно не відомий, але вважається, що народилася Мурасакі в 978 р., за іншими даними - в 970 або 973 р., у родині чиновника Фудзівара-но Таметокі, якій належав до північної гілки роду Фудзівара.
Найкращим документом про Мурасакі сікібу є її твори, які увійшли до скарбниці світової літератури, а саме: "Ґендзі моноґатарі" та "Щоденник Мурасакі сікібу". У них вона описала своє життя в імператорському палаці, де Мурасакі служила в 1008-1013 рр. Про її подальше життя майже нічого не відомо. Останнє згадування про Мурасакі в палаці датується 1013 роком у щоденнику Фудзівара Сане-суке (957-1016). А останні її вірші датуються 1014 роком.
Мурасакі не є справжнім іменем письменниці. Уперше під псевдонімом Мурасакі письменниця згадується у "Повісті про розквіт", однак тут вона також називається ім’ям То-сікібу, де То - китайське читання першого ієрогліфа прізвища Фудзівара. Багато хто з дослідників вважає, що додаток »сікібу» до її імені означає відомство, в якому працював батько Мурасакі. А саме ім’я Мурасакі (досл. з яп.: "пурпуровий") авторка отримала слідом за іменем центральної героїні роману "Ґендзі моноґатарі". Згадується це ім’я також і в "Щоденнику Мурасакі сікібу" начальником Лівої охорони Фудзівара-но Кінто, що свідчить про вже доволі широку популярність роману на час написання "Щоденника...".
Ю.В. Осадча
Мурасакі сікібу ҐЕНДЗІ МОНОҐАТАРІ
Глава «Вітер у соснах»
Основні персонажі:
Міністр Двору (Ґендзі), 31 рік;
Пані з Саду, де опадають квіти (Ханатірусато) - кохана Ґендзі;
Особа з Акасі (пані Акасі), 22 роки - кохана Ґендзі, дочка Того, хто ступив на Шлях з Акасі;
Кореміцу - наближений Ґендзі;
Дівчинка, 3 роки - дочка Ґендзі та пані Акасі;
Юґеї-но дзьо (Укон-но дзьо-но куродо) - наближений Ґендзі, син правителя Хітаті (Ійо-но ске);
Пані зі Західного флігеля (Мурасакі), 23 роки - дружина Ґендзі.
Будівництво Східної садиби було завершено, і Ґендзі оселив там пані, відому під іменем Ханатірусато, тобто пані з "Саду, в якому опадають квіти". У Західному флігелі та галереях, які приєднуються до нього, були відповідно розміщені необхідні господарчі приміщення. Східний флігель призначався для пані з Акасі; в Північному - ширшому, а саме тому більшому - міністр Двору мав намір оселити жінок, із якими він колись мав тимчасові зв'язки й які мали підстави розраховувати на його заступництво в майбутньому, а задля їхньої зручності флігель був розподілений на невеликі затишні, дбайливо й добірно прибрані покої. Головний будинок Східної садиби Ґендзі поки залишив вільним із розрахунком, що зможе сам іноді там жити й тому наказав, аби його прибрали відповідним чином.
Увесь це час він підтримував постійні стосунки з пані Акасі й недавно знову написав до неї, пропонуючи перебратися до столиці, але жінка по колишньому сильно вагалася, нарікаючи на низьке положення в світі. "Я чула, що легше зовсім не бачити його, ніж жити поруч і страждати від його холодності, - думала вона. - До того ж, так говорили про жінок найшляхетнішого походження. На що ж сподіватися мені, коли після переїзду до столиці я стану однієї з тих, хто живе його призволенням? Мій становище ні для кого не буде таємницею, і дочці навряд чи вдасться позбутися цієї плями. Краще вже жити на самоті та у зневазі, задовольняючись його випадковими відвідинами. Дійсно, що може бути принизливішим?" Водночас вона не могла змиритися із думкою, що дочці доведеться зростати в глушині, що вона ніколи не матиме гідного положення в світі. Тому й відповісти Ґендзі рішучою відмовою жінка не наважувалася. Батьки приймали її сумніви і теж засмучено зітхали, так що лист від Ґендзі став джерелом нових хвилювань, хоча здавалося б...
Тим часом Той, хто ступив на Шлях згадав, що дід його дружини, принц Накацукаса, мав колись володіння на околицях ріки Ої1, що після його смерті за відсутністю прямого спадкоємця поступово прийшли у повний занепад. Він наказав викликати людину, яка протягом багатьох років незмінно доглядала за маєтком, аби поговорити з нею.
- Остаточно розірвав я стосунки з цим примарним світом і оселивсь у глушині, спокійно жив тут, поки не виникла одна зовсім несподівана для нас усіх обставина, що змусила мене знову шукати притулку в столиці, - говорив Той, хто ступив на Шлях. - Але, зізнатися, мене лякає необхідність поринути в повне блиску й метушні столичне життя. Я занадто довго жив у провінції, будь-який галас відворотний мені. Тому мені й захотілося відшукати яку-небудь тиху, стару садибу. Усі витрати я візьму на себе, але хочу перешикувати цей будинок, аби в ньому можна було жити цілком пристойно.
- За довгі роки не знайшлося нікого, хто б висунув хоч якісь права на це житло, і воно поступово набуло досить жалюгідного вигляду, - відповідав сторож. Сам я живу в службових приміщеннях, які мені вдалося упорядкувати. Мушу вам сказати, що від весни на околицях панує небувале пожвавлення: пан міністр Двору будує неподалік храм. Будівля буде, мабуть, значна, у будь-якому випадку людей зібрано чимало. Отже, якщо ви бажаєте тиші, це місце навряд вас влаштує.
- Та чому? Зважаючи на деякі обставини моя родина може розраховувати на заступництво пана міністра. Що стосується стану будинку, то згодом усе налагодиться. Хочу просити Вас якнайшвидше підготувати найнеобхідніше.
1 Ої — річка в провінції Ямасіро, на захід від столиці Кіото, верхня течія р. Кацура.
- Розумієте, я не є власником цих земель, та оскільки передати їх мені було нікому, я й жив там увесь цей час у тиші та спокої. Аби поля та інші угіддя не прийшли в повне запустіння, я розпоряджався ними за власним розсудом, але попередньо заручившись дозволом покійного Мімбу-но таю і тепер виплачую все необхідне, - сказав сторож і невдоволено скрививсь. Скоріше за все, він злякався за нажите добро. Ніс його почервонів, на потворному обличчі, що заріс волоссям, застигла недовірлива усмішка.
- До ділянок та іншого мені справи немає, тому можете розпоряджатися ними так само, як і раніше. Зрозуміло, я маю всі необхідні папери на володіння цими землями, але не бажаю обтяжувати себе мирськими турботами, якими досі зневажав. Сподіваюся, що відтепер мені вдасться надолужити втрачене, - сказав Той, хто ступив на Шлях, та оскільки було згадане ім'я міністра Двору, охоронець поспішив розпочати перебудову будинку, отримавши на це досить значні кошти з Акасі.
Ґендзі й гадки не мав наміри старого і дивувався, чому жінка так завзято відмовляється переїхати до столиці. А той побоювавсь, що доля його дочки буде назавжди пов'язана з диким узбережжям Акасі - обставина, яка могла мати згубні наслідки для її майбутнього. Але саме закінчили перебудову будинку, і Той, хто ступив на Шлях повідомив Ґендзі, мовляв, випадково згадав про існування такого житла.
Авжеж, Ґендзі відразу збагнув, що думка про власний будинок виникла не випадково: жінка, вочевидь, дійсно боялася загубитися серед інших пані, які живуть під його заступництвом. "Коли так, то це цілком гідне вирішення питання", - подумав він і відправив до Ої Кореміцу, свого незмінного помічника в таких справах, доручивши йому подбати про те, щоб усе було влаштовано належним чином.
- Місце прекрасне, є навіть деяка подібність із морським узбережжям, - доповів Кореміцу після повернення. Ґендзі заспокоївся: "Що ж, можливо, це й на краще".
Храм, який за його розпорядженням будували в горах, трохи південніше від храму Дайкаку-дзі1, справляв дивовижне враження, і Павільйон близько водоспаду був не гіршим, аніж у самому Дайкаку-дзі.
1 Дайкаку-дзі — храм у провінції Ямасіро, в Саґа, на захід від столиці. Один з основ-них храмів послідовників вчення Сінґон.
Садиба, призначена для пані з Акасі, була збудована на березі річки. Рідкої краси сосни оточували головний будинок, суворі й прості, відзначені особливим зачаруванням сільської оселі. Про все подбав міністр, навіть до внутрішнього оздоблення.
І от нарешті він потай відправив до Акасі своїх найвірніших слуг.
"На жаль, уже час..." - зітхала жінка, розуміючи, що розлуки з Акасі не уникнути. Їй було сумно залишати дикий берег, де вона прожила стільки років, не хотілося залишати батька на самоті. Одна від іншої тяжча думки тіснилися в її голові. "Невже я народжена лише для того, щоб вічно бути в скорботі?" - думала вона з болісною заздрістю до тих, на кого не впала роса його кохання.
Та чи могли старі батьки не тішитися щастю дочки, коли бачила, який пишний почет надіслав за нею Ґендзі? Нарешті здійснювалися їхні заповітні мрії; та коли б думка про близьку розлуку не затьмарювали радощів...
Той, хто ступив на Шлях увесь час перебував у старечій розслабленості, і вдень і вночі повторював: "Невже ніколи більше не побачу нашої крихітки?" Окрім цього від нього не можна було добитися ані слова; з жалістю дивилася на нього дружина. Вони вже давно не жили під одним дахом, і хоча, виріши вона залишитися в Акасі, їй зовсім не було б на кого покластися, та все одно. Навіть випадково поєднані долею люди, які й сказати один одному навіть декількох слів не встигли, і ті немов "зблизившись давно" засмучуються під час розлуки. Чи виміряти засмученість подружжя, що прожило разом довгі роки? Звісно, норовливий старий ніколи не був для неї надійною підтримкою, але вона давно примирилася зі своєю долею і не збиралася лишати його тепер, коли кінця добігав відміряний їй час; і думала вона, що це узбережжя стане для неї останнім притулком, але ось доводилося прощатися.
Молоді панни, яким давно вже набридло тутешнє життя, раділи від'їзду, але іноді погляди їх мимоволі зверталися до прекрасної морського плесу: "Ми вже ніколи не повернемося сюди." - думали вони, і сльози змішувалися із бризами хвиль, які набігали та воложили їхні рукава.
Надворі була осінь, пора, яка завжди вселяє в серце журбу. На світанку дня, коли був призначений від'їзд, дув прохолодний осінній вітер і настирливо дзенькали комахи. Пані сиділа і милувалася морем, а Той, хто ступив на Шлях встав сьогодні набагато раніше звичного, до другої нічної служби і читав молитви, раз у раз схлипуючи. Ніхто не міг стримати сліз, хоча й вважаються вони в такий день дурною ознакою.
Дівчинка була надзвичайно мила собою - немов би той самий дорогоцінний нефрит, що випромінює сяйво вночі1. Дотепер старий не відпускав її від себе, та й вона встигла до нього звикнути. Звичайно, він розумів, що чернець не повинен мати у своєму серці такі почуття, але, на жаль, він і години не міг прожити без неї...
У мить розставання молюся за твій легкий життєвий шлях, але
Утриматись від сліз старому все важче й важче...
- Але як же ж це огидно, - сказав він, старанно витираючи очі.
Колись разом залишали столицю, тепер - одна повертаюсь туди.
Стежками знайомими чи доведеться пройтись ще хоч раз?
Такою була відповідь монахині.
Ніхто не здивувавсь, коли побачив, як вона плаче. Минуло стільки років, відколи вони дали один одному подружню обітницю. І ось, коли вона має настільки непевне джерело надій, вертається до давно покинутого світу... Та чи не марно все це? А молода пані склала:
Попереду шлях нелегкий... І хоч невідомо, коли знову побачу тебе,
У серці моєму надія тиха жевріє...
- Хоча б проводьте нас, - благала вона, але Той, хто ступив на Шлях відмовився та пояснив, що різні справи заважають йому поїхати з Акасі, але разом із тим він не міг не думати про турботи їхньої майбутньої подорожі, й болісне занепокоєння проступало на його обличчі.
1 ... дорогоцінний нефрит, що випромінює сяйво вночі — скоріше за все це цитата, джерело якої не встановлено.
- Свого часу я пожертвував своєю посадою при дворі й подавсь до чужих земель, аби, як я сподівався, у такий саме спосіб знайти людину, необхідну для вас. Я отримав чимало свідчень свого невдалого приречення та відмовився від думки повернутися до столиці, де, напевне, у такому разі приєднався б до числа так званих колишніх намісників і не зміг би навіть відновити колишній вигляд нашої бідної садиби, що суцільно поросла кущами й хмелем. Врешті-решт, думаю, моє життя, і приватне і суспільне, стало б предметом для глузувань і образ, а пам'ять предків моїх була б назавжди вкрита ганьбою. Крім того, я від самого початку дав зрозуміти, що мій переїзд до провінції є лише першим кроком на шляху до повної відмови від усього мирського, і був певний, що мені вдасться пройти цим шляхом до кінця. Однак, поволі того, як ви дорослішали й починали проникати в сутність явищ цього світу, я все частіше запитував себе: "Для чого я ховаю цю дорогоцінну парчу в жалюгідній глушині?" - і душа моя блукала в пітьмах, а в голові були лише бентежні думки. Коли я звертався до будд і Богів, то молив їх лише про одне: аби ви не залишилися до кінця днів своїх у бідній гірській хатині, куди вас занесло гірке призначення батька.
І навіть коли прийшов до нас нарешті успіх, про який ми ніколи й не мріяли, я довго мучився сумнівами, тому що чіткіше, ніж коли- небудь розумів, яким же ж незначним є ваш стан у світі. Але скоро народилося це миле дитятко, і коли побачив у його народженні ще один знак вашої щасливої долі, то вирішив, що в жодному разі ви не повинні залишатися на цім дикім узбережжі. Я знаю, вашій дочці призначений особливий жереб, але мене доводить до відчаю думка, що я ніколи більше не побачу її; я вже давно сповнений рішучості відмовитися від світу, а ви будете нести в собі світло, яке має опромінити вашу дитину. Вочевидь, такою була її доля: потрапити ненадовго до цієї гірської хатини й позбавити спокою душу її мешканця. Адже не даремно кажуть: "Люди, яким судилося переродитися на небесах, мають на якийсь час повернутися на один із трьох дурних шляхів"1, от і я також мушу пережити біль цієї розлуки.
1 Люди, яким судилося переродитися на небесах, мають на якийсь час повернутися на один із трьох дурних шляхів — у деяких буддійських трактатах говориться про те, що для того, щоб переродитися на небесах, люди мають пройти один із дурних шляхів — пекло, країну голодних духів або країну тварин.
Якщо дійде коли-небудь до вас чутка, що залишив я цей світ, не турбуйтеся про поминальні обряди, й не схвилює вашого серця ця неминуча розлука... - рішучим тоном сказав старий, але відразу обличчя його спотворилося від стримуваних ридань. - Можливо, людина, що прагне очистити серце від нікчемних думок, не має так вчиняти, але відтепер і до тієї ночі, коли з димом піднесуся на небо, я щодня під час усіх шести служб стану молитися за наше дитятко.
Переїзд передбачалося робити таємно, та хіба можна було сподіватися, що така довга низка ридванів залишиться непоміченою? Відправляти всіх по черзі було недоцільно, тому вирішили, що найкраще прямувати морем.
У варту Дракона вони рушили у подорож. Човен віддалявся, ховаючись у ранковому тумані, який огорнув затоку. Подібний вид дуже захоплював колись одного із прадавніх поетів; але коли вона почала зникати з виду, на серці в Того, хто ступив на Шлях, ставало все сумніше. Печально вдивлявся він у морську далечінь, відчуваючи, що вряд чи йому вдасться тепер повністю позбутися суєтних думок. Засмутилася й стара черниця, адже вона прожила тут стільки років, і тепер доводилося так зненацька вертатися до столиці... Сльози струменіли по її щоках:
До дальніх берегів думки благі прибили човен, та все одно -
У світ давно забутий штовхають її хвилі.
А молода пані відповіла:
Щороку осінь близько моря тут я вітала, але
На жалюгідному байдаку судилося вертатись до столиці...
Вітер був погожий, і в точно призначений день вони зійшли на берег. Уникаючи недоброзичливих поглядів, пані з Акасі подбала про, аби частину шляху було пройдено якомога непомітніше.
Будинок перевершив усі очікування. До чого ж він був схожий на той, близько моря, де вони провели стільки довгих років! Дорогою виникло таке відчуття, що вони нікуди й не їхали з Акасі, тут багато що хвилювало їх і змушувало думками вертатися до минулого.
Наново прибудовані галереї надавали будинку шляхетного вигляду, дивним садом бігли струмки... Зрозуміло, що про деякі дрібниці слід було ще подбати, але для початку всього було цілком достатньо. Міністр Ґендзі доручив одному з найвідданіших йому слуг домашньої управи простежити, щоб жінок прийняли в будинку з належною випадку врочистістю.
Тільки через кілька днів Ґендзі вдалося нарешті знайти відповідний привід для того, щоб самому навідатися в Ої. Жінка тим часом засмучувалася ще більше, ніж колись; вона часто згадувала залишений будинок і, щоб хоч якось розважити себе, грала на китайському кото, що колись залишив їй Ґендзі. Осіння пора налаштовувала на журбу, і часто, не в силах перемогти туги, пані Акасі усамітнювалася в своїх покоях і цілковито віддавалася музиці, мимоволі шарпаючись від норовливого вітру в соснах, який під спів струн починав голосно завивати. У такі миті навіть стара черниця, яка цілими днями сумувала у своїй опочивальні, вставала з ліжка.
З гірської далечі я повернулася в новому вигляді,
Та вітер все одно, як і раніше, хитає сосни...
- казала вона, а молода пані їй відповідала:
Самотнього кото пісня тут невідома нікому...
За рідним краєм і близькими сумує серце.
Так на самоті проводили вони дні та ночі.
Тим часом Ґендзі, як це не дивно, переймався за них ще більше колишнього й нарешті наважився відвідати їх попри всі можливі пересуди. Він поки не став повідомляти пані Мурасакі жодних подробиць, але, побоюючись, що вона дізнається про все від інших, перед від'їздом зазирнув до Західного флігелю:
- Є в мене одна справа в Кацура, яка давно вимагає моєї участі. Там поблизу живе жінка, яку я обіцяв колись відвідати, й зневажати нею незручно. А оскільки маю також навідатися до храму, який будується в Саґа, щоб розпорядитися щодо незакінчених дотепер статуй будд, то повернуся я, ймовірно, за два або три дні.
"Чула я, що за його вказівкою раптом почали будувати якийсь будинок, який, здається, називають Кацура-но-ін. Ймовірно, там він її й оселив", - подумала пані й відповіла досить сердито:
- Довго ж мені доведеться чекати! Напевне, варто запастися новим топориськом...1
Вид у неї був вкрай невдоволений.
- Ви невиправні! Але ж усі вважають, що я невпізнанно змінився, - казав Ґендзі, намагаючись її заспокоїти, а тим часом сонце сходило все вище і вище.
Намагаючись не давати привід для підозр навколишнім, Ґендзі виїхав з будинку й не брав із собою нікого, крім найвідданіших слуг. Коли він добрався до місця, вже сутеніло.
Навіть найскромніше мисливське плаття не могло применшити його разючої краси, а того дня він навмисно одягнув приготовлене для цього випадку вбрання й був такий прекрасний, що жінка забула всі свої неприємності. Легко уявити собі, як схвилювала Ґендзі ця довгоочікувана зустріч, із яким розчуленням дивився він на дочку... Йому лишалося лише шкодувати, що всі ці довгі місяці й роки росла вона далеко від нього.
Люди як могли звеличували миловидність його сина, народженого дочкою нинішнього Головного міністра, яка втекла, але як знати, чи не через те, що він належав до однієї з найвпливовіших столичних родин? Дівчинка була дійсно чарівна. "Либонь, справжня краса проявляється ще в самому ранньому віці", - думав Ґендзі, коли дивився на миле, безгрішне створіння, що посміхалося йому.
Годувальниця за час, проижитий в Акасі, стала ще вправнішою та красивішою. Коли Ґендзі слухав її розповідь про життя на узбережжі, відчував себе винним у тому, що вона мала стільки років жити поруч із рибалками.
- Це житло також далеко від столиці, мені не легко буде відвідувати вас тут. Чому б вам не переїхати до приготовленого для вас будинку? - запитав Ґендзі, та пані Акасі відповідала: "Я маю дещо звикнути. Можливо, тоді..."
Імовірно, зі свого боку вона мала рацію. Усю ніч вони безперервно розмовляли, і чимало обіцянок і клятв почула вона від Ґендзі. Дещо в будинку ще залишалося незавершеним, і він поспішив від дати відповідні вказівки сторожу і новим слугам домашньої управи. Почувши про те, що пан міністр вирішив навідатися до Кацура-но-ін, почали сходитися навколишні жителі, які нарешті відшукали його в Ої. Саме їм він і доручив доглянути сад.
1 Напевне, варто запастися новим топориськом... — Мурасакі натякає на китайську легенду, за якою одного разу дроворуб зайшов до гірської печери, де діти грали ґо. Він задививсь на них, але раптом помітив, що топорисько його сокири згнило. Повернувшись додому, він нікого не застав із своїх близьких: минуло багато років і вони всі померли.
- Каміння в саду повалилося, а то й зовсім зникло, але ж тут могло б бути чудово, варто лише докласти небагато зусиль і вміння. Втім, яка з того користь? Адже ви тут не залишитеся надовго? До того ж, і прощатися з будинком буде сутужніше, якщо ви встигнете до нього звикнути. Так, мені те все добре відомо...
І знову Ґендзі заговорив про минуле, він плакав і сміявся з такою щирою простотою, що не можна було не зворушитися, дивлячись на нього. Навіть стара черниця, побачивши його крізь щілину у фіранці, забула про свою старість: похмурі думки її розсіялися, а обличчя осяяла посмішка. Очевидно, вирішивши особисто простежити за тим, аби слуги належним чином розчистили струмок, який біг від східної галереї, Ґендзі вийшов у сад в одному нижньому платті, а черниця, милуючись його витонченою фігурою, захоплювалася й раділа. Помітивши посуд для священної води, Ґендзі згадав і про неї.
- Адже тут і пані черниця? Боюся, що я недостатньо ввічливий... - сказав він і наказав принести свій верхній одяг, а потім, наблизившись до переносної заслони, проговорив досить люб'язним тоном:
- Я переконаний, що саме старання у молитвах допомогло вам виростити таку прекрасну дочку, і серце моє сповнене вдячності. Подумати тільки, ви знайшли в собі стільки твердості духу, щоб покинути житло, де ніщо не порушувало чистоти ваших думок, і повернутися до мінливого світу! Уявляю собі, як важко тепер поважному старцеві, що проводить дні на самоті та лине до вас своїми думками!
- Це так, повернення до давно залишеного світу збентежило мене, але таке розуміння з вашого боку переконало мене, що не даремно мені було дароване настільки довге життя... - говорила черниця, плачучи. - О, яка радість! Тепер я можу не турбуватися за майбутнє цього пагінця сосни, чия доля не давала спокою моєму серцю, поки ми жили серед диких скель. Боюся тільки, що занадто низько росте коріння.
Шляхетні манери старої черниці збудили жалість у серці Ґендзі, й він прийнявся розпитувати її про те, яким було це місце в ті давні роки, коли жив тут принц Накацукаса. Тим часом струмок налагодили, і він зажурчав жалібно, немов у тузі за минулим.
Туди, де жила колись, повернулась. Хазяїном тут став струмок.
Несміло навколо озираюся...
Непідробна покора, з якої черниця вимовила ці слова, свідчила про її дивовижну витонченість і душевну шляхетність.
Попри довгі роки прозорий струмок усе пам’ятає,
Тільки хазяйку колишню важко йому впізнавати...
Схвильований до глибини душі Ґендзі якийсь час стояв і мовчки споглядав сад, а черниця подумала, що навряд чи коли-небудь їй доводилося бачити людину, настільки витончену і обличчям, і постаттю.
Потім Ґендзі вирушив до храму, де насамперед замовив молебні Фуґен, Аміді та Шакья Муні, які слід було проводити на чотирнадцятий, п'ятнадцятий і останній день кожного місяця, після того віддав наказ про додаткові служби і подбав про внутрішнє оздоблення храму і священний посуд.
На небо вже сходив світлий місяць, коли Ґендзі повернувся до Ої. Йому мимоволі згадалися колишні ночі, а жінка, скориставшись нагодою, підсунула до нього те саме китайське кото. Розчулений до сліз, Ґендзі заграв. Знайома мелодія жваво нагадала їм минуле, немов перенесла їх у той давній вечір.
Струни кото сьогодні звучать, як і в минулі роки.
І щирість моїх почуттів так само незмінна.
- говорить Ґендзі, а жінка у відповідь:
Обітниці твоїй про кохання довічне я вірила й чекала.
І звуки кото суголосні могутніх сосен співу.
Такими віршами вони обмінялися; а пані Акасі виявилася цілком гідною співбесідницею, виявивши шляхетність більшу тієї, яку можна очікувати від особи її звання. За роки, що минули від дня їхньої останньої зустрічі, вона стала милішою, а дівчинка була така чарівна, що зовсім не хотілося відривати від неї погляду. "Що ж із нею робити? Недобре ростити її таємно, нікому не розповідаючи про її існування. Зрозуміло, найкраще було б перевезти її до будинку на Другій лінії й виховувати самому. Тільки в такий спосіб удасться уникнути пересудів і подбати про її бездоганне майбутнє", - думав Ґендзі, але через небажання завдавати болю жінці не наважився сказати їй про цей відкрито і тільки дивився на дівчинку зі слізьми на очах. Вона ж, мало що розуміла та спочатку цуралася Ґендзі, але поступово звикла, із задоволенням розмовляла з ним, сміялася, дерлася до нього на коліна й своєю спритністю приваблювала його ще більше. Прекрасна то була картина: Ґендзі, який сидить із дочкою на руках. Відразу ставало ясно, що їй призначене не просте майбутнє.
Наступного дня Ґендзі мав вертатися до столиці, а оскільки прокинувся він пізніше звичайного, то вирішив їхати прямо звідси; та велика кількість людей вже чекала на нього в Кацура-но-ін, і навіть деякі придворні дісталися Ої, коли зуміли якимось чином дізнатися про його перебування тут. "Яка прикрість! - сказав Ґендзі, вдягаючи парадний одяг. - А я вважав, що тут мене ніхто не знайде!"
Тим часом у будинку ставало галасливо, був час їхати. Серце Ґендзі розривалося від жалості до пані Акасі, і він довго зволікав на виході, намагаючись нічим не виявляти свого неспокою.
Саме в цей час з'явилася годувальниця з дівчинкою на руках. Ґендзі погладив миле дитя по голівці та сказав:
- Вам може видатися, що я рахуюся тільки зі своїми бажаннями, але ж повірте, навряд чи я зможу жити в розлуці з нею. А ви що порадите? І справді, "коли опинишся ти далеко...".
- Авжеж, усі ці роки, коли ми жили далеко, ми були змушені миритися з тим, що вас не було поруч, - відповіла годувальниця. - Але тепер... боюся, що у нас буде ще більше причин для занепокоєння.
Дівчинка тяглася до Ґендзі, немов намагаючись його утримати, і він, не наважуючись піти, сказав:
- Невже моєму серцю не судилося знайти спокій? Мені важко розлучатися з нею навіть на коротку мить. А де ж твоя матінка? Чому вона не захотіла попрощатися зі мною? Можливо, мені було б не так важко...
Годувальниця посміхнулася та передала його слова пані, але та не мала сил навіть піднятися - у такому сум'ятті були всі почуття!
"Зовсім як можновладна пані", - невдоволено подумав Ґендзі.
Нарешті, почувши вмовляння служниць, вона вийшла до нього. Витончений, шляхетних обрисів профіль наполовину схований завісою, м'які, неквапливі рухи - чим не принцеса крові! Ґендзі підняв завісу та ніжно попрощався з нею, і коли виходив, то обернувся й побачив, що вона дивиться йому вслід, ледь стримуючи сльози.
На той час краса Ґендзі сягнула свого повного розквіту, і навряд чи стане слів... Коли раніше він був, напевне, трішки худорлявіший, що було помітно при його відносно високому рості, але тепер фігура його вражала дивною домірністю. Постава стала ще величнішою, обличчя - ніжнішим, а рухи - витонченішими. Втім, цілком можливо, що пані Акасі просто була надто упереджена...
Тим часом з'явився той самий Укон-но дзьо-но куродо, якого колись розжалували, а потім знову поновили у званні. Тепер він прозивався Югеї-но дзьо, причому цього року на нього надягли шапку придворного. Він невпізнанно змінився, лице його сяяло добробутом. Зайшовши до покоїв, аби взяти меч пана, він помітив за занавісками знайому жіночу фігуру й багатозначно сказав:
- Я зовсім не забув минулого, але слід пам'ятати і про пристойність... Сьогодні ранком мене збудив вітер, зовсім як там, близько моря... Нажаль, мені ні з ким було передати навіть листа.
- О, серед цих далеких вершин, над якими ланцюгом постають восьмишарові хмари, не менш сумно, ніж за тим островом..."1. Та коли подумаю, що "навіть ця сосна..."2, то хочеться, щоб поруч була людина, яка не забула тих давнішніх днів, - відповіла дама.
Але варто сказати, що ця відповідь дуже розчарувала Югеї-но дзьо, який розраховував на зовсім інше - адже свого часу він мав тосовно неї цілком конкретні наміри, однак на виході він поважно сказав:
- Ну що ж, якось іншим разом...
Пан міністр величною ходою йшов до карети, а передові метушливо розчищали перед ним шлях. Задні місця в кареті зайняли То-но тюдзьо та Хьое-но камі.
- Прикро, що вам удалося розкрити таємницю мого перебування у цій скромній оселі, - поскаржився Ґендзі.
- А ми журилися, що через запізнення минулої ночі не змогли зустріти разом із вами місяць, тому сьогодні з ранку поспішали від шукати в тумані...
1 Цитата з вірша невідомого автора, який увійшов до антології "Кокін- вака-сю".
2 Цитата з вірша Фудзівара-но Окікадзе, який увійшов до антології "Кокін-вака-сю".
- Гори ще не вкрилися парчею, але польові квіти в повному блиску своєї краси...
- Деякі придворні захопилися соколиним полюванням і відстали. Невідомо, що з ними, - розповідали йому.
- Що ж, тоді варто провести ще один день у Кацура-но-ін, - вирішив Ґендзі, і вони рушили.
Поява несподіваних гостей викликала найсильніше хвилювання серед мешканців Кацура-но-ін. Терміново послали за ловцями з бакланами1, які прийшли гучною юрбою й нагадали Ґендзі рибалок з Акасі. Скоро приїхали і юнаки, що провели ніч на лугах, і в своє виправдання вони піднесли Ґендзі прив'язану до гілки хаґі маленьку пташку. Чаша з вином багато раз обходила усіх присутніх на бенкеті, зрештою вони зовсім захмеліли, та ніж їхати уздовж річки в такому стані, вирішили залишитися в Кацура-но-ін на ніч.
Гості один за одним складали китайські вірші, а коли на небо зійшов яскравий місяць, справа дійшла й до музики. Зі струнних інструментів були лише біва та японське кото, зате флейтисти зібралися неабиякі. Коли вони почали грати відповідну до пори року мелодію, її підхопив вітер з ріки, і вона зазвучала особливо принадно. Місяць піднявся високо, здавалося, що це його сяйво підказує всі звуки та надає речам небувалу прозорість і чистоту.
Коли стемніло, з'явилися ще четверо чи п'ятеро придворних. Вони приїхали з Палацу, оскільки імператор, коли побажав розважитися музикою, був здивований відсутністю міністра Двору:
- Сьогодні кінчається шестиденний пост, і він неодмінно має бути в Палаці. Чому ж його немає?
Довідавшись, що Ґендзі заночував у Кацура-но-ін, він надіслав йому листа. Посланцем став Куродо-но бен.
Залите місячним сяйвом далеке селище за рікою.
1 Ловці с бакланами — в Японії з давніх часів часто рибалили за допомогою бакланів, які були спеціально навчені ловити рибу та приносити її хазяїну, що сидів у човні.
2 ...далеке селище... —у вірші обіграна назва місцевості Кацура. За відомою китайською легендою, близько Місячного Палацу, де мешкають безсмертні небожителі, росте місячне дерево кацура, під яким заєць у ступі товче зілля безсмертя. Отже, у будь-якому випадку цей вірш пов’язаний із місяцем.
2
Дерево місячне спокій і мир прорікає.
Заздрю вам..."
Міністр Ґендзі надіслав Государеві свої вибачення.
Варто сказати, що навіть у Палаці музика не звучала так солодко, як тут, на березі річки; і, віддаючи їй шану, гості знову й знову передавали один одному чашу з вином. Не маючи з собою нічого, чим можна було б обдарити государевих посланців, Ґендзі відправив посланця до будинку близько ріки Ої:
- Чи не знайдеться у вас яких-небудь дрібничок?
І пані Акасі відразу надіслала все, що змогла знайти. Усього вийшло дві скриньки з одягом, а оскільки Куродо-но бен мусив відразу вертатися до Палацу, йому подарували повне жіноче вбрання.
Гірського селища ім’я місячним сяйвом відблискує, але
Не сходить ні вдень і ні вночі туман понад тобою.
У вірші можна було вловити натяк на бажання Ґендзі прийняти імператора в Кацура-но-ін.
"Гірського селища..." - вимовив Ґендзі, коли згадав острів Авадзі; і мимоволі згадалися слова Міцуне, який колись сказав: "рукою дотягнусь можна...".
Багато присутніх, дивлячись на міністра, плакали від замилування.
І місяць тут такий близький, рукою дотягнусь можна,
Та саме він над хмарами в Авадзі сяяв нам.
- додав Ґендзі, а То-но тюдзьо відповів:
Обриси місяця в хмарах зажурених губляться.
Мить - і він знову сяйвом світу про вічність нагадує.
А Удайбен, людина вже не молода, - колись він був одним з найближчих і найвідданіших наближених до імператора, якого вже немає серед нас, - сказав:
Літа минули, відколи оселю надхмарну залишив...
В якій ущелині місяць тепер ховає сяйво?
Інші теж висловили свої почуття у віршах, але чи варто наводити їх тут усі?
Зважаючи на все це, міністр Ґендзі був у прекрасному настрої, і можна було просидіти хоч тисячу років, слухаючи його неквапливі розповіді та дивлячись на його гарне обличчя. Так, мабуть, і в сокири встигнуло б згнити топорисько... Але дуже скоро Ґендзі сказав:
- Сьогодні й насправді вже час... - і все заспішили, збираючись у дорогу назад.
Придворні, отримавши відповідно до звання кожного дарунки, яскравими підпалинами миготіли в тумані, схожі на дивовижні квіти, що раптом розцвіли по берегах става. Важко уявити собі прекрасніше видовище. Серед супутників міністра були відомі своїми талантами воєначальники з Особистої імператорської охорони і видатні музиканти. Деякі з них, відверто невдоволені тим, що довелося їхати, затягнули кожен на свій лад: "Цей кінь..."1, а ті, хто це чув, у захопленні знімали з себе плаття та накидали їм на плечі - здавалося, ніби вітер зметнув до неба різнобарвну осінню парчу.
Нарешті вони виїхали, і до віддаленої садиби близько ріки Ої ще довго доносився галас передових, додаючи засмученій розлукою пані ще більшу печаль. А міністр був засмучений тим, що не зумів навіть написати їй на прощання.
Повернувшись додому, Ґендзі трохи відпочив і потім перейшов до Західного флігеля, щоб розповісти господині про свою подорож у гори.
- Боюся, що я пробув там дещо довше, ніж обіцяв вам. Молодь, що прагла розважатися, ув'язалася за мною і змусила затриматися. Я так втомивсь. - сказав він і ліг почивати, начебто і не помічав поганого настрою пані.
- Та чи варто так мучити себе через особу, положення якої у світі значно нижче від вашого? - говорив він. - Ви повинні пам'ятати, що ви - це ви.
Увечері, коли Ґендзі збирався до Палацу, він відвернувся від пані та щось поспіхом написав на папері. "Очевидно, до тієї самої пані..." - відразу здогадалася вона. Краєм ока їй вдалося розгледіти, що в листі було повно непевних визнань. Служниці її ледь стримували обурення, як бачили, що пан шепотів щось посланцю, споряджаючи його в дорогу.
1 "Цей кінь...'' ("Соно кома" — народна пісня.
Ґендзі планував провести цю ніч у Палаці, але стурбований поганим настроєм дружини, повернувся, хоч і досить пізно. Саме в цей час прибув посланець із відповіддю з Ої. Не маючи можливості сховати лист від пані, Ґендзі відразу прочитав його. А оскільки в ньому не було нічого, що могло б її вразити, сказав:
- Можете порвати його або викинути. У моєму віці не пристало розкидати всюди такі листи...
Потім він довго сидів, притулившись до підлокітника, і мовчки дивлячись на вогонь світильника, з любов'ю й ніжністю згадував пані Акасі. Розгорнутий лист лежав на видноті, але пані робила вигляд, начебто він її зовсім не цікавить.
- Я боюся за ваші очі, - посміхнувся міністр. - Дуже важко розгледіти щось, вдаючи, начебто не дивишся.
Його обличчя сяяло такою красою, що в приміщенні нібито стало світліше. Наблизившись до пані, Ґендзі сказав:
- Коли б ви знали, яка чудова ця маленька істота! Я впевнений, що на неї чекає особливе майбутнє. Однак, навіть якщо я відкрито визнаю цю дівчинку, виховувати її буде не легко. Відверто кажучи, я й дотепер не знаю, на що наважитися. Спробуйте поставити себе на моє місце, і допоможіть мені знайти вихід із цієї ситуації. Що ми можемо зробити для неї й чи можливо виховати її тут? Рочків їй стільки ж, скільки було богу-п’явці1. Побачивши її невинне личко, я зрозумів, що відмовитися від неї не зможу. У найближчі дні я хочу надягти на неї хакама1 2, і якби ви погодилися взяти на себе обов'язки тієї, хто зав'язує шнурівки.
1 Рочків їй стільки ж, скільки було богу п'явці... — тобто три роки. Йдеться про божество, народжене богами Ідзанаґі та Ідзанамі, яке від народження не ставало на ноги, тому його посадили в човен і відправили в море.
2 ...хочу надягти на неї хакама... — тобто провести обряд Надягання хакама (хакамаґі), який проводився, коли дитині виповнювалося три- чотири роки незалежно від статі. Головна роль у цьому обряді належала тому, хто зав’язував шнурівки (косіюї) традиційно її доручали комусь із родичів, хто мав найвищу посаду чи сан.
- Останніми днями ви постійно щось приховували від мене, немов боялися, що я не здатна зрозуміти... - посміхаючись, відповіла пані. - Я ж робила вигляд, начебто нічого не помічаю. Звичайно, я докладу всіх зусиль, аби сподобатися дівчинці! Це ж такий чарівний вік!
Вона дуже любила дітей і тепер тільки про те й розмірковувала, як би швидше забрати дівчинку до себе й зайнятися її вихованням. Але Ґендзі як і раніше страждав від вагань. Чи варто перевозити дочку в будинок на Другій лінії? Часто їздити в Ої він не міг, бував там не частіше двох разів на місяць, лише у дні, коли в храмі, збудованому в Саґа, відбувалися відповідні служби. Звісно, це було краще, ніж зустрічатися на переправі1, і жінка навряд чи могла розраховувати на більше, та чи могла вона не засмучуватися?..
Переклад Ю.В. Осадчої
1 ...краще, ніж зустрічатися на переправі... — натяк на легенду про Небесну Ткалю та Волопаса (зірки Вега й Альтаїр), які зустрічаються раз на рік на мості, перекинутий через Небесну річку (Чумацький шлях).